Видео дня
Літературний конкурс. То був хлопчик
У дитинстві він був гидким каченям, в юності – ні риба, ні м’ясо, а вже у зрілому віці несподівано вразив шляхетною вродою. Як же довго він розквітав!
Але то був хлопчик. У нього були великі очі й маленька душа. Така маленька, як у всіх нормальних дорослих людей – грамів зо три. Вчені якось вже виважили ту субстанцію і виходить так, що душа завжди має однакову вагу на протязі всього життя – вона не росте.
Та йому частенько якийсь огром рвав груди. І для цього навіть не потрібно було тлумитись від горя чи біснуватись радістю, більш того – йому взагалі нічого не треба було робити для того, щоб відчувати вагу своєї душі – достатньо було просто вдихнути на повні груди.
Тоді в школі готували виставу, навіть не виставу, а просто постановку казки. І була в тій казці роль, яку ніхто не хотів грати на сцені. Хоча грати роль – це ніколи не означає бути самим собою, а якраз навпаки. І часто дурні виконують роль мудреців, сластолюбці прикидаються пуританами, ледацюги імітують трудоголіків, душогуби – добродійників і так далі, і все ззаду наперед. Та найважче зіграти самого себе.
У тій казці Танатос нікого не вбивав – він просто забирав головну героїню з собою на той світ. Але головна героїня була такою ясноокою, що ніхто не хотів навіть награно вести її шляхом смерті. Ту дівчину обожнювали всі.
Він же тільки дивувався з того.
- Ти підеш зі мною, коли я прийду до тебе Танатосом? – запитав спрожогу саме тоді, коли постановку вже збиралися відмінити за браком актора.
- Піду, - відповіла вона не одразу, кліпнувши довгими, рудими як сонячне проміння віями.
Тоді він пішов до фірми ритуальних послуг, вициганив у тітки Лари, яка працювала там вже сто років, три метри чорної оксамитової тканини і, замкнувшись у кімнаті, звечора до ранку шив у ручну мантію з каптуром.
Вистава вдалася. Він натхненно зіграв смерть. Про таку смерть можна було тільки мріяти. І саме тоді в ньому вперше всі помітили прояв шляхетності. У зіграного ним Танатоса одразу закохалися всі дівчата й викладачки школи. Ясноока теж.
У фінальній сцені він повів рудоволосу красуню через залу, порушивши сценарій. Зробивши це навмисно, він не переймався тим, що „класуха"- режисер-постановщик вимахувала йому як глухоніма, заманюючи жестами за куліси. На виду всієї школи вони йшли на той світ, тримаючись за руки.
Їх шукали по закінченню вистави, їх шукали до вечора, їх шукали до ранку...
Він вже шість років викладав фізику. Його педагогічні здібності нікого ніколи не дивували і не хвилювали., як це буває зазвичай у трохи занедбаній школі. Колись він був учнем у цій же школі і тоді його спокушала вчителька тієї ж фізики. Вона, напевне, знала, що спокушати хлопчика непристойно, бо про таке знають всі, але чомусь вона те робила. Вони майже рік потайки розмовляли у крихітному загашнику, який гучно називався лабораторією про близькість між жінкою та чоловіком, граючись словами. Іноді ті ігрища перелітали за браму дозволеного як легкокрилі птахи., але то були лишень слова без жодного доторку. І нікому не відомо, чим би все те завершилось, коли б не стара технічка баба Шура, котрій здалося, що застукала їх на гарячому і треба негайно підпалювати багаття скандалу. Вчительку спалили на тому багатті як відьму й розпусницю – з тріскотом вигнали зі школи.
З часом про те забули всі окрім нього. Він повернувся саме в цю школу, він кожного дня заходив до лабораторії – загашника і чекав, чекав, чекав... І от ця постановка казки...
Вранці ясноока сиділа за партою, наче вмите сонечко і наївно посміхалася.
- Де ти була? – вигукнула спантеличена „класуха", підлетівши до дівчини настовбурченою вороною.
- На тому світі, - опустила долу погляд дівчина.
- З ким? З учителем фізики?
- Ні, зі мною був хлопчик.
- Який ще хлопчик? А де ж учитель фізики?
- У лабораторії фізичного кабінету.
Його й справді застали там. Коли двері розчинилися, він сидів за лабораторним столом, кинувши на „класуху" байдужий погляд. Ніхто навіть не замислився і тим паче не здогадувався, що вчора йому довелося вперше й востаннє зіграти роль на сцені, і та роль не вимагала особливих зусиль, бо він грав не себе. І тільки ясноока знала, як тяжко далась йому роль хлопчика, триграмова душа якого рвала груди. А він знав, що розбещене тіло з роками вгамується, розбещена душа – ніколи.