Літературний конкурс. Я, Невіцька діва

Дивлюсь з вікна своєї кімнати на самому вершку Південної Вежі. А з неба безперервним потоком струменіє вода...

Вже котрий день. А зараз час сіяти.. Рільники на негоду недобрі, і в замок доходять чутки, що вже недовго-і буде знову заворушення серед черні... Немало хто вже і так пішов у степи шукати кращої долі.. Дарма що я наказала щотижня голосити по церквах та торжищах:„За втечу та непокору - смерть" .. Дарма.. Якщо каратиму ще жорстокіше - то знищу і рабів, і вільних-а хто тоді залишиться? Хто оброблятиме землю, платитиме подать, хто ж тоді служитиме в замковій залозі? Ніхто не дасть мені поради-хіба...

- Мар’є!!

Нечутно прочинилися двері, і з-за килима вийшла Марія. Дивуюсь завжди, як вміє вона миттю з’являтись з-за гобелена, що ним завішені двері, саме на видиху, в мить між ‘Мар’ і ’є’. Дивуюсь немало і тому, що вона наче вміє читати мої думки, більшою частиною невеселі...Марія виховує мене з того самого дня, коли я прийшла на світ.

- Мар’є, розчеши мені волосся.

- Зараз, моя пані.

Марія бере срібного гребеня, а срібне люстро кладе мені на коліна, хоч я ніколи і не дивлюсь в нього, і розчісує мені волосся. Я потиху посуваю люстро, щоб бачити Марію. Так створюю собі ілюзію, ніби потаємно спостерігатиму за її думками, та вона незворушно-сувора. Не знаю навіть достеменно, скільки їй років - все своє життя пам’ятаю її в поважному віці. Довжелезні дві сиві коси обвивають голову, як корона. Невисока на зріст, міцно збудована русинка, наділена дивовижною силою-не раз я бачила, як при потребі вона піднімала сама міхи , що їх і не кожен чоловік міг підняти - Марія була сповнена життєвої мудрості, і не було для неї нічого спішного, поволі-поволі все встигалось і робилось вчасно. І була якась таїна в усій її істоті, в її житті… Думалось мені, що ця таїна була спільна для нас обох, та попри все своє панівне становище неставало мужності бодай одного разу просто запитати те, що і мене гнітило…Але ще колись я запитаю... Колись...Будь –коли... Я матиму на це ще багато часу, а зараз слід думати про справи нагальні.

- Мар’є, другого дня у замку було десять дівок - покоївок, а нині бачу-двох немає. Та ще й тих, що найкраще співали. Це що таке?

- Втекли, моя пані. Якраз звечора забрався добромильський загін, що Ви великодушно дали їм притулок, їжу і відпочинок. От і ці дві з ними подалися. Краще б оці гридні обминули Ваш замок...

- Ні, не краще.. Як смієш судити ти, що краще, що ні. Їм була нелегка дорога. Чи тобі невідомо, що ці люди з залоги Добромильського замку, що ним володіє побратим мого батька? А що тепер казатимуть в селах про тих двох, що ще тепер вигадають? А чи не буде так, як з тим маляром ?

- Та так і буде, моя пані… Здавна кажу Вам-нема любові, є покора, нема поваги, є страх.

Сукні дівок , вимащені свинячою кров’ю, подерла та вкинула до ріки. Тепер вже нехай…Чи знайдуть, то подумають, що згинули у лісі у останній буревій, чи не знайдуть, то так і залишиться…Це лиш Вам відомо і мені…Краще смерть, ніж ганьба.

- Так-так…Думаю, казатимуть, що я тепер, як відьма чи упириця, п’ю кров невинних дівчат…

- Ну яких же таких невинних…З гриднями утекли, паскудниці…

- Мені не звикати до цих брехонь. Підеш зараз та накажеш, щоб відрядити до старост та митарів оповісника з моїм повелінням, що подать на чверть зменшую. Чверть дарую рільникам, ремісникам і звіроловам.

- Даруєте, отже ? Скажете, чому? Чи ж не з великої щедрості ?

- Не з щедрості. Через оту кляту негоду…Рядніше робитимуть, то потім і подать вища вийде. Однак мені на гірше не буде.. Так міркую…

- По правді , моя пані , у Вас нежіночий розум.

- Як ти виховала - такий і маю! Зараз іди, нехай же писар напише грамоту, на ось персня на печатку. Та повернись швидше, маю ще дещо до тебе...

В недовгому часі одчинились зовнішні ворота, і помчав верховий провісник з щойно написаною грамотою. Дощ все не вщухає, і Марія не повертається. Залишаюсь знову сам –на - сам з думками...

Замок у Невіцькому-це найгарніше місце в світі. Величні гори, густі ліси з різною звіриною. Долина Ужа , що пробивається тут через Карпати, стає все вужчою і вужчою, переходячи в тіснину. Ще до мого народження збудували тут невелику греблю, присмирили стрімку ріку. Зліва розкинулась простора лука, поряд глибоке провалля, з якого з шумом виривається гірський потік Кевелев. А на вершині високої гори-могутній замок з напівкруглими бастіонами, що може витримати будь-яку облогу, вмістивши в свій посад мешканців усіх околичних сіл числом понад чотири сотні . ...Мій батько, володар Другет, понад все у світі його любив. Успадкувавши цю твердиню за часів кривавих міжусобиць , він надав їй такого вигляду, який вона має зараз. Збудував величну вежу на три поверхи, з’єднав її двоповерховою різьбленою критою галереєю з Великим замковим двором. Тут люблю гуляти, коли є час, бо звідси як на долоні міст, перекинутий через оборонні вали, одразу видно, хто наближається, а тому ,хто вже під замком, важко приховати свої наміри. Коли на мості побачили добромильський загін, одразу було видно, що ці гості-з добрими намірами. Той, хто був у них старшим, назвався Гордієм і простягнув мені вірчу грамоту. Я навіть не подивилась, хіба для виду-і так відомо, що там-прохання їхнього володаря про дозвіл на відпочинок. Та більше за посланців та клопоти, які вони спричиняють усталеному життю населення замку, мене зацікавив сам Гордій. Високий , широкоплечий русявий воїн з сіро-сталевими очима і хвилястим волоссям, з рубцем над правою бровою, сильний, як тур, він до болю в серці нагадав мені молодого батька. Був схожий і розмовою, і ходою. Кожним рухом, кожним поглядом... Чи можливо таке ?

Батько пошлюбив мою матір у році, коли вони разом із добромильськивм володарем спільно долучились до війська князів із Галича і стали до великої битви з татарським військом. Довго тривала та битва, а коли загинуло більше люду, ніж можна була дозволити, галицькі князі погодились на важкий, вистражданий і дорогий мир. А зараз після того, як уже батько надумав повертатись додому, до двору галицького князя прибула угорська княжна.

І вже тепер не скаже ніхто, чи з власної волі взяв батько за дружину мою матір, а чи була то якась хитромудра з обороною пов’язана якась угода... Звичайно ж, батько, як усі володарі і мужі, сподівався ,що первісток буде хлопчиком. А народилась я. Мати померла, не встигло і сонце зійти. Марія казала, що батько в той час дуже горював, та я цього не пам’ятаю. Як і не пам’ятаю , щоб будь-коли він поцікавився, що зі мною, як я росту, або бодай один - єдиний раз спромігся чого-небудь мене навчити. Та попри все, я любила батька і мені здавалось, що він має право не помічати моє існування, бо я забрала життя у матері. Не дуже старанною дитиною я була, і Марія не сміла перечити мені, коли я забажала навчитись усього, що вміють справжні воїни. Такі , як батько. Або хоча б такі, як його воєвода. Тоді по звивистій дорозі, що провадить до замку, вона повела мене далі, попри замок, попри мої улюблені скелі, високо на гору. Там пустельником жив старий, але дужий ще дід Іван. Житло його було схоже на скит, він мав вірних псів, що, зачувши чужого, тримали оборону незгірш від гриднів, і коня. Щоправда , він був німий, та і це не завадило мені навчитись у нього і їздити верхи, і влучно стріляти, і розумітись у лісових хащах, усьому тому, що ніхто б не наважився навчати в замку мене відкрито, остерігаючись гніву мого батька. Щойно здобувши тих знань, що собі постановила, я перестала часто втікати до пустельницького скиту, та все ж час від часу, прогулюючись коло своїх улюблених скель поблизу замку, я згадувала про діда Івана, і навідувала його, щоразу думаючи дорогою-чи живий ще? Чомусь він здавався мені надзвичайно старим...

А батько щоразу частіше шукав собі втіхи в хмелю. Мені минала шістнадцята весна, коли одного разу після пишної учти з гостями батько відбув на лови, до яких був вельми охочий, і мабуть, якби не був таким хмільним, то не поранив би його тоді ведмідь...Зараз було покликано ще кількох лікарів на допомогу до старого замкового доктора-німця, усі вони намагались, напевно, якнайкраще лікувати, та виходило то краще, то гірше. У замку запанувала туга. День по дню батько не вставав з ліжка, і я ревно молилася, щоб бог продовжив його життя на світі і повернув утрачене здоров’я. За кілька тижнів у всіх, хто жив у замку, неначе з’явилася надія - батько трохи вже вставав з ліжка, і раптом він звелів влаштувати учту до дня Святого Юрія, запросивши у замок багатьох околичних володарів.

На бенкет прибуло немало багатших і бідніших лицарів, і , як годиться, де лицарі, там лицарські забави. Почали один поперед одним хизуватись зброєю, вихоленими кіньми, змагатись у стрільбі та інших вмілостях. Найпізніше на змиленому баскому коні примчав ще один лицар. За загальним гармидером мало хто звернув увагу на цього прибульця - чи сам він , чи з загоном. Лишень трохи покепкували позаочі з його трохи дрібного виду і старожитнього вбрання, з убору, що трохи затуляв лице. Але зрештою всі подумали, що це котрийсь з двору князів галицьких. Батько, ще нездоровий, споглядав усе, що діялось, з замку. От якби сила повернулась зовсім - не було б кращого за нього в забавах посеред гостей...А так.. Хіба що молодий незнайомець найвлучніше стріляв, та ще там виробляв дещо...

У певнім часі рушили на бенкет. Усі їли, пили, потім, звісно ж, почали співати...А при кінці бенкету батькові раптово стало погано...Покинув гостей і звелів покликати мене до себе...Коли я надійшла, старенький лікар-німець вже не сподівався на краще-це я прочитала у його очах .Батькові було щоразу важче дихати...

От тоді батько і сказав, що уся нинішня учта мала на меті показати йому, чи є в околицях бодай один достойний чоловік, котрому він зміг би віддати мене в жони... Бо вже мало залишилось часу ,підходить смерть...Я плакала...Над усе на світі хотіла ,щоб все це виявилось просто сном, і щоб батько був здоровий...Ще батько згадав про молодого незнайомого воїна, і подивувався, що не зауважив його на бенкеті. Бач, тільки той один привернув його увагу...

Я відчувала, що кожне слово дається батькові все важче і важче...Чекати вже не було змісту...І я зізналась, що тим трохи дивним воїном я сама і була...Спочатку батько не повірив...Та як повіриш...Одяг, зброя...Тоді розповіла про пустельника Івана, про те, що це його доспіхи і його кінь...Та й зовні я на мужа, може, і не схожа, а на юнака - то так.

Батько усміхнувся...Я сказала, що не треба мене нікому віддавати в жони...Я сама собі дам раду. Нема любові, є покора, нема поваги, є страх...І тоді батько сказав, що у нього дочка много краща, ніж у багатьох - сини...А до наступного дня його не стало. Гості вже так і зостались, щоб провести батька в останню путь. Я чула, як шепотіли, що він був мудрий і був Богом упереджений про день і час смерті, і ніби саме тому і запросив усіх...А надто не так шкодували за батьком, як позирали на мене...

І я знала, чому. Бо хтось таки мав би зі мною побратися, і долучити до своїх маєтків величну, непохитну, непокорену ще ніяким ворогом, облаштовану по останньому слову військової науки, укріплену новими валами і ровами, перебудовану моїм щойно покійним батьком Невіцьку фортецю...Бо що за діва, щоб не знайшлося для неї мужа...щоб не стала вона чиєюсь покірною жоною...А надто ласим поглядом проводжав мене батьків старий воєвода, і мені здавалося , що його очі пропікають мене до кісток...

Про що я і сказала тоді Марії. Розчісуючи мені перед сном волосся, вона запитала, чи тільки смерть батька призвела до такого чорного смутку, чи, не дай Господи, є ще щось. Було і ще щось... Тремтливе передчуття невідомості, яке не давало дихати, обтискаючи серце крижаними кайданами...

Не знаю, Мар’є, як добудемо з тобою до ранку...Щось воєвода замислив.. чи то побратися зі мною...чи ще щось... простіше...

Пощо думаєте казна-що, моя пані...Бог добрий, він не дасть скривдити невинної душі. А з ким побратись - так на це є воля Господня та і Ваша мала б бути добровільна згода. Ви ж, моя пані, не селянка, не бідачка, хоч тепер уже і сирота...

Над ранком зчинився в посаді серед ремісників ґвалт і лемент...Воєвода, добряче хмільний ще з поминальної вечері за батьком, обходив сам замкові стіни, щоб, мабуть, перевірити, чи не перепилась залога і чи є ще кому боронити замок у разі потреби та й у найвищому місці, коло Південної вежі і упав. Скрутив собі шию...

Жодним словом не прохопилась я більше про вечірню розмову.

От тоді, після раптової смерті воєводи, вперше і почалися поміж людьми різні здогади, що зводилися до того, начебто над фортецею тяжіє прокляття...Пригадали і мою матір, називаючи її поганою, нехрещеною татаркою, хоч –бачить Бог - мати моя була з угорських князів...І те, що народила вона мене, і одразу ж померла...І батько, що так завжди вдало ходив на лови, аж тут як міг ведмедя не здолати...Та ще і на додачу воєвода так нагло згинув...Тепер діва залишилась одна у замку, ні батька ,ні матері нема...Чекай лиха...чекай лиха...

А коли чекаєш лиха, воно звичайно не бариться. Так невдовзі і сталось...

Новим воєводою у фортеці я настановила замкового зброяра - замолоду він був вдатним воїном, ходив з батьком не раз до Галича, та в одній сутичці зазнав поранення в тепер малопомітно кульгав. Щось я так подумала, що краще кульгавий, але досвідчений.

Управитель та писар були людьми вірними і відданими ще моєму батькові, а відтак можна було їм довіряти. А ще більше було для мене справ досі незнайомих...Як от вершити суди і розбирати суперечки, які виникали мало не щодня.

Так сталось і тоді. Селами ширились чутки, що є один чоловік, що має лихого...І що робить він різні богонеугодні речі, і самого лихого, і відьом немало коло його дому бачили... І ще багато різного торочили...Аж привели одного дня його до мене, на, мовляв, молода володарко, верши суд правий, а нехай почують люди справедливе слово...Та ще і дрантя якогось на возі притягли...З несподіванки такої я дивом спромоглася надати собі виду спокійної суворості і чимдуж наказала замкнути того чоловіка у катівні. А громаді, щоб непорадно було, наказала з замку забиратись. Ішов час...Вже і полудень минув, і вечір. І ніч пройшла. Несила мені щось нікого карати...Спохмурніла, не могла вперше зважитись, та і далі тягнути нема куди...Але так чи інакше, ніхто за мене того не зробить. Пішла сама у катівню.

Та кімната більше за звичкою катівнею звалась. Не було там нічого, щоб втрапивши сюди вперше ,бодай здогадатись, що це місцина призначенням має ув’язнення. Хіба двері нижчі і важчі, залізом ковані, засуви більші, і ген аж під сволоком невелике вікно. Не одразу і помітила лиходія – таким дрібним, ніби безтілесним видався він мені.

Переляканий вид, згорблена постать, а надто сумний – сумний погляд. Та він ще зовсім хлопчина... Може, ще й молодший од мене.

Звуть як?

Антип.

Звідкіля ти?

З села Вашого, пані.

Чим ж ти завинив?

Богом клянусь, не знаю, пані.

Як не знаєш? навіщо Господа згадуєш? Кажуть, тобі не пристало Його по допомогу кликати, тобі слід поминати лихого! Що скажеш?

Він упав навколішки та заговорив, раз у раз збиваючись, плутаючи слова, про те, що він нічого поганого не робить, живе сам, подать платить справно, що його обмовили безвинно, що він тесля, і що хіба малює деколи, як є вільна часинка... На підтвердження слів своїх зараз кинувся до того дрантя, що привезли люди возом, щось вийняв, нахилив покірно голову та подав мені.

Такої краси я не бачила ще...Були це липові тоненькі дбайливо вистругані дощинки, химерно розмальовані неймовірної краси квітами, а ще листям дерев, що такі й не ростуть в карпатських лісах. Були там і птахи, і дивні звірі, яких, може, і на світі немає. Були там і змії з вогняними пащами, і ще багато такого, що годі і оповісти тому, хто на власні очі малюнків тих не бачив. Наприкінці, роздивляючись вражено ті дощинки, побачила я намальовану жінку у білій сукні, що летіла верхи на баскому коні над ущелиною, на дні тої ущелини чорна вода пінилась і вирувала, над її головою серед сірих хмар не було сонця, а вились круки. Правою рукою жінка стискала повід, лівою тримала щось на зразок ножа чи шаблі. Дороги не було видно, і кінь летів ніби у повітрі, проте жінка не виглядала наляканою, тож здавалось - ще мить, і стрибок над прірвою буде закінчений вдало. Ясне високе чоло, чорне волосся, розвіяне вітром, прямі суворі брови, трохи примружені очі, тверде підборіддя і трохи затонкі губи - вся її постать свідчила про впевненість і силу. І лише на тому місці, де серце, маляр зобразив чорну зів’ялу троянду, охоплену полум’ям.

Поки я розглядала намальоване, Антип щось збуджено говорив, не замовкаючи, про те, як приходив хмільний митар, а він саме домальовував вогнедишного змія,то тому зп’яну, мабуть , привиділось казна- що, і пішов поголос поміж людьми, і надарма оббрехано його, і ще щось говорив, та я не слухала. Дивилась вражено-та жінка з малюнку була занадто схожа на мене...

Ти оце мене намалював?

Ні, пані, та що Ви... Я ось вас насправді уперше в житті бачу... То я вигадав...ненавмисне...

На тих словах маляр раптово закашляв і все ніяк не міг заспокоїтись. Він затуляв рота руками, намагався глибше вдихнути, а чи затримати подих, та все було марно. Через його пальці я побачила кров...Гукнула Марію- оцю не треба було довго шукати, вона була під дверями, тоді дівки побігли за доктором, за водою, ще за чимось...

Три дні старенький лікар не відходив від маляра Антипа. Коли відходив, Марія незворушно займала його крісло. Маляр метався в пропасниці, кашель то вщухав, то знову починав його душити...Знову і знову горлом ішла кров, а переставав кашель, то і кров спинялась. Не спала я і сама. Було вкрай жаль молоде життя, яке ось- ось могло скінчитись. Але на все Божа воля-лікар сказав, що вже і так було запізно. Помер маляр Антип, залишились тільки дивовижні зображення. Я наказала Марії сховати їх подалі від людського ока у мою скриню і сама ще і досі дивлюсь на них і дивуюсь.

Маляра поховали, але як завше люди були невдоволені - як Господа Бога Ісуса Христа проміняли на злодія Варавву , так і зараз, спочатку вимагали суду і кари для того, хто не був такий ,як усі інші, а коли він помер, тоді знов почали шепотати, що я погубила хлопця без справедливого суду...

Затим я твердо вирішила ніколи і нікого не шкодувати, бо всім і так не догодиш, суди і суперечки розбирала з того часу просто - що перше прийде у голову, так і буде по моєму слову... Хай лиш тепер кажуть що хочуть. Раз я так велю - значить, справедливо. Нема любові – є покора, нема поваги, є страх . І вже не просто Дівою, а Поганою Дівою називали мене. І мої улюблені скелі прозвали скелями Поганої Діви. Дивні люди... Ім. завжди недогода...

А ще сьогодні мені снився сон. Дивний сон, треба розповісти Марії, хай вона мені розтлумачить. Бачила в сні, що замок мій розорений, осипались рови і валяться стіни, повсюду пустка, і лишень стриміє самотньо Південна вежа, вже без сходів і без галереї, обрушилися вже на ній крокви, засипано колодязь у замковому дворищі, нікого немає у посаді...Пустка...І наче стоїть на стіні молодий юнак, нікого немає біля нього, він сам - один, і він голосно присягає, кличе в свідки собі і сонце, і небо, і віковічні гори, що він відбудує твердиню ,що звалась колись Невіцький замок... Чи це сон із минулого , чи з прийдешнього часу? Хто б то знав. Але йду сама відшукаю Марію.

Щось ніде її немає. Мені довелось обійти всю замкову стіну, поки я не переконалась, що ніде її нема. Подивлюсь ще Маріїну комірчину.

Марія лежала на ліжку. Завжди така сувора, зараз була вона спокійна і розслаблена. Такого ще не було за моєї пам’яті, щоб за білого дня Марія лягла... Завжди жвава і моторна, вона встигала усюди і водночас була завжди десь зовсім поруч. Мабуть, вона таки прихворіла. Але і не хворіла вона ж ніколи...Дивно.

Я переповіла їй свій прикрий сон, а вона лиш сказала, що таке ,як мені примарилось, вже ні вона , на навіть я не застанемо. Що якщо і станеться таке, то не зараз і не за мого життя, а хіба як вже зовсім світ перевернеться - щоб отака твердиня і впала в таку розруху? Цього бути не може...Це сон пустий, пов’язаний з якоюсь незначною втратою, та ще і розказаний до полудня, мабуть, не справдиться.

Марія далі лежала. Я спитала, чи покликати лікаря, та вона не захотіла. Сказала, що все життя молилась, щоб якщо вже прийде смерть, то нехай приходить раптово і при повній пам’яті, щоб не лежати і не мучитись, і нікого собою не мучити.

Ти чи не зібралася помирати? То немудрі жарти. А на кого ж ти мене залишиш ?

Ви вже дорослі, моя пані. А я стара.

Добре, лежи. Тобі перейде. Трохи відпочинь.Я маю ще дещо тебе спитати.

То питайте, моя пані.

І цього разу я наважилась. У кількох реченнях спробувала я пояснити все те, що мене гнітило. І про те, що мені здається, ніби я не була дочкою свого батька, а мати справді народила хлопчика, та тільки він із матір’ю теж помер, а мене узяли у неї ,у Марії, і що вона моя справжня мати, а батьком ,можливо, був німий пустельник Іван. І що якщо все справді так, то я не маю права володіти цією фортецею. Також про те, що добромильський воєвода Гордій занадто схожий на покійного батька, і чи не може так бути, що Гордій є син володаря Другета , просто не визнаний, але справжній кровний спадкоємець...І що я вже втомилась жить у постійній ненависті людей, яка чомусь стає щоразу більша, знати, що багатьом не дає спокою мій замок і я у ньому...

- Спитаєш Івана...Він не німий...Він дав обітницю...

- Що? Що спитати?

Та більше жодного слова вона мені не сказала. Вона просто ніби заснула...Та вже не стукало серце і не здіймав подих груди. Так раптово. Я тримала її холодіючі руки і не йняла віри, що це правда, що мене покинула найближча мені людина, людина , яка вчила мене ходити, говорити... А я не встигла їй навіть сказати доброго слова. Завжди це видавалось зайвим. Я думала, вона і так знає. А тепер вже нема як і спитати. Я навіть не плакала - сльози самі котились, як дощ, що безперервним потоком струменів з неба вже котрий день.

Коли поховала я і Марію, згадала її слова перед смертю і подалась тоді до діда Івана. Те, що я там застала, можна розповісти одним словом-була пустінь, а стала пустка. Не було ні псів, нічого-скит давно згорів, а самого діда ніде не було і сліду. От і спитала...

А ще до того всього заграли тривожні сурми. Перші ж верхові донесли в замок, що наближається до Невіцького король Матяш, та не в гості, а з військом, має, по всьому видно, на меті, брати фортецю приступом. З цього лиш лиховісно посміююсь - ще не корилась ця твердиня нікому. Понад півтисячі душ вміщає мій замок. Я матиму завжди воду у великій замковій криниці і у мене досить запасів їжі –дякувати Богу, ще не відіслано було мита до королівського двору...От тепер що хоче король, те хай і робить-приступом не візьме, а в облозі сам не витримає. Цікава я б була знати, що ж королю донесли - чи не розповіли, що я вже з людей живцем і шкіру дру?

Зранку повів король Матяш військо на приступ, та де там. Гармати не могли заподіяти значної шкоди ,бо ядра ледве долітали до мурів через земляні вали і рови. Мій замок стояв незворушно. А коли піднятий міст-близько приступитись майже неможливо, хіба з боку східної стіни, але ж там напоготові вся замкова залога і сам воєвода, так що довелось королеві відходити на луку понад Ужем. З вежі було помітно, що у його таборі тривають якісь приготування, та за великою віддаллю годі було здогадатись, які саме. Проте ввечері все стало зрозуміло.

Як стемніло, на замок посунуло неймовірне ЩОСЬ. Це було вогняне море, що підіймалося вище і вище по звивистій дорозі до замку, і лемент стояв неймовірний, галас, гул, дзвін...Я не виню нікого-такого страху годі не злякатись...Незрозуміло як замкові ворота виявились відчинені, міст опустили, і люди з посаду почали утікати вище у ліс і далі, в гори...

А була це всього лиш дотепна вигадка котрогось королівського воєводи - зігнати з усіх околиць усю худобу, кожній причепити по кілька дзвоників та калатал, а між роги зачепити в’язанку сіна і запалити...

За наляканим людом я і сама непомітно виїхала з замку. Хай там як, але не схопить король Поганої Діви...Нічого не взяла з собою, лиш скарби в малій скриньці, та в дуплі дерева коло моїх скель заховала срібний гребінь і срібне люстро.

Я повернусь. Сама або з Гордієм. Доїду до Добромиля, і, хтозна, може ще жива його мати, то знатиму тоді хоч правду - чи син він моєму батькові, чи ні... Якщо син – тоді хай владарює, якщо ні, тоді хай стає до мене на службу... Я поверну собі замок ,нехай король і не сподівається засісти там надовго...

Як на тім малюнку, що намалював Антип, я перестрибнула Кевелев і поїхала в напрямку на Добромиль. Згадалося, як казала колись Марія – „Тебе звуть, як і твою матір, Марією. Пройде багато часу, і всі забудуть твоє ім’я. У віках залишишся ти для нащадків Дівою...Дівою Невіцького замку..." Не сказала, чи угорська княгиня Марія, чи вона сама-хто ж насправді був моєю матір’ю. Може, і справді, забудуть моє ім’я,та фортеця стоятиме вічно. І завжди існуватимуть скелі Поганої Діви.