Літературний конкурс. Легенда про птаха з барвистими крилами

В одній землі чи то країні, назви якої зараз вже не згадають, жив народ. Народ цей не мав зверхності, але полюбляв самотність, тому подорожні зазвичай оминали ту землю, щедру на смарагдові луки і похмурі ліси.

От і панував там мир і спокій, бо війни майже завжди приходять із чужими бажаннями.

Сутінки заколисували трави і квіти, дарували мирному народу нові пісні, світанки наповнювали повітря щебетом птахів, а душі світлом життя.

І була серед того народу дівчина. Висока і струнка, як тополя, волосся темне до п’ят в товсту косу заплетене, руки, наче чари лісові, а очі – у воді розтануть, якщо в ясний день віддзеркаляться.

Гарна вона була, та й сестри її, і подруги теж красою вирізнялися, немов земля у подяку за спокій до того народу журбу і потворність не підпускала.

І любила та дівчина вбиратися у сукню довгу білу, хоч і просту, та з любов’ю для себе зроблену. Любила блукати квітучими луками серед маків, волошок і польових дзвіночків, що тремтіли ніжністю, наче її ім’я.

Далеко від дому заходила та дівчина, але не боялася, бо земля її благословила, і тіні вечорові, і звірі дикі схилялися перед нею.

І от одного разу опинилася вона далеко-далеко, куди не заходила ще. Ліс, що заступив їй шлях, не схотів говорити, як говорили з її народом всі інші ліси.

Полин із пожухлим листям стелився під босі ноги, попереджуючи, але дівчина все одно увійшла під розлогі крони оманливою стежкою.

Стежка вихляла, плуталася, зникала, та завжди з’являлася, доки не довела дівчину до озера.

Вона зупинилася, бо жах, наче чорний птах, вперше торкнувся її серця. Дерева зімкнули гілля так щільно, що жодна зірочка не милувалася в темній воді своїм усміхненим личком.

Озеро було холодним і певно дуже глибоким. Дівчина йшла берегом, змахуючи з руки важкі, наче липкі краплі озерної води.

Озеро не мало, чого їй відповісти на привітання, тому мовчало.

Серед в’янучої трави лежав птах, не схожий на її степових і лісових улюбленців. Біля озера було дуже темно, лише біла сукня наче світилася, але дівчина все одно побачила калюжу крові, темної через ніч, в якій купалося пташине тіло.

– Допоможи, – простогнав птах, але дівчині було лячно торкнутися його дивних крил.

Птах ледь підняв голову, щоб подивитися на неї.

– Я ж не крові твоєї прошу. Лише води жменю, – злетіло до гілля, що загрозливо зашелестіло. – Краса не може бути байдужою. Зжалься.

Дівчина зачерпнула липкої води і, відкинувши жах, дала дивному птаху напитися. Потім шляхетно узяла його на руки, щоб подивитися рану, бо темрява ніколи не заважала її зору.

Цілилися в серце, та трохи схибили... Пір’я птаха на дотик було холодне, але не як зимові ночі – по-іншому.

Озеро залишалося недоторканим, та вітер так смикнув верхівки дерев, що обсипав її листям.

І дівчині зробилося шкода дивного пораненого птаха, але затриматися біля цього змертвілого озера, щоб допомогти йому, надто лячно.

Притискаючи птаха до грудей, вона відшукала стежку.

Озеро мовило до неї, кличучи зупинитися, та дівчина вже бігла стежкою, залишаючи на землі крапочки крові з підошви, що вона поранила об шкіру мертвої гілки.

Птах тулився до її грудей, наче розгадуючи загадку, чому калатає серце.

Полин не випускав дівчину з лісу, обвиваючи ноги, та дарма, бо перемога залишилася за власницею колись білого вбрання.

Світання із нерозумінням дивилося на дрантя і сплутане волосся.

Цвіли вишні, осипаючи землю живим снігом. А дивний птах видужував швидко, наче рана його й не грозила смертю, навіть квіт вишневий до кінця осипатися не встиг.

Він наново вчився літати і часто відпочивав у садочку. Тулубом темний, та його крила, на сонці барвисті, кидали тьмяні відблиски на рухливі тіні під деревами.

От тільки інші птахи почали оминати колись улюблений садочок. Сумно в ньому зробилося, так незвично тихо... І хоча квіту було рясно, а рік обіцяв щедрі врожаї, ягоди не зав’язалися.

Рана затяглася, почала заростати темним пір’ям, і птах намагався літати далеко, повертаючись часто перед ніччю, а то й на ранок.

Але дівчина не переймалася його подорожами, бо сум огорнув її країну, а нові ранки приносили нові погані новини: займалися нескошені поля, до строку в’янули квіти, ліси ставали неприступними фортецями та розбрат оселився в серцях її народу, навіть серед братів і сестер.

Полонена сумними думками, дівчина гуляла садом, не підіймаючи очей до синього неба чи ще живого зеленого гілля, наче погляд її земля до себе провиною прикувала.

Зашелестіли крила, і дівчина озирнулася.

Врятований нею птах сидів на дереві, і гілка ставала вуглиною під його лапами.

Дівчина здригнулася, і немов прокинулась, вперше за ці місяці помітивши, як багато таких опіків на її деревах.

– Я не бажаю знати, хто ти, – тихо мовила вона, зрозумівши, кому необережно допомогла. – Лети з моєї країни і ніколи не вертайся, доки сонце має силу підійматися з-за виднокраю.

Птах подивився на неї, вивернувши голову, потім іншим – жовтим оком. Барви змінювалися на його крилах, зачаровуючи.

– Я тобі не брехатиму, бо земля ця тебе благословила, тому ти зрозумієш, де брехня, – заговорив він, злітаючи нижче. – Коли в мене поцілили, я падав так довго, неначе цілу вічність, яка минула в мені.

Озеро відсахнулося від мене, благаючи землю про захист, але я все одно занурився у його воду. Вода змила мої барви, та сама зробилася мертвою, бо тими барвами я згасив безліч чужих життів.

Дівчина відступила, а птах продовжував.

– Я виповз на берег, щоб ті зірки, що згасли, а їхнє світло ще лине, загоїли мою рану. Листя вмить затулило від мене небо. Я хотів напитися життя у трав, але вони швидко зів’яли.

І тоді прийшла ти, і своїм співчуттям дала мені сили, дала мені час. Земля не владна знищити тих, кого благословила, тому ти вийшла з того лісу живою.

Дівчині хотілося втекти, як тоді в лісі бігти щодуху, але вона не могла навіть поворухнутися.

– Ні, моя рана невиліковна, лише здається, що її вже нема. Та коли я не ласую твоєю радістю, вона відкривається знову.

Я бачив твою країну, в якій раніше не гостював, бачив твій народ, різний, та гордий своєю красою. Мені сподобався твій народ. І тобі я повинен віддячити.

Дівчина нарешті опанувала себе і впевнено подивилася на страшного птаха.

– Ти не гостював у моїй країні, то й лети звідси!

Птах ще раз глянув на неї одним оком, іншим.

– Не жени мене, дівчино, не проженеш. Твоє серце розуміє, хто я. Я можу дати тобі безсмертя.

– Що смерть для мене? – дівчина лагідно всміхнулася, як спогадам. – Я стану ромашками в полі, лисеням, зозулею, хмаринкою в небесах... Лети, облиш мою країну у спокої. Лети!

Птах зиркнув на неї із подивом, із жалем, із розумінням.

Він полетів, залишивши дівчину на самоті, високу, струнку, гарну, з темним волоссям, заплетеним у довгу косу.

Більше ніхто не бачив того птаха, та в наступні дні вода у криницях трохи змінила смак, і наче невловимі барвисті відблиски грали на її поверхні.

Дівчина напилася тієї води, і брати її, і сестри, і весь її народ.

І під їхніми руками почали всихати трави і квіти, розсипатися на порох речі.

Смерть приносив їхній дотик, коли вони того бажали. Лише одне одного могли вони торкатися без обережності.

Час більше не мав над ними влади, а вони мали владу і над часом, і над простором, хоча ще не знали про це.

І ось одного дня вони усі до одного залишили свої домівки, бо так повинні були зробити, і розійшлися світом.

Різними вони стали – дехто майже повністю лишився собою, дехто зробився одним тим дотиком.

Вони обирали людей, слідкували за ними, жили їхніми життями, а потім ті життя обривали. А іноді рік за роком вели крізь небезпеки.

Різними вони були, та гордими своєю красою, яку люди з жахом вдягали в шати потворності.

Іноді їх кликали вголос чи виглядали з порогу, бо кожен з них на мить затримався на порозі перед початком подорожі.

Кликали для себе і для інших. Іноді вони відгукувались, іноді укладали угоди, іноді сміялися з людей, як з навіжених.

А на землі тієї колись благословенної країни все заросло полином, здичавіли сади і поля, завалилися споруди, і їх поглинула земля, не залишилося навіть згадки про тих, хто тут жив колись.

Потім прийшов на ту землю інший красивий і гордий народ, посадив свої сади, розорав свої поля, присвятив пісні своїм коханим.

Та не було більше миру і спокою в тій землі.

І полин тягнувся до неба і хитався без вітру, попереджуючи.