Видео дня
Літературний конкурс. Медунка із Бджоляндії
Сонячного осіннього дня Петрусь повертався зі школи втомлений і невдоволений. Здавалось, немає причин ні для невдоволення, ні для суму, проте хлопцеві було якось не по собі. Чомусь нічого не хотілося – ні додому йти, ні зустрічатися з кимось – абсолютно нічого. Аж сам дивувався,як так може бути. В школі отримав «десятку» й «одинадцятку»: навчався відмінно; ще його похвалили за те, що добре й професійно оцінив самостійну роботу з фізики свого товариша по парті (була самоперевірка). Причин для поганого настрою не було, однак… щось не давало спокою. Оглянувся – ніде ні душі, аж дивно. В такий час ця вулиця , що вела до ставка, була завжди люднішою. За ці шкільні роки він уже добре вивчив її: дорога зі школи пролягала побіля ставка, бо тут було спокійно і якось затишно. Правда, можна було іти додому коротшою, котра проходила за овочевою базою, але там завжди зустрінеш безліч машин. Одні приїжджали з овочами, інші від’їжджали, здавши їх на базі. В повітрі стояв бензинний перегар, гул моторів, а часто – крики і лайки водіїв. І Петро завжди обирав ось цю. Можна було подихати свіжим повітрям і спокійно подумати. А думати було-таки про що. Одинадцятий клас … Всі роки навчався відмінно, сподівається на золоту медаль. А ще ось свої, можна сказати, сердечні проблеми. Сподобалась йому Майка з паралельного класу. Здається, вона також була не проти дружити. Тепер чомусь «бокує», все із Володькою водяться… То собі красень. Що з того? Він дуже гонористий, їй, мабуть, це подобається. Та й усміхнувся: я ж іще не женюся, моя дівчина доростає… Та смішки смішками,а на душі щось шкребло, хотілось би мати подругу, але вірну. Щиру, зріднілу душу…
Раптом хлопця щось наче штовхнуло у спину. Миттєво оглянувся, аж затремтів: не було нікого. Він якраз дійшов до тої високої й розлогої берези, котрою милувався не раз. Почув наче тихий сплескіт хвиль.
Що це? Озеро неблизько, метрів за 70 -80 . Чудасія якась!
Глянув здаля на блискучу гладь води. Ні, сюди сплескіт хвиль не долине! Раптом перед собою побачив отвір у землі, придивився – акуратні сходинки, наче вирізьблені із слонової кістки. Почув тихе, але наполегливе, владне:
Іди вниз!
Петрусь не міг відмовити цьому наказові, не міг не послухатися його, а чемно ступив вниз. Зрозумів, що спускається у якесь підземелля.Не боявся, не вагався, йому було приємно іти туди. Це була дорога в невідомість, але щось вело його по ній, манило. Так продовжувалося десь зо чверть години. Раптом юнак опинився посеред квітучої галявини. Дивно - тут росло так багато квітів, вони чудово пахли, але хлопець не помітив жодної зірваної квітки , жодного зламаного стебельця. Над цим живим барвистим квітковим килимом мирно і спокійно літали бджілки і – ні живої душі ніде. Проте це було не так, живі істоти були скрізь – це бджоли.
Хлопець сторопів, побачивши таке бджолине царство, йому відразу уявилося, як вони жалитимуть його і як він утікатиме, а потім, як від тих укусів розпухне…
Проте бджілки були дуже мирні. Не можна сказати, що вони не помітили його. Навпаки, відколи Петрусь потрапив у їхнє Підземне Царство (так він подумки назвав цю галявину) , бджоли непомітно, але уважно розглядали незнайомця. Але Петрусь (земне дитя) не розумів цього… Згодом його очі звикли до яскравого сонячного світла, до різнобарв’я квітів, і він почав дещо бачити.
Бджоли ретельно виcмоктували нектар із квіток, проте, здається, він не закінчувався, не зменшувався. На цю ж квітку, де щойно сиділа бджілка, прилітала інша, її посестра, і для неї там було солодке диво.
Хлопець стояв, мов вкопаний. Він ніяк не міг зрозуміти, чому і як потрапив сюди, навіщо його сюди заманули і чий це голос кликав його спускатися по східцях до бджолиного царства ?.. Та й що це за царство, звідкіля воно ось тут взялося – під землею, неподалік від ставка…Наївний, він не міг зрозуміти. що потрапив в інший світ, де панує гармонія, працелюбність, любов, взаємоповага. У цьому світі не знають ні заздрості, ні злоби, ні гніву, а тим паче помсти, зведення рахунків. Світ бджолиної гармонії і краси – це висока цивілізація, але в іншому, не у нашому вимірі. Однак, звідкіля ж бджоли знали про нього і чому запросили до себе?
Отак стояв би ще Петро, мов укопаний, посеред квітучої галявини, якби до нього не підлетіла прозоро-золотиста бджілка. Вона тричі облетіла навкруг нього, зависла пере його постаттю, тихо мовила:
Я знаю, ти Петро, ти прийшов до нас з того світу…
Тут хлопець хотів заперечити, бо «з того світу» приходять мерці, а він ось молодий, здоровий і…живісінький, життєрадісний, але бджілка не дала йому вставити хоча б слово, вона говорила швидко, ніби боялася, що не встигне.
Насамперед Медунка (так звали нову Петрусеву знайому) розповіла, що він потрапив у країну бджіл, яка зветься «Бджоляндія». Мешканці цієї країни не мають нічого спільного з бджолами його краю, вони не є родичами. Розповідаючи про це все, бджілка ставала все більшою, більшою, і несподівано стала на зріст такою, як хлопець.
Що, здивувався? – мовила лагідним дівочим голосом.
Та ні, я вже не дивуюся, Медунко, хоч для мене все, що тут побачив, несподіване і загадкове.
Юнак дивився кудись убік, кажучи ці слова, милувався квітами і працею бджілок. Відтак глянув на свою співрозмовницю і аж …втратив дар мови: перед ним стояла красива юнка, з легким білявим волоссям, гарною й привітною посмішкою на устах, привітним поглядом.
Петро аж рот а розкрив від здивування, але ж не хотів показатися Медунці простачком і запитав:
А це що? Знай наших?
Та ні, - розсміялася дівчина, - Просто не можу показати тобі усі дива відразу, голова розболиться…Я кожного дня потрохи розповідатиму тобі про свою країну, про життя в ній. Згодом ти звикнеш. Тільки, чи захочеш ти кожного дня приходити до мене?
О, звичайно, Петрусь цього хотів, тільки вагався – як же вдома буде, як в школі, як пояснюватиме, де так довго пропадає?
- А знаєш, - немов щебетала Медунка, - ми все добре і чітко організуємо.
Ти навіть не розумієш і не уявляєш, що ми живемо в різних вимірах. Ось, наприклад, ти сьогодні пробув у нас довго?
Звичайно, довго, спам’ятався хлопець, - навіть не знаю, як поясню вдома, де був стільки часу.
То нічого, все буде гаразд, - заспокоїла його нова знайома. Я тебе втішу, що наш час із вашим мають великі розбіжності. Ось тут ти скільки пробув?
Та, мабуть, зо дві години, - відказав Петро.
А у вас минуло лише 15 хвилин.
Та невже, - аж засяяв хлопець, - Це значить, значить, що я прибігатиму до тебе, і ніхто про це й не здогадається, що довго був відсутній, ну, ну...в моєму світі?
Так, саме так, Петрику. Уяви собі, що я вже давно, мабуть. цілий рік (ваш рік ) хотіла з тобою познайомитися.
О, та це ж здорово,а я й не знав.А чому ти мене сюди, ну, не запросила?
Вагалася, не знала, як ти це сприймеш. Це раз. По-друге, потрібен був дозвіл моїх батьків.
А де ж вони, я би хотів побачити їх, познайомитися з ними.
Не по-спі-шай! – проскандувала бджілка-дівчина. У нас ще попереду багато гарних і сонячних днів ( якщо ти тільки цього хочеш). З моїми татом і мамою познайомишся наступного разу, тобі треба хоч трішки звикнути до нашого життя, звичаїв. А сьогодні , якщо ти матимеш ще зо десять хвилин (за вашим часом), сьогодні я розповім тобі історію, яка трапилася зі мною. З неї ти дізнаєшся, чому люди з Бджоляндії з пошаною ставляться до твоїх краян. Гаразд?
Так ось, сідай і слухай уважно. Пам’ятай тільки, що ми також люди, бджоли-люди, ми – трудівники. Є речі, які і у нас, і у вас спільні. Це – погляди, деякі закони і т.ін. А взагалі, то ми дуже різні. Та у всіх живих істот, де б вони не жили, в яких вимірах не знаходились би, є і спільне щось і відмінне.
Моя країна давніша, ніж твоя, не дивуйся. Ви просто цього не знаєте і ніхто цього не знає. У нас є багато законів, які склалися віками, і всі вони спрямовані на те, щоб захищати людину, щоб усім нам разом було краще, а не гірше. У вас трішки не так, пробач мені. У вас часто можна почути, що людство на грані знищення, на порозі катастрофи, що до цього призвела цивілізація. Але це не так. Цивілізація повинна захищати людину, а не нищити.
Чи правду я кажу, Петрусю. ти задумався?
-О так, я задумався, бо у твоїх словах, Медунко, багато правди .
А вона вела далі:
- Так от, у нас, (хоч ми і люди-бджоли), не водяться трутні. Усі трудяться, навіть старенькі бджілочки. Глянь ось! Оце збоку на галявинці купка маленьких бджілочок. Це малі дітки. А хто їх доглядає? Ось, подивись. Оця, що праворуч – це бабуся Бджолина, а біля неї – Нектарина, ліворуч – Вуликівна. Вони без усякої платні, без нічого виховують маленьких бджілочок. Та ще й як виховують! Працюють на совість. Але ж і бджілки малі теж – на совість. Чемні, скромні, Слухняні.Я не відкрила для тебе нічого нового, таке і у вашому світі є.
- Та є, але зрідка, не скрізь, з жалем промовив хлопець.
А треба, щоб усі були такими, як треба. Отож і змалечку так виховуємо. Петровому здивуванню не було меж. Звичайно, в його країні, в оточенні є чимало недоліків.
А тепер послухай. Коли я була ще зовсім маленькою, ну, це по-вашому , десь років десять тому. Моя бабуся Солодуся взяла мене і повела показати ваш край. Не знаю, чому, але так їй захотілося зробити цю мандрівку. В цей день у вас теж було дуже гарно, якраз цвіла духмяна материнка, було де набрати солоденького нектару. Бабуся пурхала з квітки на квітку, запаслася солодким дивом надовго. А я, добре поласувавши, чекала вже на неї, мені більше не було куди брати нектар. Раптом до мене підкрався джміль-здоровань ( це з ваших) , і я дуже злякалася. А він ще й боляче укусив мене, поранив мені праву лапку, ось цю ручку ( і Медунка простягла руку, на якій виднівся червоний шрамик).
Я впала у траву і плакала, а бабуся, загубивши мене, подалася додому, щоб зібрати багато бджілок і податися на мої пошуки. Поки вони прилетіли, там бушувала злива.
- А, а де ж ти заховалася?
- Я не заховалася. Мене взяла інша бабуся, земна. Вона мала добре серце. Збирала материнку, щоб насушити на зиму, побачила у траві поранене бджоленя, підняла, загорнула у хустинку і принесла додому. Вона мене вилікувала, а потім принесла на те саме місце, де знайшла, щоб мене побачили бджоли і забрали з собою.
Так воно і сталося. Коли в черговий раз мій батько післав рій бджілок на мої пошуки, то вони там і знайшли мене, забрали додому.
Отак щасливо закінчилася моя пригода. А знаєш, хто ця бабуся, що вря тувала мене?
Хто? - швидко запитав хлопець.
Це... А, може, я іншого разу скажу? Тобі вже пора додому. Приходь завтра. Прийдеш?
Прийду, Медунко, обов’язково. Але я дуже б хотів знати, хто ж ця бабуся, котрій ти завдячуєш життям?
Ну, то ось так! – І вона лагідно схилилася й поцілувала Петрусеву руку.
Ще чого! Що ти робиш? Я ж хлопець!
Нічого. Цей поцілунок передай своїй бабусі Славні ( вона й насправді дуже славна). Це вона мене врятувала. Тільки ти поки що не говори їй про це. Вона злякається, що та бджілка – дівчина, не зрозуміє. Усе потребує підготовки. Ми зустрічатимемося, і подумаємо, як підготувати і бабусю, і твоїх батьків. А потім підемо до них разом.
Ти підеш зі мною, Медунко?
Так, але не зараз. Для цього потрібен час. А тепер – іди. Щасливо тобі, Петрику!
Хлопець незчувся, як опинився під берізкою, неподалік від ставка. Ось він у своєму краї... Але завтра знову піде до Медунки...