Літературний конкурс. Форма існування

Адвокат Алла Медвинська вміла берегти таємниці, більше того, з роками в неї повністю зникла цікавість до них і в чужі вікна вона зазирала лише з обов'язку, хоча фах відкривав їй чимало прихованих подробиць.

Цесаренка вона не могла уявити в своєму кабінеті. Відомий науковець, минулорічний нобелевський лауреат в галузі фізіології та медицини - він здавався людиною з іншого світу. Вони жили в одному місті, навіть мали спільного знайомого, взагалі мали багато чого спільного, однак...

Коли раніше Медвинська бачила його в теленовинах, він здавався людиною з іншого світу, а також здавався вищим на зріст, соліднішим, впевненішим, але зараз, зблизька, він виглядав, як усі, як пересічний чоловік п’ятидесяті з чимось років, у якого в сім’ї самі проблеми, а успіх лише втомлював.

Спільного знайомого звали Ігор Новак. Саме в його супроводі Цесаренко вперше з'явився в її кабінеті.

- Знайомся, Алло, це той самий Володя Цесаренко, мій колишній завлаб, а нині - знаменитість.

- Дуже приємно, - усміхнулася Медвинська.- З чим прийшли, хлопці?

- З проханням про допомогу, - відповів Новак. - Ти відомий фахівець у справі розлучень. Ти нас цікавиш саме як фахівець.

- Так, нещодавно я розлучилася вчетверте! - розсміялась вона.

- Я маю на увазі зовсім інше!

- Я розійшовся з дружиною, - пояснив Цесаренко, - а вона подала позов.

- Знайома ситуація, - запевнила Медвинська.

- Алла виграє твою справу, - вже серйозно мовив Ігор. - Алло, як бачиш, ми, люди науки, теж одружуємось, розлучаємось...

- Тільки не ти, - зауважила жінка. Новак дійсно ніколи не обмежував свою свободу шлюбом.

- Маєш рацію, Алло, мене ти не побачиш своїм клієнтом! Але мене чекають справи, я побіг.

Коли Новак вийшов, Медвинська насамперед вирішила з'ясувати питання, яке цікавило її найбільше:

- Скажіть, це правда - що писали про безсмертя?...

- Так, - впевнено відповів Цесаренко, - безсмертя можливе.

На подібні питання він багато разів уже відповідав останнім часом. Нобелевську премію він отримав саме за відкриття, пов'язане з проблемою безсмертя. Те, що його запитували, дивним не було, але Цесаренко дивувався, чому його відповідям не вірять. Скрізь і завжди він повторював: "Безсмертя можливе", але інші науковці, визнаючи ці відкриття революційними, стосовно перспективи повного безсмертя висловлювалися обережніше. Їх не переконувала навіть пара кролів.

Тварин цих Медвинська бачила по телебаченню. Кролики були такі кругленькі, пухнасті, гарненькі - Медвинській стало шкода, що вони піддослідні. Піддослідні, генетично змінені та, якщо вірити Цесаренкові, безсмертні. Друге питання було про їхню долю.

- Раніше вони мешкали в моїй лабораторії в генетичному інституті, де я працював, а коли я пішов з інституту - забрав їх з собою. Тепер вони живуть у мене вдома. До речі, їм вже виповнилося двадцять років. Ви знаєте, скільки живе кролик?

- Мабуть, поки його не схопить братик Лис... Але до справи.

Поговорити про кроликів Алла вирішила згодом, коли стосунки між нею та Цесаренком стануть невимушенішими. Тоді він, можливо, погодиться подарувати одного з тих кролів, скажімо в якості гонорару...

Сама ж справа виявилася не дуже складною. Грошова частина Нобелевської премії становила приблизно мільйон доларів і конфлікт спалахнув саме через ці гроші. У Цесаренка наука завжди була на першому місці, він вирішив, що краще вкласти цей статок у приватну лабораторію та продовжити дослідження, які допомогли б наблизити його мету - безсмертя. Він утворив для цього спеціальний фонд і перерахував на його рахунок усе.

Дружина ж дізналася про цей шляхетний вчинок з газети. Після скандалу вона подала на розлучення, але на цьому не зупинилася, вирішивши домогтися своєї, як вона вважала, частки - півмільйона.

За порадою Новака Цесаренко звернувся до Медвинської.

- Тобто ініціатива розлучення належала не вам? - уточнила Алла.

Цесаренко відповів ствердно.

- Це стане вагомим аргументом на нашу користь, - запевнила вона не без задоволення.

Вона поставила йому ще кілька запитань і отримавши відповіді сказала:

- Поки що ви вільні, - та додала жартома, - до суду.

Підсвідомо вона розуміла вже тоді, що він чогось не договорює, але досвід підказував - не варто цікавитись тим, що справи не стосується. А якщо стосується, він рано чи пізно повідає усе сам.

Сталося по-іншому.

Двадцять років адвокатської практики - це чимало. Це більше ніж достатньо, щоб вважати себе знавцем людської сутності, принаймні, її темного боку. Та час від часу життя спростовувало цю самовпевненість.

Їй виповнилося сорок два роки. Це ще не осінь, але вже тридцять перше серпня. Останній день канікул. Той спомин з дитинства найкраще відображав те, що вона зараз відчувала.

Ще літо, але настрою грати й веселитися вже немає. Хочеться хіба одного - аби день цей тривав вічно, щоб завтра не настало ніколи.

Все одно так не вийде.

За ці роки вона дещо встигла. Встигла зробити непогану кар’єру, встигла чотири рази одружитися, але кількість злетів дорівнювала в неї кількості посадок.

Втім, на перший погляд, скаржитися на життя приводу вона не мала. Навіть самотності Медвинська могла знайти юридично обґрунтоване виправдання. І все ж...

Ще й цей нестерпний Новак, не міг познайомити її з ним раніше!

Новака Алла знала ще зі студентських років. В університеті вона вчилася на правознавчому факультеті, а він - на біологічному; на різних курсах, вона щойно вступила, а він закінчував. Вона швидко потрапила до кола його знайомств, що не дивно. Новака знали всі більш-менш привабливі студентки, але дивувало інше – його венерощі не розповсюджувалися на Аллу, хоч вона була достатньо вродливою дівчиною. Певно, Новак знайшов у ній щось більше, ніж могли дати інші, тому сприймав її як сестру, як істоту, близьку душею. І їй таке становище теж подобалось; стосунки залишались спокійними та стабільними, завдяки чому ця дружба тривала вже двадцять п'ять років.

Наступного дня Медвинська вирішила поговорити з Новаком про Цесаренка. Вони домовилися зустрітися о п’ятій вечора біля НДІ генетики (в повсякденні - "генетичного інституту"). Алла не приховувала свою надурочну зацікавленість особою Цесаренка, Новак одразу все зрозумів, надто добре знав він Медвинську, а відтак не задавав зайвих питань.

О п’ятій Медвинська під’їхала власною "Тойотою" на край міста, де розташовувалась зведена на початку вісімдесятих років сіра похмура споруда генетичного інституту, яка нагадувала швидше крематорій, аніж "храм науки".

Новак одразу підійшов і сів у машину.

- Тебе цікавить Цесаренко?... Що саме?

- Все, що ти знаєш про нього.

- Я дуже мало знаю про нього. Уяви, минуло тридцять літ, а я його майже не знаю.

- А цю його дружину знаєш?

- Риту? Трохи знав. Вона раніше працювала в інституті, в нашій лабораторії. До речі, якщо тобі цікаво, Цесаренко був одружений двічі.

- З першою також розійшовся?

- Ні. - відповів Новак. - Вона загинула в автокатастрофі, у вісімдесят шостому... Її звали Лариса, вона була чудовою... Невже минуло стільки років?... Знаєш, ми втрьох дружили ще з університету, вона вчилася на філологічному. А потім вона обрала його. Мені нічого не лишалось, як порадіти за них обох. Вона обрала його, а він її не вберіг.

Новак ніколи раніше не розповідав їй цього. “Вона обрала його"… Зараз Ігор навчився вимовляти це без болю, або майже без болю. Щось подібне мало бути в його молодості, Алла здогадувалася про це.

- Цесаренко завжди подобався жінкам, хоч навряд чи це усвідомлював. Тим більше дивно було, як він одружувався вдруге. Мені в цій історії все досі лишається незрозумілим. Рита була повна протилежність Ларисі: негарна на вроду, взагалі неприваблива ні з якого боку; я не розумію, що він у ній знайшов... Але це не головне. Уяви собі, він одружився з Ритою в лютому вісімдесят шостого, коли ще місяць не минув після загибелі першої дружини!

- Невже!

- Так, саме так! То була ціла історія. Скандал інститутського масштабу. Коли ми дізналися про те, що Цесаренко одружився на Риті, нас це просто шокувало. Хто б міг уявити їх разом... А наші “інститутки" ледь не розірвали її, наче зграя диких левиць! Ще б пак, вони теж поглядали на молодого вдівця, та в жодної не вистачило нахабства залицятися до нього одразу після похорону. Однак мушу визнати, що Риті якимось чином вдалося витягти його з депресії, а я навіть побоювався тоді, що він може собі щось заподіяти. Він же справді любив Ларису, я це знаю точно. Як міг він так швидко забути її?…

Потім Медвинська відвезла його додому. Вона не стала більше ні про що розпитувати Новака, розуміючи, що для нього ті спогади були не з легких. Та й того, що вона почула, було достатньо багато для роздумів. Єдине, чим поцікавилась Алла:

- В нього є діти?

- Один син від другого шлюбу. Здається, зараз він живе з матір’ю.

- Скільки йому років?

- Сімнадцять чи вісімнадцять... Порахуй – він з’явився на світ через рік, як Цесаренко побрався з його матір’ю.

- Приїхали.

- Зайдеш на каву? – більше з чемності спитав Новак.

- Я за кермом, - пожартувала Алла.

Повернувшись до себе, вона ще довго міркувала про цю справу, але жодного розумного пояснення “дивному шлюбу", що врешті закінчився судом, вона поки що не знайшла та вирішила облишити марні пошуки, бо до справи, очевидно, це дотику не мало й мати не могло.

З Цесаренком Алла зустрілася за годину перед першим засіданням суду, щоб уточнити та узгодити всі деталі процесу.

По перше Медвинська визнала, що крок зі створенням фонду був бездоганним з юридичної точки зору. Тим більше дивно, що Цесаренко додумався до цього сам, не радячись з фахівцями. Тепер ці гроші не належать йому особисто, а те, що він, тобто Цесаренко є одноосібним розпорядником заснованого ним же фондом, питання інше.

Він фактично залишився власником. Але тепер його колишня дружина не має жодних прав на ті гроші.

- Ми легко виграємо, - зробила висновок Медвинська. – На нас працює те, що вона ініціювала розлучення без вагомих на те причин. Тож їй не перепаде нічого. Якщо тільки… - адвокат зробила паузу й поглянула на співрозмовника, але Цесаренко ніяк не відреагував на це.

Вона закінчила:

- Якщо тільки раптом не виникнуть нові обставини. Але сподіватимемось на ліпше.

Власне, перше засідання суду пройшло майже так, як і розраховувала Медвинська. Адвокат позивача висловив свої аргументи, а вона відповіла заздалегідь підготовленими контраргументами. Все відбувалося звично та просто, поки наприкінці сама позивачка не взяла слово. Її промова була короткою, але перевернула все з ніг на голову, заплутавши хід подій.

Рита заявила:

- Я наполягаю, що була співавтором відкриття, яке одноосібно привласнив собі мій колишній чоловік. Без мене він не отримав би цієї премії. Я можу пред’явити доказ правдивості моїх слів. Але не зараз.

Її слова призначались більше Цесаренкові, а не судді.

Суд огласив перерву. Наступне засідання мало відбутися за тиждень, такий термін просила позивачка, щоб підготувати докази на свою користь.

На Цесаренка ритина заява вплинула гнітюче. Коли вони з Медвинською виходили з судової зали, Алла запитала:

- Що вона мала на увазі? Вона була твоїм співавтором?

- Вона була лаборанткою, ніякого стосунку до відкриття вона не мала та не могла мати. Вона була тільки ла-бо-рант-кою!

- Тоді в неї жодних шансів і вона це мусить розуміти. В будь-якому випадку; навіть якщо вона є співавтором – їй треба судитися не з тобою, а з нобелевським комітетом, а питання про авторство з’ясовувати окремо, - зробила висновок Медвинська.

- Вона не була співавтором, - повторив Цесаренко, - на співавторство, між іншим вона й не претендує. Окрім грошей її ніщо не цікавить.

- Але вона казала про доказ, - зауважила жінка.

- Ні, - він похитав головою, - вона цього не зробить.

Далі вдаватися в пояснення Цесаренко не став.

- Ти обіцяв мені показати кроликів, - нагадала вона.

- Так, ходімо.

- У мене машина.

Вони поїхали до нього додому.

Мешкав відомий вчений Цесаренко в стандартній квартирі, в стандартному будинку, в “спальному" та водночас кримінальному районі. І Медвинська зрозуміла: справжній він там, в лабораторії, в білому халаті, біля мікроскопа, коли в його руках містична влада над життям і смертю… А тут він просто один з багатьох, тут, либонь, його сусіди й не здогадаються, хто живе поруч. Навіть побачивши по телевізору, не впізнають. Тут легко загубитися, а йому, в принципі, те й потрібно – загубитися та жити спокійно.

В квартирі тепер було порожньо. Якими б не були неприємними спогади про роки прожиті спільно з Ритою, звикнути до цієї порожнечі, що зустрічатиме тепер його щодня, він не міг. Особливо прикро, що син став однозначно на бік матері.

– Проходь, будь ласка, вони там.

Тераріум з кролями стояв на балконі. Цесаренко із задоволенням спостерігав, як Алла гладила та брала на руки тваринок. Вони спочатку перелякано ховались від неї, але потім трохи звикли до незнайомої жінки. Кролики заслуговували, щоб ними пишатися.

– Невже вони безсмертні? – не вірила Медвинська.

– Можеш бути певна.

– Ти не подаруєш мані одного?.. Незручно просити, але…

– Тобі я подарував би – які незручності! – якби… Вони так звикли одне до одного.

– А з їхніх нащадків?

– У них немає нащадків, у них не може бути потомства. Безсмертні істоти стерильні.

– Справді?

– Так. Розумієш, в цьому головна сутність мого відкриття. Колись ще великий Вірхов першим звернув увагу на те, що статеві клітини не старіють. Взагалі, в клітинах паралельно йдуть два протилежні процеси: омолодження та старіння. в статевих клітинах гору бере омолодження, а в усіх інших – старіння. Адже немовлята народжуються однаково “молодими", незалежно від віку батьків. І ще одне застереження стосується того, що безсмертним неможливо стати в дорослому віці, безсмертним можна лише народитися. Генетична операція робиться до народження, навіть ще раніше – до зачаття.

- Я зрозуміла. – Вона посадила кролика назад до тераріуму. – Твоя правда, їх слід розлучати.

– Тоді… Бери їх обох.

– Справді, ти дозволяєш? – по-дитячому зраділа Медвинська.

– Чому б і ні. Думаю, в тебе їм буде добре. Їм двадцять років. Розумієш, Алло, я зробив відкриття двадцять літ тому. Але мене не визнавали. Якби все сталося по-іншому…Я експериментував з різними тваринами, врешті решт, дійшла черга й до кроликів.

– Слухай, тобі їх не шкода? – вона мала на увазі: “тобі їх не було шкода?", але він відповів на питання так, як зрозумів:

– Шкода, звісно, але для тебе… Бери. Крім того… – він зробив паузу, подумав і продовжив:

– Є вихід. Ми могли б, скажімо, доглядати їх разом.

Освідчення вийшло недоладним, проте Аллі сподобалося.

– Я подумаю, – сказала вона та подарувала йому таку усмішку, що легко було здогадатися – вона вже все обдумала та все вирішила: це зрозумів би будь-хто інший, але не Цесаренко. Для нього це означало: якщо жінка каже, що подумає, вона буде думати.

– Хай вони ще трошки поживуть тут, – Медвинська мала на увазі кролів.

Цесаренко не заперечував. Вона поглянула на годинник:

– Ой, мені вже треба бігти.

– Ти не вип’єш кави? – здивувався він.

– Ні-ні, я мушу бігти! Дзвони, чекатиму. До зустрічі.

Вона вийшла, залишивши його наодинці зі спогадами.

Задати йому було що. Наприклад, двадцять втрачених років. Все це могло відбутися ще двадцять років тому, однак не відбулося…

Замислюватися над питаннями життя, смерті, безсмертя, Цесаренко почав дуже рано, ще в дитинстві. В юності він твердо обрав свій шлях і не звертав з нього ніколи. Він закінчив біофак. Поступово йому стало ясно, що безсмертя теоретичне можливе.

Його вчили, що життя ще форма існування білкових тіл. Від себе Цесаренко додавав – життя це процес. За повних умов кожен самодостатній процес триватиме вічно.

Подібну мету ставили перед собою багато науковців, але практичне безсмертя залишалося мрією. Втілити мрію міг хто завгодно, в будь-якій країні, але склалося так, що втілив її саме Цесаренко, простий завлаб з НДІ генетики. Йому тоді було тридцять два, але начальство вже встигло оцінити його хист, і кар’єра молодого вченого йшла вгору. Він очолив новостворену лабораторію, у нього з’явилися заздрісники, отже все свідчило про чудові перспективи…

Щоправда, головного він не мав – можливості зайнятися пошуками безсмертя. Керівництво генетичного інституту не вважало цю тему актуальною. На часі були задачі прозаїчніші та важливіші для народного, як тоді казали, господарства. Втім, ніхто йому й не заважав у вільний час працювати над тим, що його цікавить. Керівництво дивилося на “самодіяльність" Цесаренка крізь пельці, хоч про все, або майже про все, здогадувалось.

І таким чином Цесаренко ще в середині вісімдесятих здійснив, за допомогою Новака та користуючись своїм службовим становищем, кілька цікавих експериментів на тваринах, наприклад, на кроликах.

Тріумф? Ні, нічого не вийшло. Все закінчилось доганою та повним нерозумінням. Його оточував ніби глуха стіна, але тоді він ще не здавався. Та життя підступно готувало йому страшний удар.

Ту зиму він не забуде… Поки Лариса була поруч – все інше не мало значення, хай би навіть цілий світ був проти нього, хай би його не визнавали сто років – головне, що вона його визнавала. І раптом все змінилося, він лишився сам у цих стінах…

Він не міг раніше уявити, що таке може статися. Після цього він уже не поспішав увечері додому, бо там чекало на нього, в цій холодній квартирі, крім самоти. Все скінчилося, думав Цесаренко, не завжди ж має людині щастити.

Розуміючи, що поступово божеволіє, він шукав виходу, та не знаходив. Він продовжував ходити на роботу, чимось займався в своїй лабораторії, однак без запалу, без колишньої енергійності. Сидів темними зимовими вечорами в своєму кабінеті, довго після того, як всі розходились, і не знав, що робити далі. Він мав щось зробити.

Врешті він наважився. Одного вечора попросив лаборантку на ім’я Рита затриматись після роботи для бесіди. В очікуванні цієї непростої розмови, Цесаренко міряв кроками кабінет, погодував морквою кроликів, думав, що сказати це їй він не зуміє треба підшукати відповідні слова, але якраз слів не знаходив та ось Рита зазирнула:

– Володимире Валентиновичу, ви сказали…

Якою оманливе покірною виглядала вона тоді; як він помилявся!

– Так, проходь, сідай.

Вона увійшла та сіла; слова треба було знайти.

– Я хотів поговорити з тобою…

Довга пауза.

– Я… Я хочу запропонувати…

Так “запропонувати" – слово відповідне.

Він вагався, слова словами, але чи погодиться вона на це… Однак побоювання виявились марними – второпавши, що від неї потрібне, Рита погодилась, не витрачаючи часу на роздуми. Цесаренко пообіцяв розділити з нею все, що принесе йому майбутнє визнання.

Тоді він не уявляв собі, що визнання забариться аж на двадцять років, двадцять довгих і важких років. В дев’яності ставлення до нього та його відкриття не змінилося, хоча змінилося керівництво інституту. Змінилося й те, що державне фінансування звели нанівець, а іноземні гранти не передбачали пошуків безсмертя.

І йому не вірили, як і раніше. Коли він демонстрував безсмертних тварин – тих самих кролів – йому скептично казали: “Поживемо, побачимо". Генетична операція була дуже нескладною, простою настільки, що важко вірилося в її казковий результат.

Невеличке втручання – й організм стає практично безсмертним. Все міняється з точністю до навпаки – статеві клітини починають старіти та відмирати, а клітини соматичні (з них, власне й будується весь організм) старіння уникають і можуть існувати вічно.

Двадцять років Цесаренко чекав, зневірився за ці роки, але ось настав той день. Коли про нього заговорили. Отримавши Нобелевську премію, він одразу ж звільнився з інституту. Він вирішив створити власну лабораторію, вклавши для початку мільйон преміальних і сподівався залучити і майбутньому додаткові джерела. Головне, вважав Цесаренко, розпочати справу.

Та через цей безглуздий позов, на жаль, рахунок фонду було тимчасово заблоковано. Дорогоцінний час губився, а позивачка відступати не збиралася, тож судовий процес міг тривати вічно. Це дратувало Цесаренка найбільше.

Так, колись він обіцяв розділити з цією жінкою славу та успіх. Але за двадцять років багато чого змінилося. Рита зневірилася в можливості успіху, за двадцять літ вона встигла зненавидіти Цесаренка й багато разів говорила йому про це. Шлюб останнім часом тримався хіба що на силі інерції, ніж на приязні.

Можливо, якби вона вела себе трохи розумніше, він віддав би їй якусь частку грошей, аби відкупитися та забезпечити собі спокій. Однак Рита мала вдачу, схильну до конфліктів і на поступки не йшла.

Можливо, Алла зуміє виграти справу, але час, час…

Згадка про Медвинську повернула його до сучасності. Він так і стояв у передпокої, як проводжав її, перед дверима.

Треба було стати на коліна, картав він себе за недолугість, та прочитати які-небудь вірші, а не торочити про Вірхова. Вона не знає, хто такий той Вірхов, ще подумає, що це прізвище директора генетичного інституту. Цесаренко зрозумів, що проживши життя, не навчився головному – освідчуватися в коханні.

З Ритою в них стосунки взагалі більше нагадували ділові, ніж родинні. Він уклав за нею контракт, хіба що не в письмовій формі, а усно. Цесаренко вважав, що так буде краще. Він ніколи не кохав Риту та ніколи не говорив їй про кохання.

Лариса… Їй він любив, але не пригадував, щоб освідчувався їй. Не пригадував, щоб вона теж освідчувалася йому, між ними все було ніби саме не собі, так природньо…

Втім, заспокоїв він себе, в його віці вчитися цьому вже пізно, а така жінка, як Алла, надаватиме перевагу не палким зізнанням, а цінностям трохи іншим, вагомішим і зрілішим.

“Треба нагодувати кроликів," – згадав Цесаренко. “А –з минулим треба розпрощатися та почати нове життя, адже сьогодні – перший день майбутнього."

Увесь вечір він розмірковував, а вранці наступного дня зателефонував Медвинській і повідомив про своє рішення. Воно її здивувало: в захопленні від нього вона точно не була.

– Ти впевнений? Ну, гаразд, приходь до мене… о десятій тебе влаштує? Отже, домовились. Поговоримо про все спокійно.

Цесаренко погодився, хоч обговорювати було нічого – він уже вирішив. Чекати вічність він не міг, час був починати працювати.

Задовго до десятої години Цесаренко вийшов з дому, щоб спокійно пройтися пішки. Він любив ходити пішки, йому подобалося думати під час прогулянки. Він не поспішав, бо відчував, що перебуває на порозі вічності, а на порозі вічності поспішати не годиться.

Цей світ незабаром зміниться. Таким, як зараз, він уже не буде. Цесаренко не сумнівався, що світ зміниться на краще. Ще трохи терпіння, ще квантик зусиль, ще краплинку надії, а потім зможе сказати собі: “Я зробив усе, що від мене вимагалось."

Треба подивитися на цей ще генетично не змінений світ, треба запам’ятати його таким, який він зараз. Скоро почнуться зміни, вони вже почалися. Це відкриття зробить світ новим. Люди отримають шанс на безсмертя. Хай не вони самі, а хоча б їхні діти…

Нове людство. Всі однаково безсмертні, всі молоді, сповнені сил. В цивілізованих країнах чверть населення діти, чверть – старі. Тільки половина людей у країні працює. Серед безсмертних не буде ні дітей, ні пенсіонерів. Це економіка.

Зміняться й інші сфери життя. Щоправда, залишаться небезпечні хвороби, ризик нещасних випадків, різних катастроф, стихійних лих, зрештою, війни… Все це прикро, але поза межами його компетенції. Безсмертні знайдуть якійсь вихід, у них буде час для цього, багато часу, вічність. І їм буде що втрачати – теж вічність.

Для початку він створить лабораторію. Ні, не тут, не в Україні, бо в нас експерименти з генами людини заборонені. Як і в більшості країн, що вважають себе цивілізованими. Автори законів стверджували, що проводити експерименти на людині без її згоди аморально, навіть якщо мова йде про людську яйцеклітину. Все правильно, яйцеклітина не може дати письмової згоди на це.

Сперечатися марно, треба тікати. Кудись далеко, на який-небудь острівець десь посеред великого океану, там облаштувати лабораторію та спокійно працювати. Зібрати колектив однодумців, поставити мету. Серед них буде й Медвинська. По-друге, йому потрібен кваліфікований юрист, людина, котрій Цесаренко повністю міг би довіряти. А по-перше, вона буде його дружиною. Все буде чудово.

Спочатку він муситиме розраховувати винятково на власні сили. Але знайдуться заможні люди, зацікавлені в безсмерті для своїх чад. Початок новому людству покладуть саме вони. З часом суспільство переконається, що безсмертя можливе й потрібне, тоді стіна довкола нього впаде. Виборці цивілізованих країн вимагатимуть від політиків, крім хліба, видовищ і лібералізації наркотиків, ще й безсмертя. Першими прокинуться європейці. Це старіючі країни, кожне наступне покоління там менш чисельне за попереднє. Якщо вони за допомогою безсмертя не стабілізують кількість населення, їм загрожуватиме небезпека розчинитися в морі іммігрантів. Гірше діло піде в Латинській Америці, де народ вельми прислухається, що каже Церква, а Ватикан вже висловив свою думку з приводу тілесного безсмертя іншої реакції Цесаренко від них і не очікував.

Важко піде цей процес і в країнах ісламу, а от з Африкою буде простіше – там три чверті населення є язичниками. Такі ж країни Азії, як Китай, схопляться за безсмертя як за рятувальну соломинку. З тих міркувань, що й європейці, тільки навпаки. Для азіатів це стане реальною можливістю зупинити катастрофічний приріст населення.

Таким чином, з точки зору Цесаренка, перспективи були непоганими. Варто лиш розпочати, далі все піде природнім чином.

О десятій він сидів у Медвинської та вислуховував її думки з приводу його рішення:

– Ти наполягаєш? – перепитувала вона. – Адже двадцять процентів це двісті тисяч.

– Якщо вона не погодиться, запропонуй їй двадцять п’ять

– Я запропоную їй п’ятнадцять і вона не відмовиться, бо знає, що їй не дісталося б і цього, якщо...

– Якщо процес затягнеться надовго, мені ті гроші не будуть потрібні. В моєму віці час дорожчий за гроші…

– Про який вік ти говориш?! Тобі лише п’ятдесят два. Для мужчини це не вік – ви саме розумнішаєте в п’ятдесят.

– Мій рахунок заблоковано. Я, дякуючи їй, не можу продовжити дослідження а вона, знаючи це, судитиметься зі мною вічно. Вона знає, як дошкулити мені… На твій гонорар, до речі, це не вплине.

– Та до чого тут гонорар, я веду твою справу не задля гонорару. Повір, в моїй практиці рідко трапляється можливість поборотися з явною несправедливістю, як зараз. Річ не в гонорарі, річ в тобі. Але якщо ти вже прийняв рішення… Це твої гроші, зрештою.

– Це гроші для науки.

– Нехай і так. Але вистачить їй і п’ятнадцяти. Це сто п’ятдесят тисяч, віднятих від науки.

– Мені ця справа вже так набридла, Алло…

В неї виникла підозра, що Рита має чим його шантажувати, все, принаймні, свідчило саме про це, але вимагати зізнання в цьому від Цесаренка не стала. Якщо закінчиться добре – нехай то буде його таємницею, якщо ні… Подивимось, сказала вона собі.

Незабаром Медвинська зустрілась з адвокатом позивача та виклала йому пропозицію Цесаренка. Риту не довелося довго вмовляти, вона дійсно погодилась на п’ятнадцять відсотків без вагань, бо знала, що більшого не отримає.

Згодом усе оформили законним чином. Колишня дружина Цесаренка відмовилась від позову та підписала папірець, де зобов’язалася також не висувати подібних позовів у майбутньому. Перш ніж розпрощатися з колишнім чоловіком назавжди, вона кинула:

– Ти довго шкодуватимеш, що зламав мені життя, що надурив мене. Я обіцяю!

– Дарма ви це сказали, - спокійно зауважила Медвинська. Адвокат Рити дотримувався тієї ж думки, хоч і промовчав.

– Я знаю сама, що мені говорити. Але байдуже, бо я вже отримала сатисфакцію. Я отримала, не сумнівайтеся!

Коли вони пішли, залишивши Аллу наодинці з Цесаренком, та спитала:

– Як ти жив з нею двадцять років?

Цесаренко мовчав. Медвинська зібрала папери.

– Ти так і сидітимеш? У мене на сьогодні вже все. Ходімо!

Після цих її слів він нарешті підвівся. Настрій у нього був аж ніяк не переможний. Алла мовила:

– “Війну виграє той, у кого міцніші нерви", - ти знаєш, хто це сказав? – вона намагалася розворушити його, хоч зробити це виявилося важко.

– Не знаю. Можливо, Кутузов, коли Москва згоріла.

– Ти молодець, що не втратив почуття гумору, але цей вислів належить Бісмарку. А от що здався так швидко – ти не молодець.

Коли вони сідали в машину, Алла спитала:

– До тебе поїдемо святкувати чи до мене? – але йому було байдуже, теж вона прийняла рушення: – Тоді до тебе.

Дорогою вони не розмовляли. Цесаренко думав про те, що підбити риску під минулим не так уже й просто. Останні слова колишньої дружини не йшли з голови, але все одно, що вона там мала на увазі – з нею він більше не побачиться. До генетичного інституту він не повернеться. Він поїде взагалі з цього міста, з країні – так буде легше забути старе та почати нове життя.

Головне, що Алла буде поруч.

– Приїхали, прокидайтеся! – відволікла його від думок жінка.

Вони й справді вже приїхали. Алла налаштувалася відзначити закінчення справи, але настрій Цесаренка не кращав, святкувати йому не дуже хотілося.

Увійшовши в квартиру, Медвинська вигукнула:

– Хочу шампанського! У тебе є шампанське?

– Немає.

– Шкода. Треба було взяти по дорозі.

Вона пройшла на кухню та зазирнула в холодильник. Єдине, що трохи нагадувало шампанське виявилося півторалітровою пляшкою “Тархуна".

Вище голову, добродію! Будемо це вважати шампанським. – Вона розкалатала напій і проголосила:

– Шампанське “шаманське"!

Майже відкрутивши корок, Медвинська згадала:

– А фужери?

Роль фужерів виконувати доручили граненим склянкам, тим часом піна зеленого напою ледь не залила всю кухню.

– За що вип’ємо?

– Не знаю, - Цесаренко узяв склянку, - скажи ти тост.

– Так не піде. Мужчина – ти, тобі й промовляти тост.

– Тоді… За нове життя!

– Чудово! – І Медвинська одразу ковтнула півсклянки напої, а він зробив лише ковточок, і піднявши та дивлячись на просвіт склянку – виплід доби кубофутуризму – мовив:

– Я стомився, Алло, ти не уявляєш, як стомився. Двадцять років тому я зробив те, про що досі шкодую…

– Я гарантую, що ти більше не побачиш цієї жінки, - запевнила вона.

– Ти про Риту?.. Я казав про інше. Я схибив тоді, але все це в минулому. Чи не так?

– Ми обоє схибили двадцять років тому. Якби ми зустрілися тоді!

Медвинська виглядала збудженою та веселою, ніби в її склянці було справжнє п’янке шампанське.

– Де ти ховався двадцять літ тому?

– Ні, краще скажи, де ховалася ти тоді?

– Я?! Я не ховалась, правда, я була сама, ще незаміжня, жодного разу. І мріяла про щастя, а воно барилося до мене прийти. Я тоді щойно закінчила університет і почала працювати. Дев’ята ранку – день почався, п’ята вечора – закінчився. Вечорами сиділа вдома… Іноді з подругою пила каву в кафе “Орбіта", знаєш де це?

– Знаю. Але, здається, ніколи туди не заходив.

– Нині воно називається “Лас-Вегас" і його окупували проститутки.

Відпивши ще трохи “шампанського", Медвинська згадала:

–Ми вчилися в одній “Альма матер"! Коли ти закінчив?

– У вісімдесят першому.

– А я вступила у вісімдесятому. Ми мали цілий рік, щоб познайомитись.

– Новака ти знала ще тоді?

– Так, з ним я познайомилася дуже швидко, відразу після вступу. Це ж треба! Він знав мене, знав тебе, а ми не могли знайти одне одного.

Цесаренко допив “Тархун" зі своєї склянки та налив ще – собі й Аллі.

– Годі про минуле! Сказав він рішуче. Підбили риску та й усе. У нас з тобою попереду океан життя, у нас попереду ціле майбутнє, та ще й яке майбутнє! Відтепер усе буде чудово. Я починаю життя знову. І я хочу, щоб ти відсьогодні була поруч зі мною. Що скажеш?

– Я вже поруч з тобою. Я згодна.

– Ти згодна поїхати зі мною на край світу?

– Навіщо?

– Не питай, навіщо, а кажи “так" чи “ні".

– Треба подумати. А тут хіба не можна жити?

– Жити можна, але не можна займатися наукою. Я хочу знайти острів, загублений посеред океану, побудувати там лабораторію… Уяви собі!

– А як бути з моєю клієнтурою? Ось це я якраз уявити можу легко. Це не люди, а упирі та вурдалаки, вони поперегризають одне одному горлянки без мене.

– Обійдуться без тебе, бо… Бо мені ти потрібніша.

– Справді?..

– Подумай добре: море, пальми, цілий рік – літо… - спокушав її Цесаренко. Жінка не здавалася:

– Розумієш, кинути все та податися невідомо куди, та ще й за кордон – це непросто. До тогож я люблю зиму. І осінь теж.

– Я не зможу там без тебе… Я можу без зими, можу без осені, але тільки не без тебе…

Медвинській здалося, що колись вона мріяла саме про це: про “Тархун" з гранчаків і все інше… Їй і самій, якщо чесно, давно хотілося кинути все, податися світ за очі, прокинутися десь далеко-далеко, де вічний полудень…

– Що з тобою робити… Я згодна на все. Я поїду на той острів, - сказала нарешті вона.

– А твої вурдалаки?

– Вони насправді мені давно набридли. Хай вони собі як знають, божеволіють, конають… Налий ще!

Він виконав прохання. Алла проголосила:

– Вип’ємо за нас!

– І за наше майбутнє! – додав Цесаренко.

Усе складалося якнайкраще. Двоє людей, котрі відчули себе молодими, розмовляли, мішаючи важливе з дрібним, сміючись просто так, до речі й не дуже, допили “шампанське", не помітивши, як настав вечір. Вони згадували минуле, але лише веселі його моменти, будували плани майбутнього – знов-таки лише в яскравих барвах.

Це було схожим більше на райдужний сон. Цесаренко підхопив її на руки та поніс, не зважаючи на протести з боку жінки, котрій, однак те все одно подобалось. Вніс її до кімнати…

Раптом Алла скрикнула та злізла з рук.

Цесаренко подивився туди, куди вказувала вона: там посеред кімнати, в калюжі висохлої крові, лежали кролики. Їхні голівки розтрощено було варварські, а знаряддя страти – закривавлений молоток – лежало поруч.

Пару хвилин тривала німа сцена. Медвинська не розуміла в тому, що відбувається, нічого, крім хіба одного – що мертві кролі були гордістю Цесаренка.

– Я знаю, хто це зробив… – тихо промовив він, але потім вийшов, нічого не пояснивши їй, а повернувся зі старою газетою в руках.

– Килим тепер тільки викинути, - зауважив Цесаренко не вельми доречно, переклав кролів на газету, потримав у руках, а потім поклав і безсиле сів на канапу.

На питання: “Що тут трапилось?", він  відповів не одразу.

– Це все вона…

– Рита?

– Так.

– Рита вбила їх?

– Та ні, - далі, на вдаючись в пояснення, він встав і підійшов до телефону, та набрати потрібний номер не зміг: пальці тремтіли, кілька разів він збивався та врешті решт жбурнув слухавку й повернувся на канапу.

– Кому ти хотів дзвонити?

– Тій відьмі…

– Риті?

– Вона цим помстилася мені. Пам’ятаєш її слова про “сатісфак-цію"?

– То хто ж їх забив?

– Вадим. Син. Вона… вона розповіла йому все.

– Він?! Що сталося, та розкажеш мені, що сталося?

– Так, я розкажу, бо більше нічого мені не лишилось. Це було у вісімдесят шостому… Невже стільки років минуло! Знаєш, я вважав, що під минулим можна підбити риску й забути все його, але воно залишається та стоїть у тебе за плечима.

Говорити йому було важко. Але він виклав усе; це було схоже на сповідь, хоч легше після неї йому не стало.

У вісімдесят шостому сталося катастрофа. Все скінчилося й прагнув Цесаренко одного – забуття. Аби не збожеволіти, він мав щось зробити, щось незвичайне. І він зробив.

Генетичну операцію.

Він запросив Риту після робочого дня до свого кабінету та запропонував їй взяти участь в експерименті, але вона спершу не зрозуміла, про що йдеться. Цесаренко пояснив конкретніше. Вона промовчала.

Тоді він розповів, що вона отримає разом з ним у випадку перемоги. І вона погодилась, погодилась бути матір’ю першої безсмертної людини. Батьком, відповідно мав стати він сам.

– Тобто твій Вадим… – здогадалася Медвинська.

– Він безсмертний, – підтвердив Цесаренко.

– Тобто ти хочеш сказати, що зробив експеримент на своїй власній дитині? – перепитала вона.

– А на чиїй же дитині я мав право це робити? До того ж ризик був мінімальним, технологію операції я відпрацював на тваринах… І до речі, все закінчилось добре.

–  А якби ні? Ти уявляєш, що сталося б?

– Прогрес вимагає ризикувати, якби ми міркували так, як ти – людство досі сиділо б у печерах. Якби ще було можливо, я експериментував би на собі, але це генетика…

Експериментальна генетична операція закінчилася вдало. Провели все таємно, ніхто, навіть Новак, не знав про це. На світ з’явилася перша безсмертна людина. Сенсаційну новину, однак, тримали поки що в таємниці. Спочатку треба було переконатися, що організм є життєздатним, потім чекали нагоди… самому Вадимові нічого не казали, спочатку тому, що був малим, потім Цесаренко хоч і розумів, що уникнути цієї розмови не вдасться, як і відповідальності, бодай моральної, та все відкладав і відкладав…

Все закінчилося врешті тим, що Рита сама розповіла синові правду, а скоріше – не зовсім правду, щоб помститися.

Роки очікування затягнулися.

Врешті, коли визнання прийшло до Цесаренка, ділити його з Ритою йому перехотілося. До того ж, гроші були потрібні для нової лабораторії, де він почував би себе господарем становища.

Про подальше Алла вже знала. Розлучення, суд, шантаж, смерть цих нещасних тварин…

– Але ж тепер усе позаду… – сказав він.

– Як ти міг зробити це зі своєю дитиною?..

Цесаренко не відповів, узяв і виніс кролів, а потім довго мив руки. Після цього, витираючись рушником, сказав:

– Це минуле, Алло… Воно втекло. Чому з минулого залишається тільки погане, а все краще зникає? Так, можливо цього не слід було робити, але тоді я був у відчаї, тоді я не зовсім розумів, що роблю.

Алла нічого не відповідала. Він продовжив:

– Моя пропозиція залишається в силі, подумай над нею. Подумай про майбутнє.

– Так, мені дійсно треба про все подумати, потрібен час… Я піду, пробач.

 Вона пішла. Тепер Цесаренко не сумнівався, що вона вже вирішила та не повернеться він знову лишився сам у цій порожній квартирі. Як і колись…

Алла, котрій здавалось, що вона може пробачити йому все, цього пробачити не змогла. Взяти й просто так поекспериментувати з генетикою власної дитини, коли та не мала змоги не те щоб захистити себе – навіть слова сказати на свій захист. Це не вкладалося в її голові, вона не уявляла, що Цесаренко здатен таке зробити.

Власної дитини чи чужої, думала Медвинська, ведучи машину вулицями вечірнього міста, - несуттєво, все одно жорстоко, якою метою не виправдовувався Цесаренко.

Вона мало не повірила йому… Але тепер уже нічого не могло бути. Нічого. Найбільше їй хотілося забути цю історію, та забути не вдавалося. Згадувала вона ще довго.

Згадувала Цесаренка. Його фанатичний запал, коли він говорив про щастя для всього людства, тепер сприймався по-іншому.

Згадувала Риту. Вона ж прекрасно розуміла, що робить, але погодилась віддати свою дитину в жертву науці; та міркування її були практичнішими, ніж мрії Цесаренка про загальне щастя. Рита була дуже жорстокою, це успадкував від неї її син.

Вадима вона теж згадувала, хоч бачила його лише один раз, випадково. Але встигла відчути, що в цьому безсмертному тілі вмерла душа.

Коли-небудь всі про це дізнаються, але не від неї. Чужі таємниці хай будуть чужими. Як хочеться іноді повернутися назад у часі, щоб змінити щось на краще. Не для всього людства, так хоч для себе.