Літературний конкурс. Трускавецький сонет

Востаннє Дмитра Логвиненка я бачив наприкінці літа, коли святкували День незалежності. Він сидів за столиком під зеленою парасолькою, схиливши в зажурі свою русяву голову. Раптом підняв її, побачив мене – і на якусь мить посмішка освітила його похмуре обличчя. Один одного ми знали вже більше десятка років, обидва працювали журналістами (він – на телебаченні, я – на радіо), а тому, без зайвих передмов, не торкнувшись піали з кавою (пити яку дуже полюбляв), він розповів мені свою сумну історію. Я й сьогодні бачу його засмучені блакитні очі. А слова десь поділися, щезли. Замість них в моєму мозку спливають чи то кадри якогось досі невідомого кінофільму, чи то якась примара-вигадка, яка розгорнулася в картину, що рухається і живе.

Десь за дві години після початку розмови ми з ним попрощалися, побажавши один одному всього найкращого в житті під небом України, і розійшлися. І більше я його ніколи не бачив. Ходив потім до нього додому. Там і батько, і мама були геть спантеличеними і чорними від своїх передчувань. Бо Дмитра все не було. Подали навіть на розшук в міліцію. Його шукали-шукали, але так хлопця і не знайшли. Зник безслідно. Тільки мені незадовго перед цим залишив свою розповідь та один із своїх віршів. Як мені здається, - останній.

Де Дмитро і що з ним, мені невідомо. Але я вважаю, що ця історія, яку він розповів, можливо, буде корисною для всіх нас, українців чи не українців, старих чи ще молодих і безвусих.

Путівка в Трускавець йому дісталась як нагорода за фільм про Ічкерію, де він був у відрядженні протягом двох місяців. Цю роботу він зробив (як і все перед цим) легко і швидко, бо вона стала частиною його життя. Це вже була не тільки історія сміливого і волелюбного народу, який виборює свою незалежність, але і його історією. А тому відпочинок Дмитро сприйняв як щедрий дарунок долі.

Вже біля фонтану, перед казкової краси спорудою санаторію, серце в його грудях тріпотіло від передчуття злету до висот невимовної краси. А коли сидів у своєму номері на широкому ліжку і у відчинене вікно на другому поверсі раптом залетів дзвінкоголосий сміх, серце, як йому здалося, на мить зупинилось. Воно так защеміло, що Дмитро змушений був обома руками схопитися за груди. Навіть застогнати не міг – забракло сил для цього. Але, так само раптово, все й минулося. Не було ні болю, ні передчуття нещастя. Залишилася тільки втома. І він, не роздягаючись, впав на подушку і заснув.

А прокинувся від тогою що змерз. У розчинене вікно разом з вітром залітали й краплини дощу. Скочив з ліжка, зачинив вікно й увімкнув телевізор, який стояв у кутку біля телефону на столику. І тільки тоді відчув, що страшенно зголоднів. Глянув на розклад часу перед телевізором: „О! Та вже четверта. Обід проспав!” – І все відійшло кудись на задній план: дорога, прощання з друзями на вокзалі, з мамою, яка проводила його з дому й перехрестила, розмови в поїзді... Залишилося одне бажання: їсти.

Їдальня-ресторан була майже поруч. Тільки спустився на перший поверх – і ось вона. Там же – і буфет, де Дмитро купив пляшку місцевого пива й сигарети. І тільки примостився за столиком біля вікна, як до нього, це йому так здалося, не підійшла, а підскочила чорнява, в білому фартушку з візерунком, молода усміхнена офіціантка.

- Що пан буде на вечерю? Те, що всі, чи, може, щось екзотичне?

Дмитро якраз наповнив склянку по самі вінця пивом (піша шумувала через край) і з задоволенням випив одним духом. Наповнював тепер другу:

- Що принесете, те й буде, - і знову за пиво.

А дівчина не відходила. Стояла й дивилася, як він п’є.

- Красиво в тебе виходить. З апетитом.

- А хіба ми вже познайомились?

- Та це ж просто. Мене звати Катря. А тебе як?

- В моєму рідному місті називають Дмитром. А ти як збираєшся називати?

- А можна Дмитриком?

- Будь ласка. Тільки їсти мені хочеться...

- Вже біжу. Я зараз, хутенько, - І Дмитро помітив, як побігли-замиготіли кудись стрункі звабливі ніжки.

За якусь хвильку столик був заставлений наїдками, а Катря сіла навпроти нього, неначе так треба було.

- Ти сама з’їж хоч що-небудь. А то незручно: я –за обидві щоки, а ти сидиш просто так.

- А я не просто так. Я тебе ще зранку вподобала. Коли ти з валізою стояв біля фонтану.

- Так то ти сміялась? – зненацька зірвалося у нього з вуст.

- Сміялась... Коли? Ти про що?

- То я так... Зранку хтось дзвінко сміявся, а у мене було вікно відчинене. От я й подумав тепер, що то ти була.

- Сміявся хтось... Значить, жінка... А чому це тобі так запам’яталось, га? – І Катря, присунувшись до Дмитра через стіл, прискіпливо дивилася йому в очі, - а ну, відповідай!..

- Катрусю, ти що? Влаштовуєш мені допит, ніби вже стала моєю дружиною... Чого це ти так розхвилювалась?

- А раптом стану? – її обличчя густо почервоніло, - А раптом стану, Дмитрику? – і швидкі стрункі ніжки знову замиготіли, віддаляючись від Дмитра.

Щиро вражений і схвильований такою зустріччю, він деякий час сидів, не маючи сил поворухнутись. В голові не було ніяких думок: порожньо. Тільки серце щось тривожно вистукувало. Та хіба його зрозумієш, серце? Він залишив гроші на столику й пішов до себе нагору, прихопивши дорогою ще дві пляшки пива.

Дмитро навіть не помітив, коли встиг випити обидві пляшки й випалити мало не з півпачки сигарет. В кімнаті стало сизо. Відчинив вікно й на повні груди вдихнув свіже повітря. Дощу не було, і білі хмаринки снували де-не –де вечірнім небом. А велике червоне сонце вже готувалося спати.

Дмитро ніяк не міг заспокоїтись: „І чого це вона?” І себе краяв: „Навіщо було про той регіт розбалакувати? Ніхто ж за язика не тягнув”, - і рука мимоволі потягнулася за черговою сигаретою.

Раптом у двері постукали.

- Заходьте. Там відчинено.

Двері розчинились – і на порозі з’явилась розчервоніла Катруся. На простягнутій руці були якісь папірці:

Ось. Це гроші. За вечерю так багато не треба. Забери

здачу.

- А як же? А за екзотичний? А...

- Забери, бо мені треба йти, - і вона з простягнутою вперед рукою зайшла в кімнату й поклала гроші на журнальний столик.

- Що з тобою, Катрусю?, - Дмитро так і потягнувся до дівчини. Нестримно.

Та Катря й не опиралася. Коли він її взяв за руки й підняв, воно обхопила його голову руками і так цілувала, немов би за все життя, що було і що буде, хотіла відцілувати.

Це була шалена ніч. На слова не вистачило сил.

Коли Дмитро прокинувся, у вікно дивним багаттям сяяло сонце. І вся кімната від цього сяяла. І радість піднімалася,

розпираючи груди. Від бажання жити і кохати... До нестями.

Виявилося, що сьогодні він обіду не проспав. І його потягнуло туди, на перший поверх, до столиків. Дмитро знову хотів бути там, де відбулася вчора та світла зустріч-несподіванка, де в його життя, не питаючи дозволу, влетіло-увірвалось сяюче диво кохання на ім’я Катря… Катруся… Катрусенька...

На столику, поряд з його „двадцяткою”, лежала записка: „Дмитрику, любий мій! Коханий – на скільки життя мого стане! Я все-все розповім тобі про те, що мучить мене. Бо це дуже важливо для нас обох, розумієш? Отже, все ввечері. Міцно тебе цілую. Твоя навіки Катруся”.

Дмитро поцілував записку й заховав у кишеню своєї яскраво-жовтої сорочки. „Це щоб серце зігрівала. До самого вечора”, - з цією думкою він вийшов з кімнати, а потім, уже за столиком, розглядав їдальню, неначе був тут уперше... Він побачив світлі високі вікна, які пропускали всередину сяйво сонця, красиві, хоч і двохкольорові (зелений і рожевий), візерунки на підлозі, де стільці стояли міцно і впевнено, наче... Раптом його „знайомство” з їдальнею перебив дзвінкоголосий сміх. Десь позад нього, за спиною, сміялась якась жінка. І ще раз засміялась. „Це той сміх, що мене так стривожив у день мого приїзду сюди”, - впізнав Дмитро. І серце, неначе не було ніякого захисту, затріпотіло-забилося в грудях: ніби хотіло вискочити, але не могло знайти виходу. Хотів повернутися, щоб побачити, що то за одна там сміється. І не міг. А серце поступово обгортав смуток, там, у грудях, стало боляче. Стискаючи зуби від болю, пересилюючи його, він все-таки повернувся.

- Зараз-зараз, зачекайте трохи. Я до Вас підійду, - махнула рукою незнайома жінка в чорній сукні і в білому, вже знайомому йому, фартушку з візерунком.

Дмитро повернув голову на місце і відчув таку втому, що навіть руки, які лежали на столі, йому здавалися важкими. Та ось за спиною почувся стукіт: стук-стук, стук-стук каблучками. Хтось наближався, не поспішаючи, відраховуючи своїми кроками секунди... Ближче, ще ближче...

- Доброго дня! Пан – новенький? – дзвінко і проникливо зазвучав її голос, коли вона постала перед ним. Посмішка молодої жінки була така щира і така сліпучо ласкава, що все лихе й дратівливе своєю ворожою невідомістю десь поділося-розчинилося. Замість них в розтривожене серце повернулися спокій та ласка. Вона супроводжувала весь обід, і під кінець йому навіть захотілося вибачитись перед жінкою за свою незрозумілу тривогу й сухість, захотілося подякувати за смачний обід. Але, на жаль, жінка та була далеко, біля інших столиків. Тому Дмитро з відчуттям чогось незавершеного на другий поверх піднімався дуже повільно.

„А скільки їй років? Тридцять? Ні, мабуть, менше”, - Дмитро лежав на широкому ліжку, дивився на Катрусину записку, а думав про іншу жінку. Про її дзвінкий (що пробився в саме серце) чарівний сміх. Намагався відтворити в пам’яті усміхнене обличчя, високі („мабуть, пружкі”) груди під сукнею і приховані („під нею ж і фартушком”) широкі стегна... „Що це я?..”, - різко піднявся (аж запаморочилося в голові) і сів на ліжку Дмитро. „Ми ж з Катрусею будемо вечором разом, а я...”, - він розцілував, ще раз перечитавши, ту записку й обережно поклав її в кишеню сорочки, біля серця.

Та раптом рипнули двері й відчинились, а на порозі з’явилась вся змарніла (чи навіть почорніла) Катруся:

- Дмитрику... Вибач, що я так... Але мама... Тільки що Наталя, це сестра моя... Вона подзвонила, - з великою напругою в голосі і з таким виразом переляку в очах, неначе втрачала все-все на цьому світі, повільно говорила Катруся, - подзвонила з Полтави і сказала, що мама... мама вмерла. Їхати треба, на похорони їхати... І машина чекає внизу... Не встигли, не встигли ми з тобою, Дмитрику, - вона кинулася до Дмитра, який сидів на ліжку, приголомшений і появою Катрусі, і раптовою звісткою про смерть її матері. Впала на нього й завмерла на руках. Дмитро відчув, як у неї під сукнею шалено калатає серце.

- Не встигли... Господи, для чого це все? За що? – Катря раптом вся напружилася, стала на ноги, а потім опустилася перед Дмитром, взявши його голову в руки, - Ти, звичайно ж, бачив її, так?

- Кого? Про кого ти, Катрусю?

- Якщо обідав, то не міг не бачити, не міг не чути. Вона ж постійно сміється... Що, сподобалась? Не відводь, не відводь очі! Дивись в мої! Червонієш... Я так і знала... Вже й цього причарувала, бісова душа! Ех, ти!...” – Все було в цьому вигуку: і гнів, і розпач, і жага кохання, і така чорна-чорна гіркота, що Дмитрові захотілося чимось від Катрі відгородитися, закритися, щоб не бачити ці зараз такі страшні очі.

- Ну, то хай вже буде як буде, - вона знесилено опустилася на ліжко поруч із Дмитром. Її блакитні очі стали темно-сірими, а обличчя, як і вся вона, ніби закам’яніло. І тільки губи викидали одне за одним слова, речення. Але світла й життя в них теж було небагато...

...Жили дві подруги в Полтаві. Разом у школі навчалися, разом – у технікумі. І в Трускавець приїхали удвох, - дякуючи турботам Катриного дядька, який працював при санаторному комплексі водієм. Спочатку Галя (так звали подругу) мила на кухні посуд, а пізніше (як і Катря) стала офіціанткою. Від хлопців відбою не було. Але Катрі жилося спокійніше, бо вона наймала кімнату у дядька. А Галя жила в готельному корпусі. Та ніякі хлопці не могли завадити їхній дружбі. – До тих пір, доки не з’явився тут один лікар місцевий, Петро Ковальчук. З першої ж зустрічі ( це було видно) він покохав Катрю. Вони зустрічалися і там, де жила Катря, і в кімнатах санаторію. Вже й заяву подали, і за місяць мало відбутися весілля. І воно відбулося. Тільки за Петра вийшла не Катря, а Галя. „Своїм нахабством, безтурботною вдачею і тим диявольським сміхом підступно взяла...” – гірко підсумувала свою розповідь Катря.

- З того часу ми вже два роки з нею вороги. І я тепер бачу, яка жорстока доля мені випадає, яка страшна...

У двері хтось постукав.

- Можна? - почулося з-за них

- Заходьте, - швидко кинула Катря, - Ох, тяжко мені!.. – Катря обхопила свою голову руками, притуливши долоні до скронь, - тяжко мені, тяжко...

Двері розчинилися – й на порозі з’явився здоровенний чолов’яга в сіруватій клітчатій сорочці та чорних штанях, підперезаних жовтим ремінцем:

- Доброго дня. Пробачте... Катрю, так ти казала, що на хвилину, а я вже півгодини тебе чекаю.

- Зараз я... зараз, дядьку. Ідіть, я за хвилину буду, - сказала вона швидко і зробила такий рух руками, неначе хотіла виштовхнути дядька з кімнати.

Він вийшов.

- Ну, от і все, Дмитрику. Все скінчилось ... Як і тоді... І мама вмерла.

- Не треба так. Ти ж приїдеш. Тоді...

- Якщо справді кохаєш мене, - вона з болем у голосі, з відчаєм зазирнула Дмитру в очі, - то їдь звідси. Їдь кудись далеко. Потім зустрінемось... Але я прошу тебе, дуже прошу: не ходи на вечерю, Дмитрику!.. – і Катря так швидко й міцно поцілувала його в губи, що в Дмитра від раптової пристрасті перехопило подих. Катря вискочила за двері, і застукали, застукали, віддаляючись, її черевички.

У Дмитра було таке відчуття, що він не встигає за подіями. Що втрачає і втрачає хвилини, години, дні свого життя. Наче хтось викрадає їх. Безжально. Серце калатало, і Дмитро ніяк не міг заспокоїтися. У нього виникло гостре бажання зупинити все. Швидко, зараз же!..

Уже вирішив спуститися в буфет і за ручку дверей узявся, та раптом згадав, що йому наказувала Катря: „Якщо справді кохаєш мене, то їдь звідси..”. „Та ні, вирішив він, - От зараз вип’ю, заспокоюсь, а тоді вже поїду, - і Дмитро продовжував спускатися східцями.

Буфет із розцяцькованими вікнами (а по суті це був звичайнісінький бар) привітав його бадьорою ритмічною музикою, приємною посмішкою бармена в білій вишитій сорочці та вражаючим розмаїттям пляшок з різними винами та горілками. Відвідувачів не було. Не довго думаючи, Дмитро взяв пляшку „Української з перцем” і два бутерброди з ковбасою. Вже примостившись за столиком, раптом згадав, що в Трускавці вже другий день, а ще ні разу не виходив з приміщення. А тому плани його одразу після такого „відкриття” змінилися.

Місто зустріло його теплим сонечком і ніжним вітерцем. Долаючи вулицю за вулицею (з бутербродами й пляшкою в руках), він вдихав на повні груди п’янке повітря, напоєне хвоєю і торішнім листям, і не звертав жодної уваги на зустрічних. Не хотілося ні про що думати, а тільки ось так іти і йти кудись. Він так ішов, ішов кудись угору і раптом відчув, що серце зморилося й шалено калатає в грудях, ладне з них вискочити й не повернутися. Рука з пляшкою заніміла, спітніла й обважніла. Дмитро зупинився, обдивився навкруг і зрозумів, що вище і далі йти не варто. Бо й це гарна місцина. Навколо зеленіла трава, трошки лівіше привітно погойдували гілками сосни. Тож він сів просто на траві й вирішив тут влаштувати для себе пікнік. Відкоркувавши пляшку, приготував бутерброди, витяг з кишені сигарети – й особисте свято пригощання почалося.

Він пив жадібно, великими ковтками. Бутерброди йому видалися такими смачними, наче й не їв таких ніколи. Випив, закурив і ліг на траву під промені сонечка. І так йому тепло, так затишно стало!.. „Навіщо то все було: та поїздка до Грозного, ті автомати, кулемети, гранати?.. Навіщо? Та хіба вже без них не можна прожити?” – Дмитрові згадалося, як зовсім недавно (ще й місяця не минуло) він так само лежав на траві, але – під дулом автомата. А бородатий (з крупними зубами) чеченець переглядав у окуляр його відеокамери, що там Дмитро назнімав. І від того, сподобається чи не сподобається ним зняте тому усміхненому бороданю, залежали перспективи його подальшого життя. Сподобалось. Тому і відпустили живим, і камеру не забрали. Тому і фільм вдалося потім зробити і премію за нього отримати: поїздку сюди, в Трускавець…

Живим… він тоді залишися живим… А що ж тепер? Навіщо це все було робити? А тепер він ось тут, на траві. Сам. І нащо йому кудись їхати, кудись поспішати?.. Дмитро не розумів, чому він має ось так раптово перервати свій відпочинок, коли тоді (зовсім недавно) залишився живим. „Хіба це так уже погано, - спитав він самого себе, - лежати на зеленій травичці, відпочивати під безкраїм чистим небом і мріяти тільки про приємне, тепле, звабливе і щасливе? Що в цьому поганого?” …

Такий свій відпочинок він продовжив у кімнаті, коли повернувся сюди. Тепер він пив коньяк: повільно, маленькими ковтками, розтягуючи задоволення. Красиве життя було вже не тільки у мріях, а й на екрані телевізору: у барвах, з поцілунками й перемогами над ворогами, з посмішками красивих дівчат… Захопившись своїми мріями, а потім – ніби живими картинками на екрані, він і не почув, як у двері хтось тихо постукав, а потім, тихенько їх відхиливши, - зайшов. І тільки тоді, коли на його плече лягла гаряча рука, він здригнувся від несподіванки й побачив прямо перед собою… Галю. Так, він одразу її подумки назвав по імені. Вперше. Він сидів на ліжку з ногами, а вона стояла перед ним і сміялась: так дзвінко-дзвінко, від душі, як тоді, біля фонтану. Так, бо він зрозумів, що то сміялася саме вона.

- Якщо Магомет не йде до гори, то сама гора змушена це зробити, - сказала вона просто, - ми, врешті, познайомимося, пане новенький?

А Дмитро й досі не отямився від того дзвінкого сонячного сміху. Він дивився на неї одночасно і з острахом, і з цікавістю магніту, в якому жило бажання відчути її зблизька. Він відверто милувався нею, чорнявою красунею з темними як нічка очима, які, здається, прочитали всі його думки й увібрали бажання, і розумів, що не зможе, не зможе відвести очі, хоча повинен, повинен це зробити… Катруся ж попереджала… Вона ж, вона ж.. він відчув, що в роті стало сухо й гаряче. Тому останнім зусиллям волі він перевів погляд на піднос, із яким зайшла молода жінка. Там, на ньому, були якісь наїдки на блюдцях, пляшки і… рука, гаряча… А друга тільки що лежала на його плечі.

Галя поставила піднос на столик і тихо сказала:

- Довелося самій вечерю нести. Та чи потрібна вона… тобі? – і вона зробила крок до нього, до ліжка. Потім раптом відступила до дверей і тихо-тихо (майже пошепки) промовила:

- Вибач, я розумію, що так раптово… То я піду, добре?..

Та Дмитру вже було не до слів, не до запитань. За секунду він її підняв на руки, а потім з величезною насолодою припав до гарячого тіла і цілував, зривав з неї і сукню, і коротку сорочку, і все інше, що заважало, а… а потім з радістю дозволив їй роздягти себе й підкоритися її силі непереможної амазонки-вершника, яка тріумфально святкувала свою перемогу й ритмічно втискувала його в ліжко…

За стіною тупотіли і стукотіли. Потім – тиша, а після невеликої перерви – знову тупотіння. «Колонами вони там ходять, чи що?» - із роздратуванням подумав Дмитро. У нього боліла голова після вчорашнього, нудило, а в роті було сухо і брудно (він це відчував), як на смітнику. «От пива б зараз… пива… Перебрав я вчора, пере…» - та раптом десь глибоко в серці кольнула думка: «Ти зрадник! Забув мене… Ти зрадник!..» Перед очима блискавкою промайнуло бліде обличчя Катрусі, як тоді, коли прощалася.. Промайнуло і щезло, розтануло в повітрі…

Він тихо опустив голі ноги на підлогу, опустив голову. Його ліва рука упала на подушку, на другу подушку, що два дні тому принесла сюди Катруся. Вона ще була тепла… Дмитро підняв голову і втупився у двері. Важко піднявся із ліжка й розкрив вікно. Стало прохолодно. Але тривога і погані думки не відпускали. Він себе ненавидів, підійшов до дзеркала й перевернув його, щоб не бачити себе, своє обличчя зрадника. «І з ким?.. Господи…» - Дмитро був у розпачі, більше того: як між небом і землею без сил зробити ще хоч один порух. Так і впав на ту подушку. І скільки так лежав (чи спав, чи не спав, а просто був десь відсутній?), він не міг навіть уявити. Розбудив його настирливий стукіт у двері, а за вікном уже знову було темно. Ввімкнувши світло й відхиливши двері, він побачив на порозі худорляву жінку в окулярах і в білому халаті.

- Вас Дмитром звати? Ви знали Катрю Панасенко, офіціантку? – запитала жінка.

- Яку… Панасенко?.. – Дмитро ніяк не міг второпати, про кого йде мова і що цій… цій медсестрі від нього треба, - Це Ви про кого?

- Сестра її подзвонила, ну, сестра цієї офіціантки. Катрі…

- Катрусі? – Дмитро, здається зрозумів, що про Катрусю запитують, про неї…- знали? Та вона вчора з дядьком, вони їхали…

- Та ні, не вчора. Їх вчора вже схоронили. Вони… - говорила та жінка в білому халаті.

- Та ні, я ж тільки вчора їх … Схоронили? Кого схоронили?

- Катруся з дядьком ще два дні тому розбилися вночі на машині. Це її сестра сказала, по телефону. Сьогодні сказала, із Полтави. – Ну, я пішла. І жінка швидко вийшла, неначе й не було її тут. А Дмитро стояв перед дверима, неначе хто його вкопав на тому місці. Невідомо, скільки б він ось так простояв, як раптом у вікно увірвався той дзвінкоголосий сміх. Переможний і сильний. Дмитро із силою зачинив вікно і, впавши на ліжко, вкрився подушкою. Потім піднявся. Навколо була тиша. Ніхто не стукотів, ніхто більше не сміявся, не було чути ні розмов, ні музики. «Як у домовині…» - пронеслася думка, яку він із силою відігнав від себе і, швидко одягнувшись, за хвилину вже був у буфеті, а потім – знову в кімнаті, наодинці з пляшкою.

Цієї ночі він майже не спав. То писав, то плакав, то чомусь голосно сміявся. Та він твердо вирішив, що сьогодні поїде додому. Скільки він там буде? – На це запитання Дмитро не міг собі відповісти. «Там, вдома, буде видно…» - зробив він вибір і знову потягнувся до свого зошита. Він ще раз уважно прочитав там написане:

«СОНЕТ

Все бачить сонце із-за хмар високих:

Від злету мрій до борсання в багні,

І перші кроки, і останні кроки, -

Все, що судилося тобі й мені.

Але ні Бог, ні сонце, ні пророки

Вже не побачать там, у далині,

Як ми удвох, живі і світлоокі,

Посеред ночі, в дикому вогні,

Зриваємо з небес зірки кохання,

Блукаючи у мріях до світання.

І не побачить більше Трускавець

Нас, неспокійних, тих, що тут ходили,

Нас, неспокійних, що колись любили

І роздавали жар своїх сердець».

Він згорнув зошит і поклав у свою шкіряну чорну сумку. «Отже, додому, а потім, потім – під автомати, під кулемети, на зелену травичку, на землю, на землю…» - і він із силою стукнув кулаком по столику. І вийшов із кімнати. На світло.