Літературний конкурс. Теребовля

Сентиментальність – риса, якої зазвичай соромляться, особливо коли вона стосується туманних спогадів про дитинство та юність, яскраві моменти яких досі торкають наші затверділі серця. Я пам’ятаю себе, п’ятнатцятилітню дівчинку-підлітка, занадто мрійливу і, мабуть, занадто ідеалістичну, щоб побороти дитяче, проте сильне бажання змінити світ і перенести Париж до мого рідного містечка Теребовлі. Маю на увазі, не саме місто, а його незрівнянний дух краси та свободи, за яким я була така спрагла. Можливо, здасться дивним мати маленьку колекцію спогадів, більшість з яких схожі на нерівні уламки минулого, та коли я намагаюся зібрати їх, переді мною з’являється чудовий альбом уявних фотокарток. Теребовлянська фортеця – широка сіра стіна, що зникає в галицьких лісах і створює чудернацький тандем із кострубатими рештками радянської архітектури. Ми ходили туди тільки по неділях, а найсміливіші з нас, незважаючи на заборону батьків - щодня. Мабуть, через це наша фортеця здавалась нам віддаленим місцем, де панує зрілість та справжнє життя. І, звичайно, чудові миті повернення додому після трьох уроків у музичній школі, коли ми махали руками транзитним поїздам і божевільне відчуття щастя, коли пасажири робили те саме нам вслід.

Я більше не мрію про Париж, тому що все, чого мені тоді там хотілось, втрачене для мене зараз. Як і все, що я мала в Теребовлі, коли була п’ятнадцятилітньою дівчинкою-підлітком.