Український парламент: гра на самознищення?

Не знаю, чи розважалися ви коли-небудь у студентській юності однією з колись популярних інтелектуальних ігор, а саме: за афоризмом чи навіть розгорнутою цитатою треба було вгадати автора тексту і приблизні обставини його написання. Я пропоную вам щось на кшталт тієї гри, тільки цитати у мене будуть трохи видозмінені: там стоятиме "український парламент" замість того, який був в оригіналі, ну, і всі інші обставини місця будуть замасковані шляхом мінімального втручання в оригінальний текст. При цьому прохання: чесно сказати собі, чи справді сказані слова вповні стосуються вітчизняного парламентаризму, чи все це тільки притягнуте за вуха.

Фото: "Обозреватель"

І ще одне: цитати будуть російською мовою. Автора цього перекладу, боюся, вже ніколи не вдасться встановити, проте саме цей текст, саме цей переклад прочитало чимало визначних (і не дуже) особистостей ХХ століття, тому я з чистим сумлінням використовую саме його, а не якісь більш модерні версії, хоча б й українські (втім, повноформатних перекладів українською, здається, й досі немає).

Фото: http://www.phl.com.ua/"...Чем больше руководитель сам потерял веру в то, что он говорил, тем более пустой и плоской становится его аргументация и тем более неразборчив он в выборе средств. Чем менее сам он теперь намерен серьезно защищать свои откровения (человек не склонен умереть за то, во что он сам перестал верить), тем более настойчивые и в конце бесстыдные требования начинает он предъявлять своим сторонникам. Наконец дело доходит до того, что он теряет последнее качество вождя и становится просто "политиканом", т.е. примыкает к тому сорту людей, единственным принципом которых является беспринципность, сочетаемая с грубой навязчивостью и зачастую развитым до бесстыдства искусством лжи. Ну, а если такой все еще продолжает оставаться руководителем целого общества то вы можете быть наперед уверены, что для него политика превратилась только в "героическую" борьбу за возможно более продолжительное обладание местечком. На парламент он смотрит, как на дойную корову для себя и своей семьи. Чем больше эта "должность" нравится жене и родственникам, тем более цепко будет он держаться за свой мандат. Уже по одному этому каждый человек обладающий здоровым политическим инстинктом, будет казаться ему личным врагом. В каждом новом свежем движении он видит возможное начало своего собственного конца. В каждом более крупном человеке - угрозу своему личному существованию".

Ну, як, впізнавана картина?

"Идейное содержание речей, насколько их вообще можно было понять, стояло поистине на ужасной "высоте"... То, что я знал до сих пор из газет, я имел теперь случай услышать своими собственными ушами. Жестикулирующая, кричащая на разные голоса полудикая толпа. Над нею в качестве председателя старенький добродушный дядюшка в поте лица изо всех сил работает колокольчиком и, обращаясь к господам депутатам, то в добродушной, то в увещевательной форме умоляет их сохранить достоинство высокого собрания. Все это заставляло только смеяться. Несколько недель спустя я опять попал в парламент. Картина была другая, совершенно неузнаваемая. Зал был совершенно пуст. Внизу спали. Небольшое количество депутатов сидели на своих местах и зевали другдругу в лицо. Один из них "выступал" на трибуне. На председательском месте сидел один из вице-спикеров парламента и явно скучал".

Це були, так би мовити, замальовки з натури від автора цитованого твору. А тепер трохи теорії від нього ж:

"Что мне прежде всего бросалось в глаза, так это полное отсутствие личной ответственности. Парламент принимает какое-либо решение, последствия которого могут оказаться роковыми. И что же? Никто за это не отвечает, никого нельзя привлечь к ответственности. Разве в самом деле можно считать ответственностью то, что после какого-нибудь отчаянного краха виновное в этом правительство вынуждено уйти? Или что соответственная коалиция партий распадается и создается новая коалиция? Или далее, что распускается палата? Да разве вообще колеблющееся большинство людей может всерьез нести какую-либо ответственность?.. Ну, а можно ли сделать ответственным практического руководителя правительства за те действия, которые возникли и были проведены исключительно вследствие желания или склонности целого множества людей? Ведь все мы знаем, что задачу руководящего государственного деятеля в наши времена видят не столько в том, чтобы он обладал творческой мыслью и творческим планом, сколько в том, чтобы он умел популяризовать свои идеи перед стадом баранов и дураков и затем выклянчить у них их милостивое согласие на проведение его планов".

Я думаю, ви вже здогадалися, кому належать цитовані щойно рядки, і зараз готуєтесь бурхливо висловити свої емоції: хтось – уголос, щоб почули навколишні, хтось – на письмі, закрутивши на мою адресу щось таке, що замало не видасться. Але почекайте, ще одна лишень цитата. Вчитайтесь, прошу вас, уважно:

Фото: http://www.phl.com.ua/"Что меня интересовало не в меньшей степени, так это сопоставление способностей и знаний этих народных представителей с теми задачами, которые стояли перед ними. Уже по одному этому я вынужден был начать знакомиться с умственным горизонтом этих избранников народа. Попутно пришлось знакомиться и с теми происшествиями, которые вообще этим великолепным фигурам позволили вынырнуть на политической арене. Небезынтересно было познакомиться также и с техникой их работы. Это позволяло видеть во всех деталях то служение отечеству, на которое только и способны были изучаемые фигуры. Чем больше я вникал во внутренние отношения в парламенте, с чем большей объективностью я изучал людей и их образ действий, тем отвратительнее становилась в моих глазах общая картина парламентской жизни... Состав пятисот избранных народных представителей с точки зрения их профессии, не говоря уже об их способностях, крайне пестр. Никто ведь не поверит всерьез, что эти избранники нации являются также избранниками духа и разума. Никто ведь не поверит, что в избирательных урнах десятками или сотнями произрастают подлинные государственные деятели... Что же происходит в парламенте? Пятьсот человек золотой середины голосуют и разрешают все важнейшие вопросы, касающиеся судеб государства. Они назначают правительство, которое затем в каждом отдельном случае вынуждено добиваться согласия этого просвещенного большинства. Таким образом вся политика делается этими пятьюстами. По их образу и подобию эта политика большею частью и ведется".

Так. Ви вгадали або вирахували автора цитат. Адольф Гітлер. "Майн Кампф". Описаний австрійський парламент та австро-угорський парламентаризм 1910-х років.

Хвилинку, шановні ліберали, соціал-демократи, антифашисти та гуманісти! Перш, ніж звинуватити мене в нацистських (чи ще казна яких, але суспільно шкідливих) поглядах, згадайте, що Гітлером описані парламент і парламентарії, діяльність (а в деяких випадках – бездіяльність) яких дозволили втягнути державу у Першу світову війну, спричинили тяжкі поразки у цій війні і врешті-решт мали наслідком дезінтеграцію, зникнення з карти світу цієї держави! Йдеться-бо про катастрофічний, нездатний на щось позитивне варіант парламентаризму, і саме його описує молодий лідер Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини, і саме в такій (а то й гіршій) тональності описують тодішні парламенти майже всі соціалістичні лідери й інтелектуали всіх ґатунків – від Беніто Муссоліні до Бернарда Шоу, від Ромена Ролана до Лева Троцького. Іншими словами, у тодішньому парламентаризмі справді було щось небезпечне для історичних перспектив демократії (парадоксальне твердження, але згадайте історію 1910-40 років); і те, що Гітлер крізь зуби змушений визнати істотну відмінність від австрійського парламенту викшталтованої британської Палати громад, теж багато про що говорить.

Власне, я міг би й Бернарда Шоу чи Бертольда Брехта процитувати, тільки б їхні слова у вас не викликали таких емоцій, чи не так?

А тепер – капосне запитання, тільки відповідайте на нього собі чесно: чи не схоже (точніше, чи не дуже схоже) все описане на українську Верховну Раду? На стилістику її діяльності та на її непересічну "відповідальність" перед народом? На наших рідних депутатів, причому як із більшості, так й опозиції? На їхнє служіння виборцям та на їхній рівень інтелектуальності та вправності? І на все інше, про що пише майбутній фюрер?

Я розумію, що на мене образяться ті з депутатів Верховної Ради, які все ж щось десь та якось читають (хвала їм і за це!). Але, зрозумійте, справа не у ваших образах, а у тому, до чого ви підштовхуєте суспільство. Мені б дуже не хотілося, щоб саме зараз, у ці хвилини, коли ви читаєте мій текст, якийсь новітній Адольф Алоїзович так само вправно (і нерідко вельми правдиво!) описував наш парламент, закликаючи народ послати на три літери всю цю несправжню демократію і йти за ним, неповторимим вождем, до світлих висот. Бо ж люди можуть і повірити у ці "світлі висоти", якщо дається таке правдиве описання парламенту, чи не так?

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників