Перша реакція на зібрання Комітету національного порятунку 30 березня – бажання свистіти від обурення: нас знову дурять. Авжеж-бо: у першій лаві борців за народне щастя, поряд із Тимошенко, Луценком і Пинзеником... хто б ви думали? Не тільки добродій Каськів, котрий перед цим провів ретельну "зачистку" керівництва "Пори" за співпрацю з Луценком, натомість сам побіг рятувати націю, а й "головний націоналіст" країни – Олексій Івченко. Він же "Льоша-Мерседес", котрий, бачте, звик щороку змінювати престижне авто, бездарний керівник нафтогазової галузі і не менш бездарний лідер Конгресу український націоналістів.

Видео дня

Першу реакцію трохи погамував репортаж з Європейської площі. Тут уже захотілося реготати і плюватися водночас. Ну, а 31 березня відомство товариша Цушка, яке чомусь зветься правоохоронним, додало ентузіазму, хоча Льоша-Мерседес від цього не став більш симпатичним. Отже: "Сьогодні у центральній частині Києва відбулися масові заходи різних політичних сил, у яких взяли участь кілька десятків тисяч мешканців та гостей столиці України. Зокрема, на Європейській площі з 14:00 до 17:00 тривали концерт та мітинг прихильників парламентсько-урядової коаліції, в яких, за уточненими даними, брали участь від 30 до 35 тисяч громадян. Водночас на Майдані Незалежності, де проходив мітинг прихильників опозиції, станом на 20:00 перебували від 25 до 27 тисяч громадян", повідомив департамент зв’язків з громадськістю МВС України.

Ну, і як вам усе це подобається? Чи не міг кожен власнооч, пробачте за неологізм, порівняти кількість мітингувальників на двох площах? І яка ціна "уточненим" даним, коли їхня "точність" задається у якомусь дуже високому кабінеті? Та, головне, ми це вже проходили, і не раз – наприкінці 1980-х, коли тільки починалися акції Руху, у на початку 2000-х, коли були "Україна без Кучми" та "Повстань, Україно". Нічого нового. Дежа вю. Коло довічного повернення. Колесо сансари. Змія, котра кусає себе за хвіст. Нічого нового під місяцем та сонцем.

І так, схоже, буде в усьому. Вам "відстріли" бізнесюків нічого не нагадують? А швидке зростання зовнішнього боргу і побудова нової піраміди облігацій державної позики? А приватизація за безцінь і без конкурсів?

Але ж, окрім усього іншого, це надзвичайно нудно!

Відтак треба щось робити. Думка, звичайно, не оригінальна, але від того не менш актуальна. Причому робити так, щоб викинути геть усіляких Льош-Мерседесів (хоча б їх) із більш-менш нормальних політичних сил (тобто тих, які, за визначенням Світлани Рябошапки, надаються до використання в якості інструментів громадянського суспільства), а, з іншого боку, якось зупинити парад мутантів, франкенштейнів, "чужих" та іншої потолочі, котра прагне від нашого ж імені правити нами за тотальної стабільності та спокою (а, як писав ще 150 років тому Герцен, у республіках завжди якась колотнеча, спокій та стабільність – це доля деспотій та цвинтарів).

Отож, не претендуючи на все загальність охоплення теми, пропоную громаді поміркувати над кількома питаннями. Перше. А чому, власне, стільки гаму й рейваху? Що сталося? Чому начебто круті хлопці так бояться дострокових парламентських виборів (а що вони їх бояться, це видно неозброєним оком)? Адже всі соціологічні дані доводять, що ПР збереже свої позиції, комуністи їх посилять, отже, навіть без соціалістів у новій Верховній Раді сформується більшість у складі ПР плюс КПУ (а там, дивись, іще й ПСПУ перескочить бар‘єр і долучиться, як на мітингу 30 березня, до "національної єдності"). То в чому справа? Коштів на вибори шкода? Так їх за півроку можна "відбити", маючи владу, чого боятися? Чи в чомусь іншому причина?

Смішно, але, схоже, правляча коаліція боїться елементарної речі: звітності перед виборцями. В тому числі й виборцями Донбасу. Тому їй конче треба відтягнути наступні вибори на кілька років. Щодо президентських, то взагалі проводити їх у Верховній Раді, відповідним чином змінивши Конституцію. А чергові парламентські 2011 року... До того часу владна публіка, схоже, думає, що у нас усе буде як у Росії. Де на "виборах", хоч загальнонаціональних, хоч регіональних, малюють справні цифри, де між собою змагаються два крила однієї й тієї самої партії влади, де вже на стадії реєстрації "неправильні" партії та блоки знімаються з виборчих перегонів. Нагадаю, що від здобуття Муссоліні посади прем‘єра Італії до впровадження в країні однопартійного режиму минуло якраз п‘ять років...

Звідси випливає, що треба за будь-яку ціну домогтися проведення  виборів зараз, і сам е зараз. Далі буде просто пізно. Але треба ретельно подумати, як іти на ці вибори. Йдеться, як на мене, не про змагання партійних ідеологій. Ідеться про те, чи будемо ми мати у ближчому майбутньому вільні вибори, тобто можливість користуватися таким інструментом громадянського суспільства як влада в інтересах самого суспільства чи ні. І чи взагалі надалі існуватиме громадянське суспільство. А тому чи не замислитися всім нам над створенням такого собі Народного фронту (назви можуть варіюватися)? Яка ідеологія краща – час змагання між ними настане пізніше. Зараз слід зробити те, на чому зупинився перший етап Помаранчевої революції: на створенні умов для нормального змагання нормальних партій та ідеологій.

А отже – єдиний список усіх нормальних політичних сил і нормальних політиків. А публіка з надто високими амбіціями хай іде під три чорти. Хто б це не був і з якими заслугами. Набридло!

Третє. Олександр Мороз подарував нам 1996 року Конституцію. Не таку вже й погану у порівнянні з радянською, інша річ, що адміністрація Леоніда Кучми крок за кроком перетягла на себе практично всі повноваження – не так де-юре, як де-факто (по кілька разів Кучма накладав вето на той самий закон, і хтось йому щось зміг зробити?). Потім, уже 2004 року, той самий Мороз дав нам  фактично нову Конституцію, значно гіршу й заплутанішу, що ми бачимо наочно. Він і далі хоче продовжити свою сакраментальну політреформу на низовому рівні і має шанс узагалі розвалити країну. Але справа, мабуть, не лише у Морозі. Справа у механізмі ухвалення Конституції. Одним із гасел теперішньої політичної кампанії, очевидно, має стати створення (обрання) Конституційної Асамблеї. При цьому дуже хитрим чином: члени КА повинні бути обрані з тих, хто не був парламентаріями, а водночас вони не матимуть права ніколи в житті балотуватися на будь-які виборні посади. Отже, вони писатимуть Основний Закон не під себе як політиків, очільників країни, а для себе, як для рядових громадян та найманих державних управлінців. А це вже зовсім інша річ.

Тому комітети комітетами, а справа національного порятунку – це справа самої нації, себто спільноти вільних громадян. От скільки їх є реально в Україні, стільки й налічує українська нація. А вільний громадянин уже, схоже, розуміє: зараз у нього, на щастя, є вибір – іти чи не йти протестувати і боротися за свої права, а чи займатися своїми приватними справами. Через рік-другий такого вибору вже не буде. Власне, не буде й самих приватних справ: хіба в деспотичній державі хтось, крім можновладців та їхнього оточення, має право на щось приватне?

...Тільки не подумайте, що я заперечую право Льоші-Мерседеса й іже з ним бути в лавах вільних громадян. Будь ласка. Але – як рядові громадяни. Ви знаєте, часом політики, котрі виходять з "мерсів" і "майбахів" та долучаються до життя нормальних людей, виявляються непоганими хлопцями. Аж поки ми не даємо їм змогу знову звикнути до "крутого" життя і до можливості дивитися на всіх нас згори донизу.

Відтак, думаючи, як не дати "устаканитися" деспотизму чинної влади, слід уже зараз помислити над тим, як не дати спаскудитися опозиції. Бо ж інакше чи варто в котрий раз усе розпочинати заново?

Сергій Грабовський,кандидат філософських наук,член Асоціації українських письменників