В усьому знову винна Юля?

Як на мене, це вже стає нудним.

Ні, заради Бога, радник державного діяча може говорити все, що він захоче. На те він і радник. Це вже справа державного діяча, прислухуватися хоч краєм вуха до тих порад чи їх відкидати. І тим цінніші пропозиції радника, чим частіше справджувалися його прогнози, навіть якщо державний діяч не прислухався до них.

Але все ж таки якось не прийнято, щоб позиція радника докорінно і, головне, публічно розходилася із позицією того державного діяча, у якого він працює. Чи може хтось із офіційних радників Ангели Меркель публічно почати „котити бочку” на соціал-демократів, з якими християнські демократи утворили в Німеччині урядову коаліцію, – мовляв, вони ведуть цілком невірну політику? Чи після того, як Буш з великими складнощами домовиться із лідерами демократів у Конгресі про солідарну позицію з якогось важливого питання, чи може раптом хтось із наближених до президента США осіб виступити (та ще й за кордоном) з обсміюванням демократів та їхньої політики?

В Україні можливо й не таке.

А саме: у День святого Валентина радник президента Віктора Ющенка такий собі Олег Рибачук заявив у Брюсселі, що нічого базікати про можливість проведення навесні в Україні позачергових парламентських виборів, оскільки це відлякуватиме європейських політиків та потенційних інвесторів від України.

Ясна річ, що цим базікою, головним „ворогом народу” є лідерка БЮТ Юлія Тимошенко: „Якщо Юлія Тимошенко їздить по Європі, і в Брюсселі, і в Берліні говорить, що в мене є гарна новина, навесні в Україні будуть революційні події, і до влади прийде новий і класний уряд, то я можу лише посміхнутися. Європейським політикам таке не слід говорити”, – сказав Рибачук. Він також висловив переконання в тому, що самі по собі вибори нічого не вирішать, оскільки в парламент пройдуть приблизно ті ж політичні партії „з тими ж проблемами”. У той же час, за словами президентського радника, вибори можуть значно нашкодити процесу просування України в ЄС, оскільки на них, швидше за все, як і на попередніх виборах, буде „розігруватися євроінтеграційна карта”: „Якщо знову будуть розігрувати тему європейської інтеграції, то це тільки нашкодить. Переконаний, якщо політичні еліти не поладнають, нас не будуть сприймати тут, які б експерти не приїхали”, – резюмував Рибачук.

Звичайно, можливо, що Юлія Тимошенко у своєму революційному ентузіазмі передає куті меду. Звичайно, певний час після бурхливих політичних катаклізмів іноземні інвестори вичікують: а чи варто вкладати в цю країну гроші. Але ж, панове, хіба не два інших президентських радники (Юрій Луценко і Тарас Стецьків) готують весняний похід на Київ? Хіба дострокові парламентські вибори – це не питома ознака демократії (у тоталітарних та авторитарних країнах дострокові вибори можливі хіба що після того, як місцевий великий вождь захоче мати квазіпарламент, лояльний до нього не на 100%, а на 101%)? Зрештою, хіба просуванню України в Євросоюз уже щось здатне реально нашкодити, коли перспектива самої розмови про таке просування наразі віддалена європейцями на кілька десятиліть?

Цирк, та і тільки.

Чи війна радників Ющенка за вплив на президентське вухо, коли крайньою обов‘язково має стати Тимошенко?

Утім, якою насправді є ціна прогнозів Олега Рибачука?

За день до останніх парламентських виборів в інтерв‘ю „Українській правді” тоді ще керівник президентського секретаріату Рибачук поміж великої кількості загальників зронив кілька цілком конкретних речень, які надаються до верифікації, тобто порівняння прогнозу з дійсністю. Наприклад, ось це: „Важко уявити, що прем’єром стане Тимошенко чи Янукович”. І далі як „нейтрально-прийнятну кандидатуру” прем‘єра Рибачук називає прізвище Яценюка. Ось так. Що далі сталося – кожному відомо, чи не так?

А якщо хтось забув, то далі „Наша Україна” вела переговори одночасно на два фронти, потім увійшла до „помаранчевої” коаліції, потім несподівано для себе опинилася на політичному узбіччі, потім Ющенко виступив з ініціативою підписання Універсалу національної єдності, потім записав телезвернення до народу про розпуск Верховної Ради, потім раптом скасував цей розпуск буквально перед виходом звернення в ефір, потім вніс кандидатуру Януковича на затвердження прем‘єром до Верховної Ради.

Голова ж секретаріату президента Олег Рибачук сказав, що дії Ющенка щодо внесення кандидатури Януковича є не вимушеними, а продуманими і свідомими.

Ну, а далі, як розповідають, десь наприкінці серпня 2006 року, Віктор Андрійович у колі найближчих до нього політиків сказав: „Хлопці, я не знаю, що робити”.

Ще далі Рибачук на чолі секретаріату президента був замінений Балогою.

...У день призначення на посаду голови секретаріату – це було на початку вересня вже далекого від нас за історичною шкалою 2005 року – Олег Рибачук говорив: „Мені зараз потрібно зробити секретаріат президента згідно зі стандартами країн, які мають сильну президентську владу... Моя справа організувати аналітичну та інформаційну службу, розкрити секретаріат, тому що він зберіг репутацію закритої структури”.

Після парламентських виборів 2006 року він зазначав: „Знаєш, в Сімферополі мене запитали студенти, що в якомусь донецькому виданні був перелік найменш впливових державних структур, і десятим там був секретаріат президента. Для мене, як би сказав наш президент, це – великий комплімент. Секретаріат президента не повинен бути таким, яким він був у часи авторитарної влади. Це має бути мобільний аналітичний центр, який не дублює структури Кабміну, не робить все те, що робили наші попередники. І чітко можна сказати, що на Банковій аналізуються сценарії, проводяться мозкові штурми, розробляються, прогнозуються варіанти, але не проводяться вибори у ручному режимі”.

Звичайно, у ручному режимі вибори проводити не треба, але сильна президентська влада (змішана форма правління, як в Україні, якраз і передбачає таку владу) потребує не тільки аналітичної, а і кадрової та законотворчих служб (бо ж президент – це один із суб‘єктів законодавчих ініціатив). І це мають бути справді впливові, дуже впливові й авторитетні структури (бо ж вплив – це далеко не тільки ручне управління, чи не так?). Але навіть у разі, якщо Рибачук має рацію, і Віктору Ющенку для ефективного керування потрібен був би тільки інформаційно-аналітичний центр, то де він? Де ефективність рішень глави держави у річний період господарювання в секретаріаті Олега Рибачука? Чи, може, вінцем цієї ефективності є меморандум, підписаний Ющенком з Януковичем у вересні 2005 року, який повернув з політичного небуття лідера біло-блакитних? Чи це – славетний Універсал, на невиконання якого урядом Ющенко зараз скаржиться ледь не кожному перехожому?

Щодо реалізації наміру „розкрити секретаріат” дозволю собі промовчати...

Утім, можливо, Олег Рибачук тільки на посаді голови секретаріату був, м‘яко кажучи, не надто вдалим діячем, можливо, він краще знається на проблемах європейської інтеграції – не випадково ж він був віце-прем‘єром саме з цих питань?

Повернімося до минулого. 18 лютого 2005 року віце-прем‘єр України з питань євроінтеграції Олег Рибачук висловив припущення, що заяву на вступ до Євросоюзу Україна може подати через півроку. А до часу подання заяви треба попрацювати, щоб зміцнити українські позиції. Говорив він (і не раз) також про те, що слід попрацювати з громадянами, щоб переконати їх у доцільності вступу України до НАТО.

Попрацювали. І добре попрацювали. Через півроку кількість прихильників вступу України до ЄС скоротилася до найменшого, здається, за всі роки незалежності показника – 40%. Прихильників же вступу до НАТО залишилося менше, ніж 20%. Що стосується Заходу, то він мовчки дивився на Україну – і дивувався. Не так із неї, як із її влади.

Зараз же якимось дивним чином кількість прихильників вступу до ЄС у нас знову переповзла за половину, почало поволі (дуже поволі) зростати і число НАТОвців...

Може, тому що не керує вже цими процесами названий вище віце-прем‘єр і не проводить він же у секретаріаті президента мозкові атаки?

Інший, можливо, після таких „успішних” неповних двох років пішов би з політики. Бо ж навіть Остап Бендер, коли виявив свою нездатність діяти за нових обставин, вирішив перекваліфікуватися. Але Олег Рибачук продовжує радити президенту та їздити за кордон і розтлумачувати місцевій публіці, яка погана Юлія Тимошенко і як добре буде, коли в Україні поладнають між собою політичні еліти (без Тимошенко та БЮТ, слід розуміти, бо яка з них еліта?). Він і далі сприймається західною публікою (принаймні, її частиною) як речник президента, і ця публіка одержує чіткий сигнал: Віктор Андрійович налаштований на співпрацю з Віктором Федоровичем. Можливо, на новий Універсал. Чи на ще щось вікопомне. Принаймні, курс у них в головному спільний: жодних потрясінь, жодних змін влади, жодних масових рухів протесту не повинно бути.

Не знаю, чи справді так налаштований Ющенко, але саме такі висновки здатен зробити західний журналіст (котрий не провів бодай кілька тижнів в Україні і не просяк духом нашого бедламу) зі слів президентського радника.

Та ще і вимовлених з такою експресією у День усіх закоханих.

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників