Тарас Чубай любить Донецьк і ненавидить телевізійне жлобство

Тарас Чубай, співак, якого не часто почуєш з екранів і в радіоефірі, але який збирає переповнені зали, дав інтерв’ю газеті «Без цензури».

Тарас у творчих планах сподівається повернутися до давніх уривків із поеми свого батька Григорія Чубая «Вертеп». "Бо хоч як крути, ця поезія й далі є актуальною, незважаючи на те, що її було написано ще в радянські часи. Позаяк у нас далі в країні відбувається такий собі безперервний вертеп".

Тарас Чубай, як стало відомо, добудовує власну студію звукозапису.

- Це не буде якась суперстудія, головна моя мета — записувати в дерев’яній хаті. Власне, це й буде дерев’яне приміщення. Маю надію, що влітку я закінчу студію й тоді можна буде писати.

Чому не чутно Чубая з телеекранів. За словами співака, немає сенсу платити гроші за те, щоб тебе «розкручували», ватажок «Плачу Єремії» чекає, коли до нього прийдуть з грошима, щоб крутити його пісні. Але з огляду на те, що телеефір заполонило «сміття», бути в компанії сучасних «зірок» не є великою славою.

— Я принципово не хочу платити за прокручування кліпу чи телеефір. Це таке наше радіотелевізійне жлобство, яке мене не влаштовує максимально. Я гадаю, що рано чи пізно вони прийдуть до мене й заплатять за те, що крутитимуть мої пісні. Це по-перше. А по-друге, мені не хочеться з’являтися серед того сміття, яке заполонило наші телеефіри. Це не телебачення, а просто смітник. Тут іще є одна річ: таку музику, як наша, вважають неформатом. Але можна провести невеличкий експеримент: зупинити людину на вулицях Києва чи Львова й попросити її наспівати якусь із пісень тих груп, які часто крутять по телебаченню. Навряд чи вона зможе це зробити. А мої пісні навіть без якогось розкручування люди співають.

В контексті політики і регіональних розбратів, буде цікаво знати, що дружина Тараса Чубая донеччанка:

— У нас із порозумінням проблем не виникало. Моя дружина з нормальної інтелігентної сім’ї. Вона з Донецька — там виросла, хоча народилася в Макіївці. За освітою вона музтеоретик, закінчила Київську консерваторію. Тож маю в родині музичного критика, який мене критикує.

ОБОЗ рекомендує долучитись до поезії Григорія Чубая:

А світ – вертеп.

Кажу я з гіркотою: цей світ – вертеп. І, мабуть, щонайважче – у ньому залишатися собою, від перших днів своїх і до останніх не бути ні актором, ні суфлером, ні лялькою на пальчиках облудних, а лиш собою кожної години, а лиш собою кожної хвилини, з лицем одвертим твердо йти на кін...

Ви знаєте, чого я ще боюся? Від атомних страхіть боюся більше, боюся я, що хтось з інопланетців колись в своїм щоденнику запише: «Планету цю зовуть отут Земля. І населя її силенна сила ходячих шлунків – п’ющих і жующих. Які лише жують, лише ковтають. Лише ковтають і жують, і більш нічого. Ковтають пудинги, котлети, ноти, вірші, ковтають істини, ковтають цілі нації, і одні одного їдять, й самі себе...»

Ви знаєте, чого я ще боюся?! Од атомних страхіть боюся більше?!

– Боюсь цього «ковтають і жують»!

... Як вечір землю синьо охопив,

як зорі в небо з’їхались на віче,

в мою кімнату тихо уступив

один знайомий тихий чоловічок.

– Здорово, приятелю, то як тепер живеш?

Я чув сливеш писатилем великим? –

Єхидна усмішка, мов колесо криве,

перекотилася його іконним ликом. –

Я чув, що преш ти часто на рожен,

звиняйте, заради якихось «істин»,

забувши давню приповідь: «Блажен,

хто їсть тоді, коли захоче їсти».

Нащо тобі тягар чиїхось мук?

Нащо тобі душі чиєїсь хвища?

І нащо те, що далі твоїх рук,

і те, що голови твоєї вище?

...Він плів ще довго блудливі слова,

що зависали сірим павутинням.

Крутилась ця платівка не нова,

аж доки стало в мене вже терпіння.

Нащо тобі тягар чиїхось мук?

Вже надто ви розумні всі та горді...

І хоч він був і далі моїх рук,

та я таки вліпив йому по морді!

І він до виходу заквапивсь, заспішив...

І – з-за дверей із темряви, із ночі

він із погрозою до мене прошипів:

– Блажен, хто їсть тоді, коли захоче!

За матеріалами "Без цензури", вірші з сайту http://www.ukrcenter.com