Князювання на Київському великокняжому престолі після Мстислава Великого продовжило період великодержавності Києва. За цей час біля державного керма встигли постояти Ярополк Володимирович (1132-1139), Всеволод Ольгович (1139-1146) разом із Ігорем Ольговичем (1146).

Видео дня

Усе залишилося по-старому: Київ призначає князів в залежні від нього землі і звільняє з князівств, Великі Київські князі беруть шлюби з головними європейськими володарями, за Київський великокняжий стіл іде запекла боротьба між княжими династіями.

Єдине що відбувалося підспудно – визрівання на Північному сході Київських володінь - у Заліссі - нового етносу суздальців, створеного переважно на основі місцевих фіно-угорських племен. Згодом цей етнос отримає назву московитів, а нині зветься росіянами. Але в середині ХІІ століття цей етнос ще не отримав національної еліти. Вся його потенційна еліта в цей час з пієтетом дивилася в бік Києва, мавпуючи у себе в Суздалі столичні порядки і архітектуру.

Нині в Росії Юрія Довгорукого (названого так за свою вроджену ваду – непропорційно довгі руки) називають великим, головне за те, що він заснував сільце Москву (принаймні, при ньому вона вперше була згадана). Треба сказати, на цьому його велич і закінчується. Інші Рюриковичі шпиняли засновника Москви, як могли.

Так, коли Юрій Довгорукий без волі Великого князя Київського Ярополка вирішив заволодіти Переяславом, він утримався там лише вісім днів – рівно доти, доки з Києва прийшло військо. Що було особливо образливо, Переяслав дали його племіннику – молодшому від Юрія Ізяславу Мстиславичу, сину Мстислава Великого. Юрій Довгорукий, будучи князем Залісся, все ще вважає своєю батьківщиною Київ. Він не приріс до нової Заліської Батьківщини, і постійно прагне до Києва. Він обирав краще бути в Києві на побігеньках, ніж у Заліссі володарем.

Так само вважали й решта князів.

Так, коли Великий Київський князь Всеволод Ольгович хотів вигнати з Переяслава князя Андрія, сина Володимира Мономаха, кажучи йому „Ішов би ти до Курська”, переяславський князь сприйняв це так, ніби його послали ще далі. Відповідь була однозначна – нинішній український райцентр Переяслав виявився куди престижнішим нинішнього російського обласного центру Курська: „Ліпше мені смерть із дружиною на своїй отчизні і дідизні взяти, аніж Курське княжіння. Отець мій в Курську не сидів, а в Переяславлі. Я волію на своїй отчизні смерть прийняти. Коли тобі, брате, не досить волостей, всю землю Руськую держачи, а хочеш ти сеї волості, то убий мене,— і [буде] тобі волость. А живим не піду я із своєї волості”.

Аналогічно Святослав Ольгович Чернігівський у 1140 році не схотів бути в Новгороді, куди його заслав Великий Київський князь: „Тягота, брате, між людей сих, і не хочу я в них бути. А кого тобі вгодно, того пошли в нього”. Київський князь не дав новгородцям нікого на князювання, і блокадою змусив їх прийняти князем Святополка Мстиславича, сина Мстислава Великого

В СРСР вперто замовчувався елементарний факт, що за часів Київської Русі Русь – це виключно територія Центральної України, тобто сучасних Київської, Чернігівської, Житомирської, Сумської, а також частин Вінницької, Черкаської і Полтавської областей. З кінця XII століття Руссю починає зватися ще й Західна Україна.

Доказів цьому така кількість, що радянська історіографія просто не знала, що з ними робити, і видавала в друк „перекази” літописів, а не їхні оригінали.

Між тим, про події за 1141 рік у літописі читаємо: „А коли Святослав (Ольгович) утікав із Новгорода йшов у Русь до брата, то послав Всеволод назустріч йому”. Тобто Новгород не визнавався Руссю. Русь – це сучасна Центральна Україна, і ніяк інакше.

Недобросовісні російські ідеологи довго намагалися створити міф, що нібито столиця Русі „переїхала” з Києва. Теорія про масове переселення була сформована російським вченим Погодним, однак навіть за радянських часів була визнана ненауковою. Річ у тім, що, наприклад, літописи регулярно фіксують переселення сотні-другої людей в межах Київщини, однак в жодному з них немає згадки про масове переселення з Русі до Залісся.

Таке переселення досі є бездоказовим і ґрунтується виключно на здогадках, а також на тому факті, що в деяких російських містах (Переяславлі-Заліському, Рязані, Володимирі-на-Клязьмі тощо) назви річок повторюють назви Київщини і Переяславщини – Почайна (в російській мові вона стала „Пучай-рекою”, Ручай, Либідь тощо. Однак, хто здійснив це перейменування – переселенці чи ностальгуючі за Батьківщиною князі – достеменно не відомо.

Насправді нікуди столиця Русі не переїжджала, як не переїжджала й сама Русь.

Лише кілька десятиліть пізніше у предків росіян внаслідок сепарації від Києва утворилася своя держава – Суздаль, яка потім дістала назву Залісся, а ще пізніше – Московія. Ця держава стала для предків росіян більш актуальною, ніж колишня метрополія. Із бездержавного статусу колишні фіно-угорські колонії Києва перейшли в державний, ще кілька сотень років після того і не помишляючи називатися Руссю.

Тож, ні про який занепад Києва у середині ХІІ століття мови не йшла. Міжнародне становище Русі залишалося міцним. Дочка Великого Київського князя Звенислава вийшла заміж за польського короля. 30-40 роки ХІІ століття проходять переважно в сутичках київських Мономаховичів з чернігівськими Ольговичами. Київські воєводи князя Уліб, Іван Войтишич і Лазар Саковський тримали непогану, як для часів феодалізму, дисципліну серед решти князів. Продовжується масштабне будівництво. 1144 року у Каневі Великим Київським Всеволодом Ольговичем була збудована церква Георгія Переможця.

Під 1143 роком літопис повідомляє перший в історії вітчизняну згадку про смерч: „У той же рік була [така] буря велика, якої ото не було ніколи, навколо [города] Котельниці, і рознесла доми, і майно, і комори, і хліб із стодол. А спроста сказати — наче рать узяла, і не зосталося в коморах анічого. А деякі знаходили лати в болоті, занесені бурею”. Наступного року літопис повідомляє про падіння метеорита: „Було знамення за Дніпром у Київській волості: летів по небі до землі немов круг вогняний, і осталося по сліду його знамення у вигляді змія великого і стояло воно в небі з денну годину, і розійшлося”.

Після смерті Всеволода Ольговича 1146 року в Києві цілком могла утворитися перша українська „конституція”. Кияни фактично змусили нового князя Ігоря присягнути їм: „І почали кияни складати вину на тивуна на Всеволодового, на Ратшу, і на другого тивуна, вишгородського, на Тудора, кажучи: «Ратша нам погубив Київ, а Тудор — Вишгород. Тож нині, княже Святославе, цілуй нам хреста [сам] і за брата свойого. Якщо кому [з] нас буде обида, то ти суди». Святослав тоді сказав їм: «Я цілую хреста [і] за брата свойого, що не буде вам насильства ніякого. А ось вам і тивун. Хай [буде] по вашій волі». І Святослав, зсівши з коня, на тім цілував їм хреста на вічі. Кияни ж усі, зсівши з коней, стали мовити: «Брат твій — князь і ти». І цілували хреста всі кияни з дітьми на тім, що Ігоря вони не будуть обманювати, ні Святослава. І Святослав узяв ліпших мужів-киян, і поїхав з ними до брата свого Ігоря, і сказав: «Брате! На тім цілував я їм хреста, що будеш ти до них ставитися справедливо і любити”. З цієї угоди міг би вийти попередник англійської Великої Хартії Вольностей – угоди між королем і баронами в Англії, ухваленої лише через 70 років 1215 року. Якби не одне „але” – кияни швидко передумали.

Вони покликали сина Мстислава Великого Ізяслава, і забезпечили його перемогу. Вирішальна битва сталася на Шулявці. Ігор, втікаючи, заїхав у болото, яке тоді було на Дорогожичах, де його і схопили.

Великим Київським князем став Ізяслав Мстиславич, син Мстислава Великого і онук Володимира Мономаха. Його князювання було ще більш бурхливим, ніж у його попередників. Саме Ізяслава Мстиславича починають в літописах називати „цесарем Русі”, уподібнюючи його візантійським імператорам.

Ізяслав ще більше, ніж його попередники, ображав засновника Москви Юрія Довгорукого. Їхня безперестанна битва за Київ, яка в остаточному рахунку закінчилася традиційною невдачею для Юрія Довгорукого, стала центральною подією історії Східної Європи середини ХІІ століття. Але це вже інша історія.

Олександр Палій, історик, для „Оглядача”