Бронепотяг «Укрзалізниці» атакував геополітичні інтереси України

Як повідомив генеральний директор «Укрзалізниці» Василь Гладких, за підсумками зустрічі з президентом ВАТ «Російська залізниця» Володимиром Якуніним потяг «Москва – Тирасполь» піде через Україну. За його словами, потяги шість годин йдуть в обхід по території Молдови. «Так чому ж Молдавія повинна на цьому заробляти гроші, а ми - втрачати? Це питання політичне, і я доб'юся його рішення», - заявив керівник "Укрзалізниці". При цьому він і не помітив, як визнав абсурдність власних претензій.

Річ у тім, що організація потяга з Придністров‘я – питання справді політичне. Більше того, унікально важливе зовнішньополітичне питання для відносин України з Росією, Молдовою, ЄС та ОБСЄ а також регіоном, який межує з Україною та п‘ятнадцять років бореться за відокремлення від Молдови.

В аналогічних випадках організація потягів з конфліктних регіонів вирішувалася роками і десятиліттями, і на найвищому рівні (потяг між Південною і Північною Кореєю, між Індією і Пакистаном тощо).

У нас же до вершин геополітики добрався сам гендиректор «Укрзалізниці», у проміжку між турботами із запровадження обов‘язкового примусового харчування українських пасажирів.

Розв‘язання ситуації в Придністров‘ї у відповідності з національними інтересами України вимагає більш досвідчених фахівців з міжнародних відносин, ніж головний залізничник. Гладких не мав би рівнятися на російського ветлікаря Онищенка. Адже, мало хто повірить, що рішення про обмеження ввезень українських м‘ясомолочних продуктів ухвалював цей доктор, а не особисто Кремль.

За часів Кучми позиція України полягала у підтримці режиму Придністровської Молдавської республіки в Тирасполі, яка контролює територію Молдови на лівому березі Дністра з населенням в близько 550 тисяч чоловік. Паралельно відбувалися запевнення Кишинева в підтримці його територіальної цілісності.

В обмін Україна отримала номінальне визнання в Придністров‘ї офіційною мовою українську нарівні з російською і молдавською, хоча це й так мало бути природнім явищем у регіоні, де близько 40% населення – українці (у районах на півночі Придністров‘я частка українців перевищує 80%).

Водночас, економіка Придністров‘я існувала переважно з контрабанди, яка йшла насамперед через українські порти. З такого бізнесу Україна не отримувала нічого, крім постійних претензій. Однак, вочевидь, чимало з цього отримувала колишня влада, яка з цієї причини кілька разів навіть йшла на демонстративні скандали з Кишиневом. Преса повідомляла про 2 мільйони доларів, які нібито щомісяця отримував Кучма з влади Придністров‘я за забезпечення шляхів для контрабанди. Якщо це справді так, то за 11 років набігло чимало «зелених».

Головна проблема України у зв‘язку з Придністров‘ям полягає в тому, що вона має в „глибокому тилу” російську військову базу. Цю базу Росія мала вивести ще до 2002 року, відповідно до домовленостей, досягнутих на Стамбульському самміті ОБСЄ 1999 року. Сьогодні в Придністров‘ї лишилося тільки близько 1400 російських миротворців. Однак, і цього досить для політичних цілей, яких добивається Росія. Російські ЗМІ та політики під час нападів відвертості не приховують, що основна цінність для Москви російських військ у Придністров‘ї – можливість здійснення політичного впливу на Україну.

Завдяки Придністров‘ю Україна «затискається» із заходу, на додачу до існуючої зони впливу Москви на сході, півночі і півдні – власне Росії, сателітної щодо Кремля Білорусі та Чорноморського флоту Росії.

Три роки тому Росія мала шанс зафіксувати цю можливість назавжди. У Москві було розроблено так званий „план Козака”, за прізвищем заступника глави Кремлівської адміністрації, до речі вихідця з Кіровоградщини. Цим планом передбачалося збереження російської „миротворчої присутності”(а фактично воєнної бази) в Придністров‘ї на невизначений термін, в обмін на номінальне визнання Придністров‘ям своєї належності до Молдови в якості суб‘єкта федерації.

Після тривалих вагань, під впливом США і ЄС, а головно через інстинкт національного самозбереження, президент Молдови Володимир Воронін відкинув той план. Із скандалом візит Путіна до Кишинева було скасовано, а комуніст Воронін, якого підтримка Кремля фактично й привела до влади, з того часу в Москві став „поганим хлопцем”.

Поведінка Москви нині виглядає малораціональною. Схоже, Москва розуміє – після революції в Україні час її впливу в Молдові закінчується, і просто намагається на прощання щонайдошкульніше „лягнути” молдовську владу, яка „не виправдала сподівань”, то питанням газу, то вином.

Між тим, Київ має чудовий шанс сприяти врегулюванню конфлікту в Придністров‘ї у вигідний для себе спосіб. Причиною вирішального впливу України є географія. Для Придністров‘я наша держава – єдиний шлях транспортування його товарів в обхід Молдови.

Україна має унікальні можливості для впливу на керівництво Придністров‘я. Київ має чітко продемонструвати керівництву Придністров‘я готовність застосувати багатий український арсенал наявних засобів, з метою швидкого врегулювання ситуації в Придністров‘ї із забезпеченням інтересів України, Молдови та придністровців.

Ці інтереси наступні:

- По-перше, для України вигідна автономія Придністров‘я у складі Молдови – унітарної чи федеративної, хоча Кишинів без особливого ентузіазму сприймає цю ідею. У цій автономії, як і в решті Молдови, мають бути забезпечені всі права українців, яких у Молдові налічується 670 тисяч. Українці мають право на певний історичний сентимент щодо цієї території. Придністров‘я споконвіку було заселене українськими племенами уличів і тиверців, послідовно входило до складу Київської Русі, Брацлавського воєводства Польсько-Литовської держави, Вінницького і Брацлавського полків держави Богдана Хмельницького та його наступників тощо. До 1940 року Придністров‘я входило до складу УРСР. Тоді Сталін, щоб задобрити молдаван, щойно приєднаних до СРСР в результаті пакту Молотова-Рібентропа між СРСР і фашистською Німеччиною, передав Придністров‘я Молдові.

- По-друге, попри всі вищесказані сентименти, Україна має сприяти відновленню контролю над цією територією у сферах державної компетенції Молдови. Це означатиме повагу України до кордонів дружньої Молдови, повну й остаточну втрату можливостей для Росії й далі розміщувати в Придністров‘ї свої війська та тиснути на Київ. Водночас, участь України у впливові на Тирасполь має відбуватися з повним дотриманням гідності держави. Кишинів неодноразово вимагав розміщення на придністровській ділянці українсько-молдавського кордону своїх, молдовських митників з українського боку кордону. Природно, йти на такі речі не можна.

- По-третє, і найголовніше – Україна має забезпечити чітку нормативну фіксацію умови, за якою в разі втрати Молдовою державної незалежності Придністров‘я матиме право на відокремлення. У такому разі Україна буде впевнена, що завжди матиме поряд, на своєму південному заході дружню і братню Молдову, а не „розпухлу” за її рахунок Румунію, що поглядає як не на Північну Буковину та Бессарабію, то хоча б на острів Зміїний.

- Зміна чи збереження режиму в Придністров‘ї не є принциповим питанням для України, але лише в тому випадку, якщо керівництво автономії боротиметься зі злочинністю, зокрема контрабандою зброї і наркотиків.

Для вирішення Придністровського конфлікту у відповідності з інтересами України необхідно застосування всіх наявних козирів держави. Відкриття залізничного сполучення Придністров‘я з Москвою через територію України – один з них, і причому досить сильний.

Влада Придністров‘я повинна чітко уявляти, що отримає цей та інші козирі лише тоді, якщо буде підтримувати врегулювання у відповідності з інтересами України.