Чорна мітка від регіоналів

Колись дуже багато розмов було про занадто велике значення адміністрації Президента Кучми, коли нею керували пани Литвин і Медведчук. Те, що вони грали неабияку роль в політичному житті, знали усі. А от що було досить дивним при цьому, то це те, що вони обидва намагалися якомога менше світитися. І це тим більше цікаво, що вони обидва, а особливо - Медведчук, мали велику схильність до публічності. Чого-чого, але розуму Медведчуку вистачало не пертися на екрани телевізорів. Ото вже дійсно був «сірий кардинал».

Зараз все виглядає інакше. Один перед одним, навипередки, світяться - що перші, що другі, а то навіть треті і четверті за щаблем в ієрархії на Банковій. Розпатякують, про що їм тільки заманеться. Вже не раз мені доводилось розповідати завсідникам Інтернету, що навіть першій особі в державі відведена дуже і дуже обмежена роль у формуванні парламентської більшості. Ну, може, що чисто дотична, але ж ніяк не пряма на першій стадії цього дійства. Все ж таки за Конституцією він є гарант дотримання Основного Закону в державі. І не більше. Формально ніяких повноважень він до цієї справи не має.

А ви ж подивіться, що діється зараз. Після короткого перепочинку вигулькнув на арені сам керівник Секретаріату, пан Рибачук. І пішло, і поїхало. Почав розповідати широкій публіці стосовно засад створення коаліції. Дозвольте у Вас узнати, пане Олеже, а за яким законодавчим розписом Вам доручено займатися цією справою? Ви хто такий, врешті-решт? Не більше, ніж керівник президентської канцелярії, що іменується у нас Секретаріатом. Підкреслюю, що велика літера в назві стосується саме Президента, а ні в якому разі не Вас, добродію. «Ваше дело восемь, Вас потом спросят», - як кажуть в Росії. Та куди ж там, якщо дуже хочеться.

Згадаймо знов-таки часи незабутнього, не до ночі буде сказано, Леоніда Даниловича. Хто коли чув в останні два-три роки на загалі висловлювання відповідального за кадрову політику у регіонах пана Іщенка? А ніхто і практично ніколи. Нагадую ще одну російську приказку: «Всяк сверчок знай свой шесток». Що-що, а субординація за часів Кучми витримувалася. Може, десь раз на рік бувший мер Броварів і бувший нардеп висловлювався з екранів і в пресі. І виключно з приводу кадрових рішень.

Тепер ось уже вкотре чуємо розлогі розміркування з цього приводу мого земляка Анатолія Матвієнка. Я ще якось можу взяти до тями участь у цьому процесі представника Президента Юрія Ключковського. Все-таки він може до цієї парафії бути причетний. А ось яким боком сюди вклинився шановний Анатолій Сергійович, моїм хлопським розумом не осягнути.

Але головне – прислухайтесь до його глибокодумних сентенцій. Бачте, як його потішило рішення регіоналів зголоситись на співпрацю з НСНУ стосовно створення коаліції. А як проникливо він охрестив цю заяву юридично заномінованого глави регіоналів пана Януковича – «добрий знак». Ну, це взагалі - ще трошки, і співпаде з біблійною «благою вістю». Освячена справа. Тяжко тільки визначитись, якою церквою. Бо донецькі мають за духівників представників Московського патріархату. Віктор Андрійович з оточенням тяжіють до Київського. Ну, з цим вони вже якось розберуться. Тут здати позиції аж дуже просто. І тим, і другим.

Після осіннього підписання капітуляції громадськість вже нічим не здивуєш. Єдине, чого не було тоді, - то це кидання помаранчевих штандартів до ніг Віктора Федоровича. Але як Париж був вартий меси, так і прем’єрство Юрія Івановича на дорозі не валялося. Прийшлось таки добряче попрацювати.

Та коли я добре вчитався в словесні сентенції панів-зверхників з будинку на Банковій, то мені згадалось інше. Дуже вже нагадує послання Януковича ту чорну мітку, що передав одноокий П’ю старому Біллі Бонсу в таверні «Адмірал Бенбоу». У викладі Стівенсона це була звістка про смерть в разі невиконання вимог піратів. А саме цим віє від тієї марудної тягомотини багатьох з оточення Віктора Андрійовича.

Тільки смерть буде нашим надіям, хисткій українській демократії. Вона було почала випростуватися після Майдану. Та жах як це не до вподоби багатьом, хто стоїть біля партійних годівниць тих двох політичних сил, що так привітно зустріли той добрий знак з Донецька. Але не з донецьких шахт, а з багаточисленних щойно збудованих дорогих вілл біля Донецька. В тому ж таки Ботанічному саду на шляху до Макіївки. Якби нам не прийшося в найближчому часі чути застільну музику «прагматичних» коаліціонерів. На зразок тієї, з «Острова скарбів»:

«П'ятнадцять чолов’яг на скриню мерця.

Йо-го-го, та ще й пляшка рому!»

Скриня – це щось з лексикону нової влади. А мрець – то, дійсно, наші надії.

Я щойно з Донецька і Луганська. Дуже сутужно себе почувають прихильники демократичних перетворень в нашій державі. А було ж скільки пов’язано доброго з тим, що відбулось наприкінці 2004 року. Саме тоді з’явилися передчуття, що зміни торкнуться і Донецького краю. Першою такою проривною ознакою був виступ Тимошенко на ТРК «Україна». Те, що саме ця подія запала багатьом на Сході, я чув від великої кількості людей досить різноманітно налаштованих до перемоги Майдану. Багато хто там сприйняв це як заклик до співпраці, мав бажання перегорнути сторінку.

Але одразу на контрасті приїзд туди Президента. Зустріч виключно з представниками владних структур. До того ж витримана вона була в дусі розмови директора чоловічої школи кінця сорокових років з шибайголовами-другорічниками. Оце і все спілкування першої особи з найпроблемнішим регіоном. Ну, ще один раптовий наїзд в Алчевськ під час суворої зими. Ніякої зрозумілої і послідовної роботи як з елітою Донбасу, так і з простим людом. Навіть одне те, що губернатором в Донецьк було поставлено людину, відірвану протягом більш ніж п’яти років від реалій і Києва, і Донецька. Та хіба що – дипломат.

Люди чекали, що Ющенко проведе – і не одну – зустрічі перед екраном телевізора з можливістю отримати відповіді про плани нової влади. І не в режимі спілкування із жителями підкорених територій. Цього не відбулося. Донбас знову був залишений на поталу розгнузданої пропаганди місцевих кланів. Відоме «давно не бывал я в Донбассе» дуже точно характеризує стиль роботи влади з цим вкрай важливим українським регіоном.

Особливо відчутно це стало після підписання акту капітуляції у вигляді вересневого Меморандуму. Розмови з простими донеччанами кидають у відчай. Наскільки зомбованими виглядають люди! Хоча, чого чекати, якщо якийсь місяць-два тому рівень виступів панів Кушнарьова, Сухого, Пеклушенка мало чим відрізнялися від знавіснілої геббельсівської пропаганди.

І знов-таки під час виборів жоден з першої лави блоку «Нашої України» не використав можливості передвиборчої кампанії для того, щоб намагатися переконати людей цієї частини України. Якщо у 2004 році цього не могли зробити навіть відверті відчайдухи, то напередодні парламентських виборів можливостей було набагато більше. Але цим правом виступки, як у шахах, помаранчева сторона жодним чином не скористалася. По суті, вся кампанія велася їх місцевим активом, мало відомим в регіоні.

Вже вкотре приходиться наголошувати про неймовірну збоченість агітаційних виступів влади. Вістря пропаганди чітко спрямовано у бік найближчих партнерів на президентських перегонах – БЮТу. Вже більше семи місяців пройшло з часу усунення Тимошенко з прем’єрської посади. Здається, зараз можна звалити до купи зроблене обома помаранчевими урядами за методою – «вали кулём, потом разберём». Але страх перед необхідністю навіть опосередковано визнати позитив дій Тимошенко кидає у дрижаки нинішніх можновладців.

І тоді нічого не залишається, окрім як соціалістам захищати спільні досягнення останнього періоду від безглуздих наскоків Азарова і Со. Зате Анатолій Матвієнко розсипається мало не в компліментах добродіям з регіонального табору. Те, що станеться з нашоукраїнцями в альянсі з синьо-білими, було добре видно на прикладі недовгої епопеї Анатолія Сергійовича у Криму або діяльності Москаля у Луганську. Вони обидва врешті-решт залишилися в якості заручників, без належної підтримки з центру. От вони і борсалися майже наодинці, доки їх не з’їли.

Такою ж буде і доля 81 енесенушника в оточенні 186 регіоналів. Тому заклик Януковича є ні що інше, як звук солодкоголосої дудки відомого персонажа з німецької казки про дудкаря з Гамельна. Адже в цьому сполученні доля помаранчевих буде меншою за третину. Тому усі рішення в такому блоці будуть продавлюватися конституційною більшістю.

Хоча всі розуміють, що альянс у вигляді широкої або прагматичної коаліції буде збудовано у спільності інтересів групи Порошенка-Мартиненка-Жванії з групою Ахметова. Вони дійсно мають спільність підходів в економічній площині. Це об’єднання буде дуже нагадувати період «семибанкірщини» в Росії. Тоді невеличкій купці олігархів вдалося нав’язати свою волю Єльцину. І вибір Путіна на роль спадкоємця обумовлений був до певної міри бажанням перемогти цих новочесних російських бояр. Що і відбулося. Чи виграла від цього Росія? Але це вже їхня проблема.

Мені зрозуміла позиція таких можновладців, як Єхануров, той же Рибачук, але що штовхає на шлях угодовства з «донецькими» Матвієнка, я таки не втямлю. Хоча, врешті-решт, всі вони будуть відсунуті на маргінес в разі цієї неприродної спілки.

Саме помаранчева коаліція дає більший шанс на поступ. З 243 членів, БЮТ хоча й має більшість, але дуже незначну – 129 штиків, тобто тільки 53%. На стадії вироблення рішень таке співвідношення дає широке поле для дискусії. Особливо це важливо в умовах майже не діючого імперативного мандату в його українському варіанті.

Дуже значущою є також наявність трьох течій в коаліції. Ліберальної, представленої блоком «Наша Україна», соціал-демократичної – в СПУ – і проміжної, яка презентується лідеркою БЮТу. Такий розподіл має дуже умовний характер, але все ж таки дає уявлення про наявні політико-економічні розклади.

Цікаво, що практично в кожній з ланок можливого союзу маються, попри головну директорію, представники всіх означених напрямків. Тут є поряд з представниками компрадорської також і генерація національно-орієнтованого капіталу. Є чисті соціалісти, аж навіть до напіванархічних елементів популістського штибу.

І ось така, здавалося б, збірна солянка, за яскраво вираженого лідера, яким і є Юлія Тимошенко, буде потрібною альтернативою отим «п’ятнадцяти чолов’ягам на скриню мерця». Багато говориться про схильність Тимошенко до диктату. Але згадаймо її твердження у діалозі з Безсмертним про стиль роботи того першого помаранчевого уряду. І пану Роману нічого не залишилося, як підтвердити колегіальність прийняття рішень командою після ретельної, всебічної проробки.

Головним же повинно бути виконання прагнення тих, хто голосував за ці три політичні течії. При розмаїтості їх уподобань, всі вони, якщо не сто відсотків, то абсолютна більшість мали на меті об’єднання саме цих виборчих угрупувань. І ніяк інакше.

Тому так дивно було почути від того ж таки Безсмертного сентенцію про те, що регіонали спізнилися, поїзд пішов. А що, якби вони зголосилися ввечері 26 березня про альянс з «Нашою Україною», то це був самий тиц? Та ні ж бо, пане Романе! Навіть у самому страховинному сні ми не бачили того союзу з Партією регіонів. І мої відвідини донецького краю ще раз переконали мене, що всі ті 38 відсотків, які отримали регіонали, то лише полуда на мізках їхнього електорату.

Тоді, рік тому, здавалося, було зроблено перші кроки до їхніх сердець. Але більше влада займалася святкуванням перемоги, облаштуванням керуючих гніздечок. Людей же проґавили. Тому й отримали відчутного, приголомшливого ляпаса. Проте, і зараз до висновків ще далеко. Стан якогось марення ще панує в головах у багатьох на Банковій.

Чому і говориться, що, формуючи екіпаж того корабля, який попливе за українськими скарбами, треба добре вдивлятися в кожного. Чи не з тих він, що видали нам ту чорну мітку? У того Стівенсона хоч і був господарем чуднуватий есквайр Трелоні, але ж капітан Смоллетт справу-таки знав добре. А нам, бачте, прагнуть підсунути одного з тих піратів.