Анатомія зради

Минулого року підвозив по дорозі з Трускавця до Великого Любіня під Львовом жінку десь років 40-45. Розговорились. З’ясувалось, що вона з одного села, більше того, вчилась в одному класі з Ганною Герман. Вона її пам’ятає ще за дівочим прізвищем – Стеців. Я спитав цю жінку про те, як вона сприймає нинішню ситуацію з її однокласницею. Вона сказала, що подруги дуже тяжко сприйняли ту метаморфозу. Начебто вона їм плюнула у душу. Я ще довго згадував цю розмову. Та й потім часто роздумував над тим, як відбуваються такі речі з людьми. Хотів зрозуміти, що сидить в основі цього явища. Як почувається таким людям-перекинчикам.

Уважно прочитав веб-конференцію Ганни Герман і знову замислився над її долею. Вона в одній зі своїх відповідей заторкнула нещодавно опублікований переклад апокрифу з Євангелієм від Юди. Одразу відчув, що десь під сподом її то мучить. Шукає таку собі індульгенцію.

Адже Юда був одним з тих дванадцяти апостолів, що зібрались разом з Ісусом за останньою вечерею. І до цього ще сам він пішов до первосвящеників аби змовитись, як він видасть Його. Та взявши тридцять срібняків, все ж непокоївся, аби було це без людей. Видно, все-таки гризла його внутрішня тривога, чому і хотів, щоб було це не привселюдно. І покаявся після осудження Христа, і віддав тридцять срібняків назад, а потому пішов та й повісився.

Тому так важливо для Герман мати, як захист, отой віднайдений апокриф. Адже там йде мова, що мало чи не на прохання Ісуса була зроблена та страшна зрада. Замало того, що в канонічному тексті Євангелії Ісус дає зрозуміти, що Він вибачає Юді його вчинок. Адже в Євангелії від Св.Івана Ісус вказує на сина Симона – Юду Іскаріотського, як на свого відступника. Треба мати доказ, що той страшний крок має виправдання. Що до того була спонука вчителя. І тоді ти виправданий, хоча б у своїх очах.

Цього потрібно і тим, що нині роблять таке. А таких перед нами - не міряно. З нашої історії – давньої і нинішньої – маємо безліч прикладів того перекиньства. В якійсь мірі природу того можемо віднайти у Лермонтова:

Кто же вас гонит? Судьбы ли решение?

Зависть ли тайная? Злоба ль открытая?

Или же вас тяготит преступление?

Или друзей клевета ядовитая?

Дійсно, буває таке, що до зради, до відступу людину кидають нестерпні обставини, смертельна загроза.

Мій батько, що попав під жахливе колесо неймовірних сталінських репресій, казав, що ніяк не можна засуджувати того, хто не встояв під тортурами. Їм можемо лише співчувати. І що наперед ніколи не скажеш, хто витримає, а хто здасться. Тим більше, як розповідали поодинокі люди, що побували і в гестапо, і в сталінських катівнях, знущання від сталінських «гестапівців» було незмірно більш страшними. Перша дружина мого батька, що була заарештована як румунська шпигунка, два місяці нічого не підписувала. І врешті-решт, аби не здатися, покінчила з собою у тюремній камері.

Дійсно, серед людей є досить невелика кількість особистостей, які ніколи не здаються і витримують усе. Такими були Василь Стус, Анатолій Марченко і ще ряд наших українських дисидентів. Серед таких багато вояків УПА, що витримали все. Були такі і серед солдат Червоної Армії.

Але таких порівняно небагато. Більшість, опинившись перед смертельною дилемою, обирають інший шлях. Не можу згадати в цьому сенсі дуже спірну і трагічну постать єпископа Гаврила Костельника. Саме він по війні після довгих і тяжких роздумів погодився очолити рух з повернення греко-католицької пастви до православного лона. Він пішов на компроміс зі злочинним режимом, намагаючись бути зі своєю громадою. Провести їх тим скорботним шляхом забуття трьохсотп’ятдесятирічної історії так званої уніатської церкви.

До речі, у 1596 році багато хто назвав зрадником і відступником Іосафата Кунцевича, який пішов на такий же компроміс. Але спрямованість тієї угоди була в інший бік, до спілки з католицькою церквою. Кунцевич і його однодумці розуміли, що альтернативою цьому було свавільне і жорстоке поглинання західноукраїнських і західнобілоруських вірних християн східного обряду польською церквою. Зі зміною обрядності, церковної мови. Підпорядкування примасу Польщі.

Відбулася унія. Але обряди збереглися, зберігся навіть усталений церковний календар. Українські землі не були ополячені. Саме греко-католицька церква була головним ревнителем і захисником української мови у Галичині. Унія спрацювала на майбутнє України.

Але був і інший шлях. Шлях, який пройшов Йосип Сліпий і сотні інших священників, що не розірвали свій зв'язок з Римом. Вони пройшли катівні і Сибір. І не здалися. Багато хто з них загинув. Проте, церква жила, хай в катакомбах суспільства, та не вмирала ні на день. Засудити Костельника я не маю ніякої змоги, бо його шлях на Голгофу теж мав виправдання. Бо його метою було допомогти вірним у непереборних обставинах. Людина високої європейської культури, він розумів, що нова влада ліпше знищить мало не всіх, але підкорить собі народ.

Тому такі люди мають право на спокуту. Та є зовсім інші. Не праведники, як Сліпий. І не жертви, як Костельник. І таких теж багато. Над ними не чинять наругу. Їх не переслідують. Вони іноді навіть, начебто, зовсім непогано влаштовані. Але кожен прагне досягти більшого. Хай не кожен, але багато є людей, які не можуть вдовольнитися тим, що мають. Навіть коли його більш-менш достатньо. Того комфорту, грошей, посад, слави.

Треба тільки одне: переступити поріг. Згадаймо Черчілля. Невідпорний мастодонт англійського консерватизму. Можливо, точніше було б порівняти його з крокодилом, який не має заднього ходу, рухається тільки уперед. І от ця людина в скрутну хвилину перед черговими парламентськими виборами пішла під протилежними прапорами. А потім, через якийсь час, повернулася назад.

І його, вочевидь, можемо зрозуміти. Він робив це перед черговою виборчою кампанією, а не перебігав з однієї парламентської лави на іншу. Подивіться ж на наших парламентарів. Деякі перебігали по п’ять разів з однієї фракції в іншу протягом однієї парламентської каденції.

Можемо зрозуміти, коли це робиться під час чергових парламентських виборів, у такий собі «Юріїв день». Саме так це відбувається на Заході. Там взагалі перехід з однієї політичної фракції в іншу – явище екстраординарне. Політична культура цих країн знаходиться на досить високому рівні, поняття моральності там важать досить багато.

У нас же, якщо ми повернемося на багато сторіч назад, традиції були дуже прикрі. Якщо згадати історію української «руїни», то явища переходу з одного васалітету до іншого були досить поширені. Але одна справа, коли це було викликано пошуками для збереження самостійності або хоча б широкої автономії держави. Петро Дорошенко, що пішов на союз із турками, або Іван Мазепа, котрий шукав долі для України у спілці зі шведами. І зовсім інше, як у випадку з Іваном Брюховецьким, який ладен був продати не те, що Батьківщину, - рідного батька заради гетьманської булави, статків. А скільки було тих Брюховецьких – нема їм числа.

Але і в наші часи прикладів усіх трьох різновидів зміни поглядів, місця в суспільному різнобарв’ї теж дуже багато. Злам наприкінці вісімдесятих років відбився зламом у долях наших людей, хоч у низах, хоч нагорі. Найбільш характерним було рішення двох начільників української компартії: Кравчука і Гуренка.

Один, хоча й не одномоментно, але зміг розірвати з минулим. Цього можна було чекати від людини, що в дитинстві прислужувала під час молитов у церкві. Але довге перебування у лавах «керівної і направляючої» врешті-решт привело його у стан соціал-демократів з нуликом. Які не мали нічого спільного зі справжньою ідеєю соціал-демократії. А от Гуренко багато в чому залишився на старих позиціях.

Дуже характерною і показовою була сентенція Івана Салія: «Тільки дурень не змінює свою точку зору під тиском аргументів. До речі, я ніколи її не міняв». От де вже можемо надивитися на виверти політичного перекиньства, то це на прикладі Івана Миколайовича. Один з головних опонентів Щербицького у 1988-1989 роках, заколотний перший секретар Подільського райкому партії. Вітер свободи кидав паном Іваном, як тим перекотиполем, і де тільки і з ким він за цей час не бував. Який тиск аргументів відчував він на собі? Та ніякого. Просто весь час хотілось бути коло влади.

Перелічивши всі ці різновиди відступників, варто визначити шляхи запобігання цій чумі нашої політики, нашого життя. Упередити можливість цього, в першу чергу, можемо завдяки подальшій демократизації суспільства. Насамперед, перетворенню наших правоохоронних інституцій. Доки можливим буде практично безкарне вбивство журналістів, чого ми можемо вимагати від пересічного газетяра чи працівника електронних ЗМІ. Але обійтись покаранням лише виконавців, як це зараз робиться на наших очах у справах Гонгадзе і Александрова, буде справжнісіньким злочином проти суспільства. Бо воно втратить перспективу. Тому розкриття цих резонансних вбивств до самих їх основ є лакмусовим папірцем нової влади.

Вочевидь, у нас ніколи не повториться жах сталінських часів, коли перед людиною стояла альтернатива або поступитись, або згинути по таборах. Але на наших очах відбувається трансформація державних машин у наших сусідів – Росії і Бєларусі – в бік збільшення за наростаючою утисків правових інститутів. Відверто авторитарний диктат Лукашенка і більш витончений утиск демократії режимом Путіна. І нас чекає якийсь з цих двох шляхів, якщо ми здамо набуті позиції.

Можемо тільки уявити, яка метаморфоза відбудеться з біло-синіми вождями, коли вони прийдуть до влади. Нинішнє керівництво не послідовне, але не підступне. Ці ж більше всього нагадують вовків у овечій шкурі. Вони куди більш послідовні, але до того ж і вельми підступні. З таких собі зацькованих мало не янголят вони після сумнозвісного Меморандуму швидко перетворились в знахабнілих хазяїв життя. Тому так важливо приходити на вибори і боротись своїм «ні» з цієї зграєю.

Але що робити, коли ти проголосуєш за якусь політичну силу, а потім на очах вона починає колотись і розсипатись. Пригадаймо пана Каськіва, лідера Жовтої Пори. Каськів зробив свою справу, Каськів пішов. Спокійно, по суті, зрадив Віталія Кличка, а тепер запопадливо, а більше нещиро, пропонує зайняти тому своє місце на чолі цього об’єднання. Отже, завжди треба вельми обережно ставитися до цих невідомо звідки і невідомо як з’явлених осіб, які періодично виринають на нашому політичному небосхилі.

Це також стосується проекту «Наталя Вітренко», який вдало був впроваджений ще покійним Сашком Розумковим. Задля розвалу партії Мороза. А опісля цей прапор перехоплювався іншими наймачами, від чого на ньому з’являлося все більше масних плям. Який же став заяложений, але до цього часу спрацьовує.

Та буває інакше. Як це було під час виборів 2002 року, і кажуть, що, може, повториться і нині. А саме – втечу обтяжених статками персон, як тільки з’ясується, що їх фракція не отримала жодного шматка владного пирога. Бо треба розробити чітку систему дійсного відокремлення бізнесу від влади. Адже, мабуть, не найдеться людини, яка б повірила, що пани Ахметов, Порошенко, Фельдман, Бойко з «Ілліча», Звягільський і десятки-десятки інших дійсно розпрощалися зі своїми бізнесовими дітищами. До речі, як і наш мер. Категорично боротися зі всіма цими «почесними» президентами і директорами. Щонайперше, на рівні законодавства.

Звісно, інститут імперативного мандату, в тому вигляді, як його впроваджено у нас, став додатковим фіговим листком, який прикриває всі ці огидні перебігання з одного табору в інший. Виключення таких «особистостей» з парламентського обігу буде кроком до їх політичної смерті. Водночас пересторогою для інших. Відміна смертної кари для злочинців болісно сприймається нашим суспільством, але це крок на шляху до Європи.

Смертний політичний вирок усіляким перекинчикам конче необхідний нашому громадянському суспільству, яке тільки-но спинається на ноги. Цивілізована Європа має зрозуміти цей крок, котрий обумовлено багатьма десятиріччями фарисейської влади у бувшому Радянському Союзі. Коли люди читали виключно між рядками, свобода слова була лише на кухнях, та й то не завжди.

Цей захід, а саме – «вжесточення» невблаганності імперативного мандату – відіграє свою роль у боротьбі з тими, що, як хамелеони, скидають свою стару шкіру виключно заради чинів і слави. Як вже згадувана Герман-Стеців, чи інший львівський «Павлик Морозов» - Тарас Чорновіл. Можу хоч якось зрозуміти того ж львів’янина-бізнесмена Писарчука, що плавно перетік з СДПУ(о) до регіонів. Бо боїться за свій статок, який вже надбав. Зрозуміти, но не виправдати.

Що ж до тих двох інтелектуалів, можу лишень згадати висловлювання Максима Горького: «Зрадник гірше за тифозну вошу». Тому не варто стидатись створювати навколо цих підпанків атмосферу несприйняття і зневаги. Навіть подавання руки таким добродіям є потуранням, компроміс із совістю, на який не варто йти. А як би їм хотілось закритися тим віднайденим апокрифом про Юду Іскаріота. Бо ж не вони перші. І мало не богоугодні діла чиняться за ті тридцять срібняків.