Юрій Покальчук: «16-річний Макс – письменник від Бога. Через два тижні він виходить на волю…»

Відомий український письменник понад п’ятнадцять років опікується малолітніми в’язнями

У 1988 році в’язні Прилуцької колонії для неповнолітніх почали видавати “зеківський” часопис “Горизонт” зі своїми віршами, оповіданнями, повістями... Їхнім творчим “татом” усі ці роки залишається письменник Юрій Покальчук (на фото). А журнал, який друкували колись на машинці, виходить тепер у друкарні. Один з останніх номерів “Горизонту” мені показав Юрій Покальчук, з яким ми зустрілися у Києві. Але починалася наша розмова з іншого…

- Пане Юрію, що в сучасному світі, на вашу думку, є ознакою культурної нації?

- Доступність книжок. Це не лише ознака культурної нації, це – показник її духовного здоров’я. Хіба це нормально, коли в багатьох українських містечках і майже в усіх селах взагалі немає книгарень? І навіть у столиці раз у раз виникає напруга навколо крамниць, які продають українські книжки. Але цього мало. Книжка має бути доступною і у фінансовому сенсі. Я це бачу так: держава має ввести дотації для видання “народної серії” книжок. Як це робиться в багатьох країнах світу. Книжки “для народу” мають коштувати по гривні-дві, не більше. Лише тоді можна буде говорити про те, що державу не на словах, а насправді непокоїть духовне здоров’я нації.

- Які книжки ви пропонуєте видавати у цій серії?

- Від ненудної української класики, часом адаптованої до нинішнього дня, – до найцікавіших новинок, – запально продовжує Покальчук. – Більше того, саме держава має допомогти цим книжкам дістатися до “пункту призначення”. Ці книжки повинні розвозити по селах спеціальними автобусами – така програма діє у Швеції і Норвегії. Необхідно зобов’язати губернаторів та керівників місцевих рівнів, міських та сільських голів не закривати книгарень. Почати з Києва, з міського голови. Книгарні повинні бути в центрі наших міст та сіл! Якщо книжки будуть у магазинах – їх купуватимуть. Мені у Львові в українській книгарні розповідали, що люди зі Східної України, їдучи в Карпати чи Трускавець, заходять у книгарню і запитують українські книжки.

І меценати, люди з грішми, мають давати гроші на культуру. Конкретна справа: нехай би той же Пінчук чи хтось подібний до нього за можливостями видав тиражем 500 тисяч серію доступних для людей книжок – простих, дешевих, у форматі кишенькового видання. Але не пхати туди творів тих сучасних формалізованих письменників, яких ніхто не читає. Не пхати важку класику, яку вчать у школі (якщо класику – то адаптовану), тому що сьогодні “Хіба ревуть воли як ясла повні” підлітки не читатимуть. А от адаптований “Тарас Бульба”, якого Шкляр зробив українською, – прекрасно б пішов. Без державної підтримки, без участі меценатів цього не зробити. Якщо ми хочемо, щоб наша нація була культурною, мусимо вдатися до таких заходів!

- Ви дуже запально про це говорите…

- Тому що я знаю, до чого доводить життя без книги. Маю у Прилуках колонію для неповнолітніх злочинців, якою опікуюся вже багато років. Там переважно діти декласованих батьків. У них в хаті ніколи книжки не було! Серед тих підлітків, які стали на злочинний шлях – більшість таких, які виросли без книжки.

- А це взагалі можливо - “заразити” читанням підлітка з колонії?

- Цілком можливо! Вони – чи не найвдячніші читачі з усіх категорій. Беруть книжку – і ковтають її за ніч. Серед них багато тих, хто пише щось своє. От випустив я щойно нове число журналу “Горизонт”, і там є роботи хлопця – його звуть Максим – який має Божий дар. Йому лише 16, і перебуває він в колонії для неповнолітніх у Прилуках. Але те, що Максим - письменник вже видно по стилістиці, по структурі його прози, по його віршах. Просто дивовижно… Він пише російською та українською. І то українською пише такі вірші, що там нема чого правити.

- Свої книжки даєте тим хлопцям? Чи “дітям до шістнадцяти” читати заборонено?

- Даю. Лише прошу повернути, бо не хочу, аби їх вихователі сварили… Що ж вони – не знають, про що я пишу? Вони з 14-ти років живуть дорослим життям… Чим більше з ними спілкуюся – тим більше переконуюся: там сидить активна, надзвичайно енергетична молодь, яка через життєві обставини пішла не в тому напрямку. Часом – це юнаки дуже сильні, фантастично обдаровані. Здатні виживати у будь-яких умовах. Поживи, як вони, роками на вулиці, у світі, де всім до тебе байдуже! Тут такі характери гартуються! Я їх, до речі, не виховую моралями і повчаннями. От щойно звідти повернувся. Припер туди масу книжок та ще зошити, ручки, цукерки – від себе та друзів-письменників...

- Які книжки в колонії мають найбільший попит?

- Зараз – Пауло Коельо. Це мені їх бібліотекар cказав. Вони жадібно хапають все, що є. Але те, що можна читати, звичайно! Тому я просив видавництва: дайте книжок для колонії неповнолітніх!

Як у Пушкіна – “и милость к падшим призывал”. “Кальварія” дала книжки в “колоніальну“ бібліотеку, “Фоліо”, “Форум видавців” дав… Я ще опікуюся, але вже меншою мірою, дорослою колонією у Житомирі. Там є дуже хороша бібліотека, і люди там сидять начитані… Але про засуджених політики згадують лише напередодні виборів, коли їм треба, щоб за них голосували. Горезвісний Бакай колись припер туди вантажівку з цигарками, щоб за нього голосували!

Цей хлопчик Макс, про якого я вам казав, виходить на волю через два тижні. Я його забираю сюди, знайшов ПТУ з гуртожитком. У нього брат працює в Києві, батька немає. Макс відбув у колонії півтора року. От чому може підліток до суду і вже після суду, до відправки в колонію, через бюрократію сім місяців відсидіти в тюрмі? Наколки собі поробив. Понабирався за цей час такого досвіду, який йому абсолютно не потрібний! Ну, я з цим його “досвідом” ніби вже дав собі і йому раду. Якщо на волі далі буде писати – організую йому книжку… Поїду до нього в колонію у кінці тижня. Зараз вийде новий “колоніальний” журнал (до речі, у Львові його друкують), і там знову будуть мого малого твори. Я поспішав видрукувати цей номер, щоб встигнути йому й іншим хлопцям вручити на загальній лінійці, поки він ще в колонії. Вони всі цим пишаються. Триста осіб стоять каре і дивляться, як один виходить у центр, до столу, і тут йому - журнал…

- В житті чи не кожного хлопця трапляються такі випадки, що півкроку ще – і потрапиш до міліції. А вас могли б посадити за щось у підлітковому віці?

- У мене, бачите, була дуже ідеалістична родина. Я був вихований в ідеальних умовах. Мій батько був аспірантом Миколи Зерова. Потім за це сидів у тюрмі, отут в Києві. На Лук’янівці. А далі в хаті була біда. Але духовність, і до того ж саме українська, в родині була понад усе. Часом не мали що їсти, але що почитати і про що поговорити завжди було в достатку… Хоча десь двічі я потрапляв до міліції за якісь бійки, ночував у відділку… Це могло б і погано закінчитися, чом би й ні? Десь би смикнувся до міліціонера – і вже мав би три роки… Зараз, спілкуючись з хлопцями з колонії, я переконався – наш Кримінальний кодекс дуже недосконалий. Нині за викрадення машини дають до п’ятнадцяти років! Законодавці перелякалися за свої “круті тачки”. Серед тих хлопців, кого я знаю, є такі, що, наприклад, сидять за велосипед: вкрав, покатався, потім віддав – а йому за це чотири роки “впаяли”. Інший вкрав бідон з-під молока – здав на алюміній, йому дали два роки. Питаю: “Для чого ти це зробив?” – “Дядя Юра, да просто жрать хочется…”.