Юрій Андрухович "Дурниці роблю на кожному кроці"
Учора Юрію Андруховичу виповнилося 46
Свій день народження він зустрів у Берліні, де живе останній рік. В Україну Андрухович навідувався двічі — влітку та на новорічні свята. А минулого тижня втретє з'явився в Києві, на прем'єрі своєї вистави "Нелегал Орфейський" на сцені Молодого театру.
— Додому повернуся вже у травні, — розповідає він дорогою від станції метро Театральна до Молодого театру. На ньому довгий чорний плащ — у Берліні вже весна. У лівому вусі — срібна сережка, в руках елегантна шкіряна валізка.
— Я ж за кордон не назавжди їхав, — дивиться собі під ноги Андрухович. На вулиці слизько. — Тож і ностальгії не відчував. Як їдеш із Франківська до Києва, хіба відчуваєш ностальгію? Та й у Берліні живе моя дружина, Ніна. Потроху вчить німецьку...
Як ви познайомилися?
— Училися в інституті в одній групі, на факультеті журналістики. У газеті потім ні вона, ні я не працювали. Вона пішла в бібліотеку для дітей.
А п'ять років тому ми поїхали на десять місяців до Америки, і вона зовсім кинула роботу.
Де мешкаєте в Берліні?
— Ідеться про точну топографію чи докладну адресу? — трохи манірно уточнює він.
Та ні, я питаю про будинок.
— Живу в західній частині Берліна, в районі Шарлоттенбурґ. Наш будинок належить до так званих берлінських помешкань, — промовляє Андрухович тоном гіда. — Там хороший простір — височезні стелі. Усього п'ять кімнат і, як я вже писав у одному тексті, можна кататися на велосипеді.
Отже, ви катаєтеся?
— У помешканні? — дивується. — Ні... хоч ідея цікава.
Він розповідає, що за рік як письменник об'їздив пів-Німеччини.
— Одна справа — Дюссельдорф, — каже зі знанням справи. — Там живуть багатії. Інша — Берлін, де панує мода на все східноєвропейське, бідне...
З німецькими літераторами дружите?
— Підтримую дружні стосунки з Інґо Шульце. Зблизився з Томасом Брусіґом. Можу ще десяток імен назвати, та вони нічого не скажуть нашим читачам.
На задньому дворику бі ля Молодого театру Андруховича зустрічає актор Юрій Розетальний, 46 років. Він теж уже кілька років живе у Гамбурзі.
— Може, вип'ємо за зустріч? — кидає весело.
— Побачимо... у мене завтра вистава, — неохоче відгукується Андрухович.
— Ми — молодиє артісти! Піво за день до спектакля нє пйом, — сміється Розстальний. Це правда: в суботу Юрій має грати у виставі самого себе.
— Для мене це ще храм мистецтва! — жестом Леніна показує Юрій у бік театру, зачувши смішок приятеля.
— М-да. Храм-храм — і нєт чєловєка. Знаєш таке? — парирує Розстальний. Але письменник його не слухає.
— Сьогодні четвер, а в четвер я нічого не їм, — каже він. Ми заходимо до театру, сідаємо в коридорі на дерев'яну лаву. Пригадуємо, що за чотири дні в нього — день народження.
— З дитинства пам'ятаю подарунок від далеких родичів, які емігрували до Америки. Я написав їм слізного листа, що цікавлюся американськими індіанцями. Вони поїхали до резервації і купили мені томагавк, пір'я, щось іще — вже не пам'ятаю....
Відомо, що в Німеччині ви пишете книгу.
— Вона ще на стадії творчих мук і непевності. Тому не забігатиму наперед, — ухиляється він і зізнається, що вірить у прикмети. — Якщо зустрів людину і після цього не поталанило — ця людина стає для мене поганою прикметою. У Молодому, — піднімає очі на стелю, — ми з Жаданом і Бондарем робили літературні акції. Якщо перед тим ніч не міг заснути, все проходило добре. Цієї ночі я мав би не спати, бо завтра у мене прем'єра, — трохи іронізує.
У творах ви використовуєте російську мову, задля іронії. Як це перекладають німецькою?
— Не російську, а суржик! — уточнює. — Німці користуються спотвореною англійською. Але є набір російських слів, зрозумілих навіть у Німеччині.
Вас запрошували у списки якоїсь української партії?
— Навіть не намагалися. І мабуть, мудро робили, бо я не погодився б.
А за кого голосуватимете?
— За "Пора-ПРП" або "Нашу Україну".
Ви намагаєтеся говорити лише мудрі речі. Яку найбільшу дурницю зробили в житті?
— Ой, це мені ще не ясно, — тре іспанську борідку. — Але дрібні дурниці я роблю на кожному кроці. Часто бував у дурацьких ситуаціях. Нітився, коли вперше виходив на сцену. Якби публіка мене освистала, ще більше комплексував би... Але ж був успіх.
На сцену Андрухович знову вийде 25 березня, уже в Берліні.
— У театрі, на великій сцені, де ставив спектаклі Андрій Жолдак, виступить гурт "ВВ", — розповідає. — А я розкажу щось німецькій публіці про Олега Скрипку.
Він дивиться на годинник. Час іти на репетицію. Наостанок питаю, чому так неохоче розповідає про себе.
— Особистим можна ділитися лише з найближчими людьми, коли впевнений, що вони зрозуміють і допоможуть, — пояснює.— У дорозі часто зустрічаю людей, які розповідають про своє життя. Завжди сумніваюся, чи правду вони кажуть.
Тетяна ХАРЧЕНКО, «Газета по-українськи»