Голодомор: В усьому «винні» настрої українського селянства

“Воєнна тривога” 1932 року і ненадійний тил

Першу частину матеріалу читайте тут: Голодомор-33: Справжній винуватець – Комінтерн?

У перші роки нового більшовицького курсу, як відомо, з людьми не панькалися. По СССР загинуло близько 10 мільйонів селян (цю цифру назвав сам Сталін у пізнішій розмові з Черчиллем), були винищені як “вороги народу” (ще до 1937 року) сотні тисяч інтелігентів, кадрових військових, котрі мали нещастя свого часу бути офіцерами царської армії, молодих “буржуазних націоналістів”, себто національно свідомих студентів, робітників і школярів. Але все це був “поточний” терор переломного моменту розвитку, який мав на меті повний контроль за суспільством і мобілізацію всіх ресурсів задля перетворення Союзу на базу “революції ззовні”. Саме “звичайним тоталітарним злочином” був голод в Радянській Україні восени 1931 й особливо у першій половині 1932 року. Хліб у селян тоді вигребли практично дощенту, і не зважали на їхні страждання. Число жертв голоду у першій половині 1932-го року в Україні – 144 тисячі осіб. Але це ще не Голодомор. Це звичайний більшовизм.

Але тут сталося те, що сталося.

Схоже, що Сталін, котрий звинувачував інших у “запамороченні від успіхів”, сам став жертвою такого запаморочення, вирішивши, не чекаючи повного розгортання ВПК і Червоної армії, спробувати захопити бодай частину Європи, охопленої тяжкою економічною кризою і соціально-політичними заворушеннями.

Ще наприкінці 1931 року загострюються стосунки між Польщею й Німеччиною. Починається торгова війна, справа рухається до війни “гарячої”. Охочих побитися вистачає в обох державах. Дійшло до того, що 15 червня 1932 року на рейд Данцига, який був у спільному володінні Польщі й Німеччини, увійшов польський есмінець “Вихор”, який мав наказ відкрити вогонь по місту у разі невиконання польських вимог.

Згадаймо, що у ті часи Москва і Берлін були союзниками, що на совєтських полігонах й у навчальних центрах шліфували бойову майстерність німецькі танкісти та авіатори, що в московських КБ працювали німецькі інженери (бо ж Версальські угоди забороняли Німеччині розробляти новітні озброєння, мати танки й авіацію). У польському питанні союзники мали чимало спільних інтересів. Червоні лідери не проти були повести війська на Варшаву “по дорогам знакомым, за любимым наркомом”: і Сталін, і Ворошилов, і Будьонний, і Тухачевський добре пам‘ятали ганебну поразку від Пілсудського у 1920 році...

Отож, Червона армія висувається до польського кордону. Улітку 1932 року всім резидентурам совєтської розвідки (ОҐПУ) її керівник Артузов розсилає циркуляр про підготовку до діяльності в умовах війни. Під виглядом навчань у відкрите море виходить Балтійський флот. Проводиться часткова мобілізація...

Ось що пише з цього приводу сучасний російський історик:

"Якраз 1932 року заступник наркома оборони Тухачевський, напевне з санкції Ворошилова і Сталіна, розробив план нападу на Польщу... Хотіли скористатися світовою економічною кризою і розчавити давнього противника, розраховуючи, що через фінансово-економічні проблеми і зростання соціальної напруженості Англія та Франція побояться прийти на допомогу Пілсудському. Однак для такої війни потрібен був доброзичливий нейтралітет Німеччини, якщо не союз із нею. З німцями, які боялися, що після загарбання Польщі майже мільйонна Червона армія легко зімне і 100-тисячний рейхсвер, тоді домовитися не вдалося, і радянське вторгнення до Польщі не відбулося”.

Професор Борис Соколов, 1999 рік

Але, очевидно, не лише цей зірвало тоді “визвольний похід”. Схоже, під час проведення 1932 року часткової мобілізації до Червоної армії та висування чималої кількості військ до радянсько-польського кордону Кремль впритул зіштовхнувся з дією якогось “чинника Х”. І передусім – на території Радянської України, яка була оперативним тилом планованого походу. Що ж це міг бути за чинник? І чому він так і не “засвітився” у сусідній Білорусі, на території якої також розгорталася Червона армія?

Цей чинник звався “українське селянство”.

Так, справді, німці тоді не захотіли діяти спільно з більшовиками (нагадаю, йдеться про ще демократичну ваймарську Німеччину), а Червона армія та флот виявилися неготовими до походу. І не лише тому, що не були належно вишколені – зовсім “не ті” були настрої у війську, рядовий склад якого комплектувався переважно із селян і чверть якого була українцями. А головне – геть “неправильними”, з погляду Сталіна, виявилися настрої українського селянства. А з такими настроями оперативний тил стає вибухонебезпечним.

А УСРР (такою була тоді абревіатура союзної республіки) якраз і була оперативним тилом походу на Польщу, а, принагідно, і далі на Захід, бо через білоруські болота до Варшави, звісно, ближче, але ж чи поведеш хащами кінноту та танки?

Селянство ж України, як його не придушували силами ОҐПУ, як не морили “стандартним” совєтським голодом, як не обробляли ідеологічно, виявилося надто “міцним горішком”, і ніяк не хотіло скорятися геніальним сталінським планам. А здатність цього селянства вибухати повстаннями Йосиф Віссаріонович знав не з чужих слів – саме він був наркомом з питань національностей у ленінському уряді, саме він разом з Єгоровим вів 1920 року червоний Південно-Західний фронт на Львів – і далі на Захід, через “труп білої Польщі”, на Шпреє, Рейн і Марну. То чи можна планувати новий похід, якщо це селянство не приборкане?

А опір українських селян владі у 1932 році тривав, і був він потужним, виявляючи себе у різних формах. Перша – масова втеча селян з колгоспів у міста, причому найбільш активної та працездатної частини сільського населення. Тільки за січень 1932 року, за зведеннями ОҐПУ, у міста відійшло близько 127 тисяч селян. Реально ж ця цифра мала бути значно більшою, оскільки люди вже навчилися дурити “рідну” совєтську владу. Друга форма спротиву – це виходи з колгоспів. Тільки за перше півріччя 1932 року кількість колективізованих господарств в Україні скоротилася на 41,2 тисячі. А господарство – це ж зазвичай 4-5 дорослих колгоспників. Заяв же на вихід було значно більше, ніж їх було задоволено. Так, у Вінницькій область за червень 1932 року були зареєстровані 10079 заяв, у Харківській – 3792, у Київській – 3325. За першу декаду липня (відповідно до даних ОҐПУ) було подано 13743 заяв. З них: у Вінницькій області – 7720, Харківській – 3579, Київській – 1377. Десятки колгоспів взагалі самочинно припинили існування. Третя форма спротиву – це відверте і так само масове небажання збирати врожай у колгоспах, що зафіксовано партійними документами найвищого рівня. Четверта форма – це відкриті масові виступи проти влади. Так, тільки в першому кварталі 1932 року зафіксовано таких 257 виступів, в яких брали участь 23 тисячі 946 осіб. І, нарешті, п‘ята форма – це збройна боротьба з совєтською владою.

Відчуваю, що саме тут мені поставлять запитання, а чи не перебільшую я. Скоріше, применшую, оскільки московські архіви для українських дослідників фактично закриті, а найцікавіше – там. Але і того, що відомо, достатньо. Скажімо, у селах, розташованих уздовж залізничного шляху від Полтава до Пирятина напередодні 1-го Травня поширювалися листівки із закликами братися за зброю та боротися за хліб і волю. Заклики знаходили відгук – у селах Попівка та Хомутці Миргородського району повсталі, зорганізувавшись у загони по 20-25 осіб, нападали на будинки місцевих більшовиків. Це тільки один із прикладів щодо ситуації на Лівобережжі. А ось приклад стосовно Правобережжя. З 15 грудня 1931 року по 28 квітня 1932 року на Вінниччині були зафіксовані 37 так званих “терактів” проти більшовицьких активістів, з них 8 - успішних. Спротив владі різко зріс улітку. Тільки в серпні на тій же Винниччині вбили 19 партноменклатурників. Повстанські групи діяли на Херсонщині, Одещині, Чернігівщині та в інших регіонах України.

А ось, якщо хочете, красномовна цитата.

“На території області на ґрунті гострої класової боротьби у зв’язку з поточними господарчо-політичними кампаніями з 1 листопада по 30 грудня 1932 року було здійснено 48 терористичних актів, внаслідок яких 18 чоловік було вбито і 21-го поранено”.

Секретар Чернігівського обкому КП(б)У Павло Маркітан, січень 1933 року.

Тоталітарній владі у будь-якій країні потрібні “ідеальні виконавці” (це термін австрійського психолога Бруно Бательгейма, в‘язня нацистського концтабору). Саме такими виконавцями – за логікою історичних подій – Сталін (власне, “колективний Сталін” в особі верхівки ВКП(б)) прагнув зробити всіх сущих в СССР. Одних – раніше, інших – пізніше. Партію та армію будуть “чистити” з 1937 року. А українців, які виявляли масову непокору владі, “взяли в роботу” наприкінці 1932 року, наочно переконавшись у їхній нелояльності під час “воєнної тривоги”.

14 грудня 1932 року це рішення оформлене в постанову ЦК ВКП(б) і Совнаркому СССР, де совєтською новомовою було сказано про припинення українізації та хлібний терор проти селян у Радянській Україні та на Північному Кавказі. Але добре відомо, що навіть у закритих постановах політбюро говорилося далеко не все: головні директиви Сталін давав усно, і на папері вони не фіксувалися. Хоча – хто знає, що саме сховано в архівах? Не випадково Росія розсекретила десь 20% документів ЧК-ОҐПУ-КҐБ. Але й без цих документів суть подій зрозуміла. Але про це – у завершальній статті.

Докладніше про День пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій читайте тут.

А також:

В России впервые вспомнили о жертвах Голодомора в Украине

Голодомор: В усьому «винні» настрої українського селянства

В Херсоне осквернили памятник жертвам Голодомора