Видео дня
Олександр Омельченко: "У політичній боротьбі треба вигравати, як на боксерському рингу: нокаутом"
Київ вірний собі. За підсумками першого півріччя 2005-го знову лідирує (причому зі значним відривом) у загальнонаціональному рейтингу за двадцятьма сімома показниками соціально-економічного розвитку. Про це з неприхованою гордістю повідомив Київський міський голова Олександр Омельченко на грунтовній двогодинній прес-конференції в УНІАН і одразу “без папірця” — про головне, про те, що робиться і що буде зроблено.
— У столиці мешкає п’ять відсотків усього населення України. Частка киян у формуванні валового внутрішнього продукту (ВВП) нашої країни становить вісімнадцять відсотків. За минулі шість місяців Київ забезпечив надходження до зведеного консолідованого бюджету 10 мільярдів 200 мільйонів гривень (на 57 відсотків більше, ніж за аналогічний період 2004-го), а до державного — понад 8 мільярдів (це більше, ніж торік, на 80 відсотків). Місцева скарбниця також наповнюється з перевищенням: мільярд 800 мільйонів гривень. Рівень безробіття в нашому місті лише 0,37 відсотка — це переважно ті, хто влаштовується після вузу, шукає гідніше заняття в житті або тимчасово числиться у списках столичної біржі праці.
Із січня до червня цього року створено 12 тисяч робочих місць. Зокрема й для тих, хто їде в наше місто з Київської, Чернігівської, Житомирської, Вінницької та Черкаської областей — приблизно 200 тисяч осіб. Що стосується промислового виробництва, то Київ перевищив пікові досягнення дев’яностих (щомісяця понад півтора мільярда гривень). Приріст до бази минулого року становить 15,2 відсотка. А 16 відсотків продукції випускаємо за прогресивними конкурентоздатними технологіями, які відповідають європейським стандартам. У повному обсязі справилася столиця і з соціальними виплатами (пенсії, дотації, пільги). Три мільярди гривень мобілізовано в Пенсійний фонд. Причому 2 мільярди 100 мільйонів цієї суми витрачено на потреби літніх киян, а решта 900 мільйонів (яких, до речі, вистачило б для пенсійного забезпечення Київської, Чернігівської і Житомирської областей) пішли централізованим призначенням у загальнодержавну скарбницю...
Адміністративно-територіальну реформу, про яку так багато говорять, треба проводити обережно, за принципом: сім разів відміряй, один відріж. Йдеться про нову форму територіальної громади. Якою повинна бути ця первинна структура народовладдя? Чи готова Україна до тотального переділу сіл, селищ, міст, районів і областей? Чи витримає фінансовий запас таке радикальне реформаторське навантаження? Звичайно, давно час реорганізувати — на підгрунті самоврядної самодостатності — районні та обласні держадміністрації, наділити їх іншими правами і обов’язками. Але починати ламання старого треба з пробного експерименту в окремо взятому регіоні, попередньо провівши широку роз’яснювальну роботу в масах. Ідея перебудови проста і перспективна: повновладний господар тієї чи тієї території — громада, інтереси якої представляє рада. А в неї — свій виконавчий орган, свій бюджет, своя програма соціально-економічного розвитку. Обласним держадміністраціям треба відвести суто наглядову роль: стежити, як на місцях дотримують законів.
Ясна річ, у головному фінансовому документі на 2006-й потрібно передбачити цільові програми, реалізація котрих означала б створення умов для здійснення адміністративно-територіальної реформи. Київ як регіон підступає до неї поступово, виважено, поетапно. П’ять років тому, попри ажіотаж у пресі й скептичні прогнози деяких політиків, скоротили кількість адміністративних районів столиці з чотирнадцяти до десяти. Концентрація матеріальних і технічних ресурсів не могла не дати позитивного наслідку. Тепер настав час поділити Київ на сім районів. Раніше цього не варто було робити: великомасштабні кадрові перетряски, як свідчать експертні оцінки, обертаються здебільшого регресом. Однак дехто з тенденційно налаштованих політиків (не сказати б, політиканів) уперто не хоче помічати, що Київ був і лишається на вістрі реформ. Але орієнтується на територіальний поділ не за жеками (як, скажімо, на вулиці Саксаганського, де є подвір’я, що належать до трьох районів — Шевченківського, Солом’янського, Голосіївського), а за залізничними коліями, за центральними трасами, за промисловим потенціалом та маршрутами, що пролягають до Дніпра. При цьому зберігаються об’єкти, які надають послуги: й побутові, й торговельні, й медичні...
Найбільший обсяг капіталовкладень припадає на транспорт. У 2005-му лише метрополітен буде профінансовано на 142 мільйони гривень. Стало традицією: щороку відкриваємо одну-дві станції нашої підземки. До Дня незалежності України пустимо “Бориспільську”, а також депо на Червоному Хуторі — там невдовзі гілка метро проляже до нового залізничного вокзалу в Дарниці. Через три роки лінії цього сучасного виду транспорту подовжаться ще на вісім з гаком кілометрів — у напрямку Одеської площі, від Амурської на Теремки... Київ без метро уявити неможливо. Щодоби воно перевозить мільйон 700 тисяч пасажирів. Крім того, у сфері транспортного сервісу зайнято 452 тролейбуси, 700 автобусів і 340 трамваїв. До кінця 2005-го на столичні маршрути вийдуть 140 сучасних автобусів львівського виробництва — екологічно чистих машин з низькою підлогою, зручною для інвалідів... А ось кількість таксобусів, котрих нині налічується три тисячі, зменшиться.
Києву достатньо два-три роки, аби стати європейським центром туризму. Саме ця галузь, якщо вона розвинена, дає половину бюджетних надходжень. Нам є чим привабити іноземних туристів: багата історія, ландшафтні парки (у столиці 59 відсотків території займають лісосмуги та водойми), не кажучи вже про багатогранну культурну інфраструктуру — 32 театри, 34 музеї... Але низька забезпеченість готелями (47 відсотків) сповільнює розвиток в’їзного туризму. Сім—дев’ять отельних комплексів, які належить звести в недалекій перспективі, обов’язково змінять ситуацію на краще: Київ буде відправною точкою для одних мандрівників, транзитною — для інших, а для когось і кінцевою. Міжнародний пісенний конкурс “Євробачення-2005” та День Європи, що нинішньої весни зробили Київ туристичною Меккою, не лишають сумнівів у стратегічній правильності наміченого й на цьому пріоритетному рубежі.
* * *
У дусі звичної демократичної відкритості для преси Олександр Омельченко відповідав на численні запитання.
— Чи вдається владі знаходити спільну мову з киянами під час громадських слухань стосовно такої болючої проблеми, як земельно-будівельна?
— Однозначної відповіді тут поки що немає. Але пошуки конструктивних компромісних рішень тривають. Головна лінія конфліктів проходить на межі інтересів двох сторін: перша — інвестори (фізичні та юридичні особи), друга — мешканці вулиці чи мікрорайону, які потерпають від незручностей під час будівництва. Зіштовхуються думки, погляди, позиції. Виникають суперечності. Звичайно, в центрі будь-якого конфлікту завжди влада, якщо вона діюча влада. Висотність будинків, що їх зводять, та ущільнення територій — ось навколо чого передусім ламаються списи в гарячих дебатах, які часом доходять до ультимативних протестів. Причини різні. Трапляється, історичну частину Києва забудовують з відхиленнями від писаних і неписаних правил. Однак дедалі частіше, з наближенням виборчої кампанії, суперечки про долю планових об’єктів та інвестиційних проектів перетворюються на спекуляцію довкола фігури Київського міського голови. Судячи з обсягу і характеру інтернет-інформації на цю тему, боротьба триває не власне з Олександром Омельченком, а за наше місто-герой. Київ став надто ласим шматком для політиків різного штибу, які бачать себе на посаді столичного мера. І це нормально. Хоча в 1996-му, коли я прийняв Київ, охочих покерувати столицею, щоб подолати її соціально-економічну депресію, чомусь не було видно. Пригадується, тоді пенсії не виплачували по півроку, а заборгованість із зарплати вимірювалася десятьма-одинадцятьма місяцями. 34 відсотки мешканців Києва скніли від безробіття...
Отож з ініціаторами чорного піару та брудних політтехнологій, які ховають свої справжні наміри під гаслами на кшталт “Землю і волю — народу!”, я не з’ясовую стосунків. Заявляю: правди там для мене мало, дуже мало. А щодо проблемних моментів у цій сфері, то, по-перше, я підписав розпорядження про створення спеціальної комісії, котра розглядає скарги, не оминаючи жодної адреси. По-друге, в усіх десяти районах відбулися громадські слухання. Ухвалені на них резолюції узагальнимо, проаналізуємо та розглянемо на сесії Київради. Затвердимо програму дій, де будуть враховані і збалансовані інтереси сторін, що конфліктують. Зокрема й інвесторів. Норми забудови, вимоги Генплану розвитку Києва, екологічні стандарти обов’язкові для всіх. Роботи на об’єктах, які стали яблуком розбрату, протягом серпня призупинимо. Але те, що пікетники називають мораторієм, у Києві не пройде. Оголошувати таке — прерогатива Верховної Ради.
— Чим зумовлене стрімке зростання цін на житло у столиці?
— Передусім тим, що в нашому місті нині квартирна черга становить 140 тисяч осіб. Київ — єдине в Україні місто, котре щороку зводить понад мільйон квадратних метрів житла, а в 2005-му — мільйон сто тисяч. Це третина обсягу будівництва загалом по країні. Щоб ціни на житло не зростали, його 2006-го потрібно здати в експлуатацію мільйон двісті тисяч квадратних метрів, а потім щороку нарощувати цей показник не менш ніж на двісті тисяч.
— До кінця нинішнього року, як прогнозують експерти, квартири подорожчають ще відсотків на тридцять...
— Кількість охочих придбати помешкання саме в Києві не зменшується. Звернув увагу на цікаве повідомлення в пресі: лише 80 тисяч квадратних метрів житла призначені для пільгових категорій населення, решту ж виноситься на ринок. Ця цифра потребує коментаря. За всі часи найвагоміших капіталовкладень (за Радянського Союзу) Київ ніколи не будував більше, ніж 78 — 82 тисячі квадратних метрів так званого соціального житла. А цього року його заплановано звести не менше 80 тисяч. Тим, хто нагнітає пристрасті довкола цієї теми, не володіючи нею, треба знати: є таке поняття, як внесок частками. Він за нинішніх темпів житлового будівництва сягає вісімнадцяти відсотків. Йдеться про інвесторські відрахування до бюджету, котрі спрямовуємо і на прокладання комунікацій, і на ремонт доріг, і на реконструкцію шкіл... До того ж земля із року в рік дорожчає, її стає дедалі менше. Який вихід із ситуації? Пора сміливіше братися за перебудову п’яти (а ліпше — семи) мільйонів квадратних метрів житла довоєнних та повоєнних кварталів. Фізично й морально зношений фонд. Маю на увазі двоповерхівки Соцмістечка (Дарниця) та хрущовки, розкидані трохи не по всьому Києву. Звичайно, на їхньому місці, як диктує економіка та підказує досвід багатьох країн, треба споруджувати висотки: від дев’яти до двадцяти поверхів. Розвивати наше місто за рахунок земель, яких не бракує в Київській області, поки що немає можливості. Сподіваюся, все ж таки знайдемо спільну мову з керівниками Київщини, а також заручимося підтримкою на парламентському і урядовому рівнях, щоб Київ дістав у області території на правах столичного регіону. Причому в чіткому узгодженні з Генпланом. До Кабміну уже внесено відповідні пропозиції та письмові обгрунтування.
— Коли нарешті буде знесено конфліктну висотку біля Маріїнського палацу?
— Цим будинком на Грушевського, 9-а не один місяць займаються і контролюючі інстанції, і правоохоронні органи. З’ясувалося, що землю під цей об’єкт викуплено в установленому порядку — разом з дитячим закладом, що не діє дванадцять років, тобто порушень з боку районної та столичної влади немає. Немає і їхніх фінансових вливань — інвесторами виступили закордонні та вітчизняні фірми. Містобудівна рада затвердила проект на дванадцять поверхів у центральній частині споруди та на дев’ять-десять з обох крил, однак зацікавлені особи зуміли дістати дозвіл на двадцять два поверхи. Щоправда, та сама містобудівна рада переглянула проект і внесла до нього суттєві корективи: скандальний будинок не повинен затуляти куполу Верховної Ради і вивищуватися над отелем “Київ”. Гадаю, суд змусить інвесторів демонтувати “зайві” поверхи.
— Київ захлинається від вуличних транспортних пробок. Коли спорудять міст, який має розвантажити лівий берег?
— Щоб під час руху з правого на лівий берег і навпаки не створювалися затори, потрібно побудувати два мости. Один зводимо за рахунок кредитних ліній, він буде готовий до експлуатації 2007-го, інший фінансує держава і, як запевняють у Міністерстві транспорту та зв’язку, стане до ладу через два-три роки. Столична влада запланувала до кінця 2005-го реконструювати Московський міст “за образом і подобою” мосту Патона. Відкриємо і на ньому реверсні потоки — вранці (коли кияни поспішають на роботу) чотири смуги з лівого берега до правого, а ввечері — чотири смуги з правого до лівого. Наближається до завершення й переобладнання траси на Петровській алеї. Там буде ранковий реверс тільки з лівого берега до правого...
— Аварійність на маршрутах не знижується. Нещодавно сталася жахлива трагедія на вулиці Московській: машина на великій швидкості врізалася в іншу, вилетіла на тротуар і вбила дівчину. Старого ДАІ вже немає, а нової структури, що відповідала б за дорожню безпеку, ще не створено. Олександре Олександровичу, що ви як столичний мер думаєте з цього приводу?
— Аварії на дорогах — біда всього світу. Тут надзвичайне значення має людський фактор: хтось нетверезий за кермом, хтось недоспав, хтось вирішив “полихачити”... І в Україні, і в Росії багато гине людей в автокатастрофах. А ось у Білорусі благополучніша в цьому плані статистика. Тамтешні даішники наділені, я б сказав, адекватними правами втручатися в різні ситуації, пов’язані з безпечністю і водіїв, і пасажирів. А в нас — ганебно мізерний штраф для порушника: 17 гривень. Є ще один аспект цієї хронічної проблеми. П’ять років тому київська влада подала до Верховної Ради законопроект про муніципальну міліцію, у складі якої передбачено міський варіант дорожньо-транспортної інспекції. Три спікери змінилося за цей час, а проект так і не став законом. Чому? Чи не тому, що міністри внутрішніх справ у колесі нескінченних ротацій не хочуть випускати з відомчих обіймів цю доволі прибуткову сферу? За таких транспортних навантажень, які відчуває Київ, ідея муніципальної ДАІ (або аналогічної їй структури) повинна сприйматися не інакше, як соціальне замовлення.
— Які ще станції, крім “Бориспільської”, планується невдовзі відкрити в столичному метрополітені?
— Ще раз хочу наголосити, головне — вийти на Одеську площу, на Теремки-1 та Теремки-2. І метробудівці, і метрополітенівці підтримують столичну владу в тому, аби щороку (з 2006-го) вводити дві-три станції, не менше. Коли лінію протягнемо від Червоного Хутора до Дарницького залізничного вокзалу (через рік-півтора), то його доцільно буде сполучити з “Лівобережною”. Для цього підемо на Березняки і Русанівку. Згодом від нової станції на Сирці здійснимо метробудівський стрибок на Виноградар. Такий план щодо столичної підземки (завдовжки приблизно
15 кілометрів) на найближчих сім років. Це, за нормативами, дев’ять станцій. І ще. Відбулися мої переговори з міністром транспорту та зв’язку Євгеном Червоненком стосовно того, щоб реалізувати важливий державний проект: зв’язати наземним метро Харківську площу з міжнародним аеропортом “Бориспіль”.
— Коли і на скільки підвищиться ціна на проїзд у столичній підземці?
— Нинішньої осені плануємо перейти на систему, яка раціонально працює в багатьох країнах. Йдеться не про збільшення тарифів, а про диференційовану плату за спеціальною карткою. Я вже два роки кажу: не можна користуватися таким комфортним і затратомістким видом транспорту лише за 50 копійок. Адже це не тролейбус, не автобус, не трамвай: ускочив — вискочив. Метро — та сама залізниця, тільки під землею — потребує щорічної дотації у розмірі 140 мільйонів гривень. Відчутний тягар для муніципального бюджету...
— А якою буде цінова політика на хлібному поприщі та в комунальній сфері?
— До кінця року цінових стрибків тут не передбачається.
— А що з бензином?
— Проблема проблем. За всіма вітчизняними прогнозами, літр бензину не повинен був перевищувати в липні трьох гривень п’ятдесяти копійок. Нині вже 3,59. У вересні, на превеликий жаль, очікується чотири гривні. У другому півріччі Київ повинен працювати ще ліпше, що за рахунок додаткових резервів і надпланових надходжень до скарбниці має максимально оптимізувати ситуацію з пальним. Адже від цього залежить формування собівартості багатьох виробів. Одне слово, треба протриматися...
— Скільки бюджетних коштів виділено на заходи до Дня незалежності України?
— Кошторис буде незначним — від 700 до 900 тисяч гривень. Як повідомлялося, Віктор Ющенко призначив прем’єр-міністра Юлію Тимошенко головою оргкомітету з проведення цього загальнонаціонального свята. Воно буде насичене яскравими культурними і спортивними акціями. Без участі військової техніки.
— У кожному районі Києва передбачалося до осені нинішнього року відкрити дитячі будинки сімейного типу. На якому етапі робота?
— За численними турботами ця тема лишилася поза увагою. Тим паче, столиця повністю забезпечена інтернатами для сиріт, для дітей, хворих на церебральний параліч, та з психічними розладами, а також для літніх людей й інвалідів-військовослужбовців. Однак найближчим часом, відповідно до мого розпорядження, сімейні дитячі будинки з’являться: на перших поверхах районних новобудов передбачено чотири- та п’ятикімнатні квартири для таких багатодітних родин. Інший шлях розв’язання цього благородного завдання: на базі дитячих закладів, які не працюють, створювати будинки для тих, хто виховує сиріт разом зі своїми дітьми. Третій варіант: обов’язково знаходити, так би мовити, дах над головою для дитбудинків сімейного типу під час реконструкції хрущовок.
— Ви самі сказали, що вже триває боротьба за Київ. Чи братимете в ній участь?
— Я ще не визначився. Та й не може це бути моїм одноособовим рішенням. Двічі обирали мене мером української столиці: у 1999-му я дістав 76 відсотків голосів киян, а в 2002-му — 73 відсотки. Наступні вибори — не боротьба для мене (на відміну від інших претендентів на крісло мера, яких налічується півтора десятка), а чергове випробування на високу довіру протягом останніх дев’яти років.
Конкретніше на це запитання відповім у вересні. Коли діти підуть до школи, коли спечемо першу паляницю із зерна нового врожаю, коли почнемо підготовку господарського комплексу столиці до осінньо-зимового сезону... Тоді й поговоримо предметно з тими, хто будь-якою ціною хоче занизити мій рейтинг. Але не забувайте, що він подібний до термометра, тому піддатливий сезонним перепадам: сьогодні — вниз, завтра — вгору.
— Як ви ставитеся до того, що вибори-2006 планується провести винятково за пропорційною системою, тобто на партійній основі?
— Це упереджене рішення, і я про це не раз казав. Громади сіл, селищ та міст не готові до такої системи. А щодо виборів за партійними списками депутатів районних та обласних рад, то це є грубим порушенням Конституції України: обмежуються права безпартійних громадян, які мають, за Основним Законом, формувати представницькі ради або обиратися до них. І незалежні експерти, і професійні юристи, і народні депутати заплющують очі на проблему, яка загострюється з кожним місяцем. З регіонів до Асоціації міст України та громад надходять, що називається, купи листів з вимогою не відмовлятися від мажоритарки і відстояти змішану систему.
— Довибори в Київраду по нашумілому 60-му округу спричинили багато нарікань...
— Справді, там були серед двох основних конкурентів великі порушення. Причому двосторонні. Але почалися вони з кандидата в депутати Петра Головатенка уже на стадії його висунення по Подолу. Є протокол зборів районної парторганізації, що свідчить: на низовому рівні цей претендент на мандат не здобув належного відсотка довіри. Після того, як Київська територіальна виборча комісія, зафіксувавши всі порушення, ухвалила рішення про повторний підрахунок голосів ( у Головатенка їх на той момент виявилося на одинадцять більше, ніж у Муховикова). Перерахували — і стало на дванадцять голосів менше у Головатенка. Тому й не змогла виборча комісія винести остаточного вердикту. Судові позови також ничого не дали. Це якась нескінченна хімічна реакція.
Інша річ, довибори в Київраду по 27-му округу: переміг з великим відривом Анатолій Ольшанський. У політичній боротьбі треба вигравати, фігурально кажучи, як на боксерському рингу: нокаутом. Щоб у суддів не лишилося сумнівів у чиїйсь перемозі. Нокаут у цьому контексті — це 60 (а ліпше 70) відсотків голосів.
— За останніх два тижні у столиці продано дві з половиною тисячі тонн цукру з держрезерву. А коли звідти надійдуть наступні дві з половиною тисячі? За статистикою, Київ щомісяця споживає 580 тисяч тонн цукру. Його реалізували в чотири рази більше. Куди ж зникає цей солодкий продукт?
— Чекав цього запитання. Більш як два тижні тому була оптова закупівля. Це призвело до того, що в роздрібній торгівлі цукор з’явився по 4,80 та по 5,30 гривні. Коли Києву вирішили виділити з держрезерву 5 тисяч тонн по 3 гривні за кілограм, я негайно підписав розпорядження про обмеження торговельної надбавки. Встановили нормальну ціну (3,30) і почали, орієнтуючись на неї, завозити сотні тонн цукру до столиці. Однак зчинився ажіотаж: кияни і не кияни по кілька разів стають у чергу, щоб купити цукру про запас. Беруть по 12-15 кілограмів. Мені радили підписати назване розпорядження зі спеціальним пунктом, що обмежує продаж в одні руки. Я на це не пішов: навіщо порушувати права споживача. За домовленістю з керівництвом держрезерву, Київ отримуватиме цукор за доступними цінами аж до нового врожаю буряка.
— Цукор надходитиме в ту саму мережу магазинів, де й продавали його по 3,30? Бо, кажуть, що там його нині немає...
— Кожен район визначив магазини, де реалізовують цукор по 3,30. Скажімо, в Голосіївському таких торгових точок є 47, в Дарницькому — 49, в Деснянському — 56. Разом по Києву 493 магазини.
— Як у столиці виконують розпорядження Віктора Ющенка про відкриття “єдиного вікна” для реєстрації новостворених підприємств?
— Усі міністерства, як мені відомо, надають інформацію про значне зменшення кількості дозвільних актів. Регуляторну політику в цьому напрямку здійснює не міська влада, а Кабмін. Спільними зусиллями будуємо цивілізовану нормативну базу розвитку для малого та середнього бізнесу, створюємо сотні, тисячі робочих місць...
— Тривають акції протесту, організовані “Форумом порятунку Києва”. Чи витрачають на це державні гроші деякі ваші опоненти, зокрема депутат Київради Віталій Комов?
— Я один з небагатьох, хто не один рік знає пана Комова, зокрема й родину. Не думаю, що у Віталія Володимировича знайшлися б свої гроші на такі акції. Від подальших оцінок утримаюся. До слова, ви, журналісти, маєте законне право провести власне розслідування з цієї значущої теми. Це побажання, а не рекомендація.
— Олександре Олександровичу, що ви скажете на розповсюджену народним депутатом Володимиром Бондаренком інформацію про те, нібито Державне управління справами передало вам дачу в Кончі-Заспі?
— Я Володимира Дмитровича знаю понад п’ятнадцять років. Не хотів би, щоб він за дезінформацію (чи наклеп) відповідав у суді. Так, як парламентарій Черновецький, котрий програв мені два суди на десять тисяч гривень за те, що оголосив у Верховній Раді, буцімто я купив літак, літаю на ньому, де хочу, а в цей час голодують люди. Не хотів би, щоб пан Бондаренко опинився в тій же ролі, що й народний депутат Оробець, який заявив, ніби я порвав намет і викрав камеру. Тричі пан Оробець не з’являється до Печерського суду, куди я подав позов. Тому, гадаю, Володимир Дмитрович з’явиться у мене найближчими днями, і я йому пробачу. А ні, то запропоную поміняти ту дачу в Кончі-Заспі, котрої немає, на його дачу в Київській області. Поміняємося. Якщо він дасть згоду.
— Чи можуть якісь фрагменти з життя публічних політиків та їхніх дітей бути предметом журналістських розслідувань і обговорення у суспільстві? Де тут межа втручання в особисте життя? Як далеко можна заходити?
— В усьому цивілізованому світі представників мас-медіа називають четвертою владою. Після законодавчої, виконавчої та судової. В межах здорового глузду та вихованості журналісти мають користуватися своїми правами. Пам’ятаєте фільм “Журналіст”? Що вища посадова особа, то прозоріше її життя. Стосовно сімейних стосунків повинне бути певне обмеження. Не треба забувати про моральний фактор. Якщо син чи дочка повнолітні, то ліпше мати справу не з батьком чи матір’ю, а з їхніми дітьми. Наголошую: якщо є вісімнадцять років. На мій погляд, журналісти мають говорити щодо відомого всім скандалу не з Віктором Ющенком як Президентом, а з його сином Андрієм. Він мусить відповідати за всі свої і найкращі, й найгірші вчинки.
— Спрогнозуйте виконання бюджету за 2005 рік?
— Друге його півріччя буде успішнішим за перше. Сподіваюся, до державного бюджету надійде 17 мільярдів гривень, до зведеного — 21 мільярд, а до міського — приблизно 4 мільярди.
— Ви назавжди розлучилися з партією “Єдність”?
— Чотири місяці тому я підписав заяву про вихід із “Єдності”. Не порушив статутних норм, не образив партії. Вона виросла за ті три роки, що я нею керував, з київського та львівського осередків у політичне об’єднання загальнонаціонального масштабу. Центральна рада не прийняла моєї заяви, розцінивши її як малообгрунтовану. Потім ухвалила рішення розглянути мою, так би мовити, персональну справу, уважно розібратися в причинах цього кроку. У вересні вирішальна розмова про мою партійність продовжиться. Сподіваюся на розуміння.
Геннадій КИРИНДЯСОВ, Ірина СИВАШОВА, “Хрещатик”