Примите участие
в розыгрыше
двух билетов на концерт группы «Антитіла» Участвовать
Приз
Конкурс
БлогиМир

/Новости политики

Петру Порошенку «світить» від п’яти до восьми

446

З суду викрадено справу по Нікопольському заводу феросплавів. Виконавці й замовники злочину вже відомі

27 липня, серед білого дня, з кабінету судді Апеляційного господарського суду м.Києва Віталія Корсака викрали судову справу. Причому, не просту, а „золоту” – ту саму, що була порушена за позовом Генерального прокурора України про повернення в державну власність акцій Нікопольського заводу феросплавів.

Злочин трапився через день після того, як Апеляційний господарський суд виніс постанову про скасування результатів приватизаційного конкурсу, внаслідок якого в травні 2003 року власником контрольного пакету акцій Нікопольського заводу феросплавів став створений структурами Віктора Пінчука консорціум „Придніпров'я”. 25 липня 2005 року судова колегія в складі трьох суддів оголосила резулятивну частину свого рішення, після чого судовий вердикт вступив у законну силу. Що ж стосується повного тексту рішення (разом зі вступною, описовою та мотивувальною частинами), то він, згідно Господарського процесуального кодексу України, мав бути підготовлений і проголошений впродовж наступних п'ятьох днів. Але тепер цього вже, напевно, не трапиться – зловмисник, який проник у кабінет судді Корсака, викрав всі матеріали справи й тому написати остаточний текст рішення судді не мають фізичної можливості.

Втім, впродовж кількох годин після скоєння цього злочину проти правосуддя нам вдалося достеменно встановити прізвища крадіїв. Ними виявилися організатор крадіжки - громадянин Порошенко Петро Олексійович (працює секретарем Ради національної безпеки й оборони України), та безпосередній виконавець – громадянин Хандурін Микола Іванович (працює першим заступником голови Вищого господарського суду України, на цей час виконує обов'язки голови). Оскільки дії вказаних осіб містять ознаки злочину, передбаченому статтею 364 часина 2 (санкція – позбавлення волі на строк від 5 до 8 років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років), ця публікація відповідно до статті 94 Кримінально-процесуального кодексу України є офіційним повідомленням про злочин й має бути розглянута в Генеральній прокуратурі впродовж 10 днів з винесенням постанови про порушення проти Порошенка та Хандуріна кримінальної справи або про відмову в порушенні справи. В останньому випадку копія відмовної постанови має бути направлена авторові статті для подальшого оскарження.

По чому фунт правосуддя?

За минулого режиму діяльність господарських судів рідко ставала предметом громадського обговорення. Навіть той факт, що голова Вищого господарського суду України Дмитро Притика так досі й не спромігся скласти передбачену Конституцією присягу судді й ніколи за 14 років перебування на чолі цієї судової установи не уповноважувався парламентом на відправлення правосуддя, не викликав збурення в суспільстві. Оскільки всі розуміли, що насправді функція господарських судів є суто обрядовою – освячувати „іменем України” ті рішення, що приймалися у владних кабінетах. Був би не Притика, а інша людина, яка б мала законні підстави називати себе суддею – від того нічого б не змінилося. Оскільки навіть смішно уявити, що в країні, де за наказом „гаранта Конституції” суддів підвішували, так би мовити, за геніталії, якийсь би суд виніс рішення про незаконність приватизації зятем президента „Криворіжсталі” чи Нікопольського заводу феросплавів.

Але нині, після проголошеного новим Президентом торжества принципу „верховенства права”, у господарські суди хлинула злива позовів з вимогами переглянути підсумки бурхливої діяльності недавніх повновладних господарів України, внаслідок яких ласі шматки власності стали надбанням невеличкої групи людей. От тільки розглядають ті позови, здебільшого, люди, які або взагалі не мають права носити суддівську мантію (ще раз наші вітання голові Вищого господарського суду), або такі, що ніколи в житті не стикалися з об'єктивним і неупередженим правосуддям. І які нині посилено втягують носом повітря, намагаючися зрозуміти, звідкіля дме вітер.

А вітер тим часом посилено дме з боку Ради національної безпеки та оборони, приносячи дивовижні аромати, які на повні груди мали можливість вдихати всі ті, хто уважно слідкував за судовими баталіями навколо акцій Нікопольського феросплавного.

26 травня 2005 року господарський суд міста Києва розглянув позов генерального прокурора України, заявленого в інтересах держави, в якому ставилося питання про визнання недійсним наказу Фонду державного майна України від 24 лютого 2003 року №297 „Про затвердження рішення конкурсної комісії про проведенню конкурсу пакета акцій ВАТ „Нікопольський завод феросплавів”, двох рішень конкурсної комісії про проведенню цього конкурсу та договорів купівлі-продажу від 26 травня і 15 серпня 2003 року, внаслідок яких власником 50% плюс одна акція Нікопольського заводу феросплавів став Промислово-фінансовий консорціум „Придніпров'я”.

Про те, що за часи Кучми уявляли собою так звані „приватизаційні конкурси”, на яких державна власність передавалася в приватні руки, можна й не оповідати. Достатньо лише послухати витяги із знаменитої фонотеки колишнього майора Держохорони Миколи Мельниченка, де люди з голосами українського президента та його наближених обговорюють розподіл акцій гігантів вітчизняної промисловості. Умови приватизаційних конкурсів писалися під конкретного покупця з тим, щоби залишити „за бортом” можливих конкурентів, а якщо згодом виявлялося, що навіть ці штучні умови потрібний покупець не задовольняв, це особливо нікого не засмучувало, оскільки українська Феміда завжди відрізнялася напрочуд гострим зором.

Жодних несподіванок конкурс з продажу акцій Нікопольського феросплавного також не приніс, оскільки фірма-покупець була створена спеціально під цю угоду 17 січня 2003 року кількома юридичними особами (Комерційний банк „Кредит-Дніпро”, ВАТ „Нижньодніпровський трубопрокатний завод, ЗАТ „Нікопольський завод безшовних труб” і ЗАТ „Страхова компанія „Аура”) з бізнес-імперії президентського зятя Віктора Пінчука. Щоправда, в затверджених Держмайном умовах так би мовити „конкурсу” містився досить дивний пункт, який забороняв брати участь у придбанні акцій окремим громадянам України й дозволявся лише юридичним особам. Тим самим були порушені конституційні права громадян, які також мали повне право взяти участь у приватизації Нікопольського заводу феросплавів внаслідок гарантованого статтею 13 Конституції України принципу рівності перед законом всіх суб'єктів права власності, якими в рівній мірі є як юридичні, та і фізичні особи.

До того ж Нікопольський феросплавний завод має стратегічне значення для економіки і безпеки держави й був включений Державною програмою приватизації на 2000-2002 роки до так званої групи Г. А це означало, що продавати акції цього підприємства Фонд державного майна України міг тільки такому інвестору, який вже мав досвід управління контрольним пакетом акцій державного підприємства й надав на доказ ефективності цього управління відповідну звітність за попередній період. Що ж стосується консорціуму „Придніпров'я”, то він ніяк не міг мати такого досвіду хоча б тому, що був створений лише за 4 місяці до підбиття підсумків конкурсу.

Але й це не все. Як виявилося, за 10 днів до продажу Фондом Держмайна акцій Нікопольського заводу феросплавів, 16 травня 2003 року, Октябрським районним судом м.Полтава була винесена ухвала про забезпечення позову такого собі громадянина Зезекало О.І., невдоволеного тим, що його не допустили до участі в конкурсі, згідно якої до розгляду справи по суті заборонялися будь-яке відчуження акцій Нікопольського заводу феросплавів. Але Фонд Державного майна цю ухвалу проігнорував, що автоматичне робить договір по придбанню акцій консорціумом „Придніпров'я” недійсним.

Звісно, і тоді, і зараз було зрозумілим, що громадянин Зезекало не сам додумався звернутися до суду. Очевидно, усвідомити всю глибину порушення своїх прав йому допомогли юристи „Привату” – давнього конкуренту Пінчука в боротьбі за акції Нікопольського феросплавного. Більш того, чи навряд викличе заперечення й підозра в небезкорисливості полтавського судді, який прийняв до розгляду позов Зезекало й вжив заходи по його забезпеченню. Але від того факт не перестає бути фактом – на момент продажу акцій Нікопольського заводу феросплавів існувало судове рішення, яким це заборонялося.

Тим не менш, високий господарський суд у складі суддів О.Мандриченка, А.Демидової та Т.Ващенко з аргументами Генеральної прокуратури не погодився й у задоволенні позову відмовив. З'ясувалося, що „їхні честі” взагалі не бачать різниці між формами власності й вважають, що громадяни могли об'єднатися в господарське товариство, зареєструвати його як юридичну особу та доручити цьому товариству взяти участь у конкурсі.

Невідповідність консорціуму „Придністров'я” умовам конкурсу в частині надання фінансової звітності, яка б доводила попередній успішних досвід керування контрольним пакетом акцій великих підприємств, також не викликала жодних заперечень в господарському суді м. Києва. Оскільки, за переконанням суддів, цілком достатньо того, що такий досвід є в засновників консорціуму.

Що ж стосується порушення Фондом Держмайна України ухвали Октябрського райсуду м. Полтава від 16.05.2003р. про заборону відчуження акцій Нікопольського заводу феросплавів, то і тут „їхні честі” нічого протизаконного не побачили. Виявляється, з точки зору суддів О.Мандриченка, А.Демидової та Т.Ващенко рішення судів породжують правові наслідки не після набуття законної сили, а лише після того, як за цими рішеннями відкривається виконавче провадження. Тому, на їхню думку, ухвала про забезпечення позову громадянина Зезекало О.І., хоча й вступила в законну силу за десять днів до продажу акцій, „не була такою, що підлягає виконанню”, оскільки надійшла до виконавчої служби Печерського районного управління юстиції вже після підбиття підсумків конкурсу. Якщо йти за цією логікою, то знамените рішення Верховного Суду України від 3 грудня 2004 року з констатацією фальсифікації виборів Президента України також не породжує ніяких правових наслідків і також не підлягає виконанню, оскільки виконавче провадження на його підставі взагалі не відкривалося.

Звісно, ми далекі від думки, що судді господарського суду м. Києва не обізнані з Конституцією України й не знають, що судові рішення є обов'язковими для виконання всіма органами державної влади, підприємствами, установами, організаціями й фізичними особами з моменту вступу в законну силу незалежно від того, чи отримували ці рішення працівники Мінюсту для примусового виконання й чи відкривали відповідне виконавче провадження. Безперечно, судді О.Мандриченко, А.Демидова та Т.Ващенко це чудово знають, оскільки, на відміну від голови Вищого господарського суду пана Притики, складали свого часу кваліфікаційні іспити й проходили в установленому законом порядку процедуру затвердження на суддівську посаду. Тому дозволимо собі припустити, що насправді за цим дивовижним вердиктом стоїть зовсім не правове невігластво жерців Феміди, а цілком меркантильні мотиви носіїв суддівської мантії. Зайвим доказом чого є інформація з вельми достовірних джерел про той тиск, який Дмитро Притика здійснював на суддів Апеляційного господарського суду з тим, щоби вони відхилили апеляційну скаргу Генеральної прокуратури й залишили в силі рішення суду першої інстанції.

Втім, чи навряд пан Притика так переймається проблемами саме зятя колишнього українського президента. Бо вже не є секретом, що Віктор Пінчук нещодавно позбувся акцій Нікопольського заводу феросплавів, а точніше - днями продав консорціум „Придніпров'я” структурам російських олігархів Віктора Вексельберга й Олександра Абрамова. Доки судді господарського суду м. Києва вирішували, чи була обов'язковою для Фонду Держмайна ухвала Октябрського райсуду Полтави, консорціум „Придніпров'я” поміняв власників і нині, за інформацією також з не менш обізнаних джерел, вже належить офшорним компаніям „Whalom Management Limited”, „Kiefer Servises Limited”, „Waborn Enterprises Limited”, „Lesnat Company Limited” і „Darson Investments Limited”, які зареєстровані за однією й тією ж адресою - 15, Агіу Павлу Стріт Ледра Хауз, Агіус Андреас, Нікосія, Кіпр. При цьому „офшорки” стали власниками навіть не 50, а 73% акцій Нікопольського феросплавного заводу, викупивши додатково 23% акцій в інших комерційних структур Пінчука.

Наївно вважати, що російський мільярдер Вексельберг чи хтось інший став би вкладати гроші в придбання українського підприємства в самий розпал судових тяжб (та ще й зініційованих Генеральною прокуратурою України!), якби не був впевнений в підсумковому рішенні й не заручився б підтримкою найвищих українських посадовців. Звісно, про посадовців з уряду мова не йде – позиція прем'єр-міністра України Юлії Тимошенко з приводу необхідності повернути в державну власність всі промислові об'єкти, „приватизовані” родичами колишнього президента, є загально відомою. Мова йде про інтереси людини, на яку, всупереч вимогам низки законів, покладено обов'язок готувати Укази Президента про призначення суддів. Втім, у Вищому господарському суді й не дуже приховують ту зацікавленість, яку до справи „Генпрокуратура проти „Придніпров'я” проявляє секретар Ради національної безпеки та оборони Петро Порошенко. Тим більше, що суддівськими коридорами давно вже ходять чутки про домовленості між Петром Олексійовичем та впливовими російськими колами про передачу під контроль президентського кума акцій телеканалу „Інтер” в обмін на допомогу в передачі під російський контроль Нікопольського заводу феросплавів, а також про додатково обіцяний Петру Олексійовичу гонорар у сумі 50 млн. доларів.

Ці чутки, звісно, можна було б вважати підступами політичних опонентів Порошенка. Якби не загальновідоме „відокремлення” в Україні бізнесу й політики та не менш відомий зв'язок між новими власниками „Придніпров'я” й вищим керівництвом Російської Федерації, другом якого себе активно позиціонує Петро Порошенко. Ця дружба останнім часом набула таких відвертих форм, що коли в квітні цього року Запорозькому алюмінієвому комбінату, яким також володіє Віктор Вексельберг, українським урядом було відмовлено в пільгах на електроенергію, це рішення буквально за кілька днів „під впливом обставин непереборної сили” було скасовано й тариф знижено до попереднього показника.

Більш того, коли наприкінці квітня 2005 року той же господарський суд м. Києва визнав незаконною приватизацію в 2000 році Запорозького алюмінієвого комбінату й ухвалив повернути в державну власність належний Вексельбергу пакет у 68% акцій цього стратегічного підприємства, досить швидко це рішення було покладено під сукно, а найближче оточення Віктора Ющенка організувало зустріч між Вексельбергом і главою держави. Про що йшлося під час тієї зустрічі – достеменно не відомо, але нині російський олігарх не тільки збирається розвивати свій алюмінієвий бізнес в Україні, але й наклав око на такі гіганти вітчизняної промисловості, як „Сумихімпром” і виробниче об'єднання „Титан”. Що ж стосується Олександра Абрамова, то його „Євразхолдинг” хоча й не має активів в Україні, останнім часом розглядається як один з головних претендентів на придбання „Криворіжсталі” у випадку реприватизації й повторного продажу найбільшого металургійного підприємства нашої держави.

Але у випадку з Нікопольським заводом феросплавів Генеральна прокуратура проявила впертість і оскаржила рішення О.Мандриченка, А.Демидової та Т.Ващенко в апеляційному порядку. І тут почалося таке...

Продовження:

Нікопольський феросплавний опинився поза законом

Весь день 27 липня Петро Олексійович не стільки переймався наслідками чергових вибухів у Новобогданівці, скільки намагався телефоном переконати голову Апеляційного господарського суду м.Києва Андрія Пінчука зайти в дорадчу кімнату й перешкодити суддям

Жми! Подписывайся! Читай только лучшее!

Блоги / мнения