Вікторія Островська: «У «Діамантову руку» я потрапила з вулиці»

У легендарній комедії Леоніда Гайдая у неї невеличка роль - рудоволосої "жриці кохання", яка на одній зі стамбульських вулиць спокушає героїв Юрія Нікуліна і Андрія Миронова. Одна» за фразою "цигель-цигель, ай-лю-лю" актрису Вікторію Островську запам'ятали всі.

Знайти її в Москві виявилось не так просто. Вікторія Григорівна давно вже не знімається й працює в галузі, далекій від кіно. Як же склалась доля цієї жінки, чиє обличчя понад 35 років не сходить з наших телеекранів?

"Я НЕ ТАКА ГРУДАСТА, ЯК МОЯ ГЕРОЇНЯ"

— Вікторіє Григорівно, перші питання напрошується само собою: як ви потрапили у фільм "Діа­мантова рука"?

— Можна сказати, цю з вулиці. Одного разу до мене підійшла незнайома жінка і запитала: "Дів­чино, ви випадково не актриса?" — "Випадково—актриса. Правда, працюю на автобазі". (Сміється).

Видео дня

Я залишила цій жінці свій телефон, а через деякий час отримала запрошення на кіно-проби. Коли ж мопс побачив режисер Леонід Гайдай, то сказав зробити лише фотографію. Цьо­го виявилось достатньо, щоб за­твердити на роль. Ось так я опи­нилась у "Діамантовій руці".

— Кажуть, зйомки Стамбула проходили в Баку?

— Так, саме там, а не за кордоном, як дехто думає. Епізод з моєю участю зняли дуже швидко. Фак­тично без дублів. Для мене — як ак­триси — це була дурниця. До речі, у фільмі мені дове­лося підкладати цицьки. Бо хоч я тоді була в тілі, але не така грудаста, як моя героїня. (Смі­ється).

— А знаменита фраза " цигель-цигель, ай-лю-лю " була в сценарії чи народилась на знімальному майданчику?

— Від себе я нічого не додавала. Це все — справа рук сценаристів, які вигадали цю фразу. А мені залишалось лише швиденько вивчити її — і все. Я ніколи не думала, що ця абракадабра станс крилатим висловом, як і фраза Миронова "руссо турісто, обліко морале".

— Коли нині цей фільм йде на екранах, ви його переглядаєте чи навпаки — перемикаєте канал?

— Знаєте, з роками "Діаман­тову руку" дивитися стає все цікавіше. Насамперед тому, що там прекрасні акторські роботи.

Нехай у мене невеликий епізодик, але працювати довелося в оточенні справжніх зірок. Взяти хоча б Юрія Нікуліна. Він був чудо­вою людиною! До речі, у фільмі маленьку роль — екскурсовода — зіграла і його дружина...

Я згадую ті дні, як велике щас­тя, що було в моєму житті. Нас так тепло приймали місцеві люди! Хоча дехто був надто докучливим. Іноді ж це був взагалі жах: я не могла пройти вулицею, бо мене лапали за всі місця (Сміється). Як тільки я приходила в готель, одразу зачинялась на ключ, адже умій номер буквально вривались чолоіііки зі всілякими "дарами"...

Звичайно, мені приємно, що через стільки років мене пам'я­тають за фільмом "Діамантова рука".

"Я ГОТОВА БУЛА ХОЧ АСФАЛЬТ РИТИ!"

— Наскільки мені відомо, ви киянка?

— Так... У нашій родині ніколи артистів не було, але мій вітчим був пов'язаний із мистецтвом. Свою часу він очолював Київсь­кий цирк, потім — театр імені Франка, а з часом — гастрольне бюро України.

— Він вплинув на ваш вибір?

— Не знаю — вплинув чи не вплинув, але завжди казав моїй мамі; "Віка дуже талановита дівчинка. їй треба обов'язково стати актрисою".

Знаєте, я росла в мистецькій атмосфе­рі. У нас вдома по­стійно буцали артисти — Еміль Кіо, Ірина Бугрі мова, Леонід Утьосов з дружиною... Вони всі були друзями вітчима й під час гас­тролей у Києві захо­дили до нас у гості.

А ще я постійно ходила в театри й на концерти. Тож після школи у мене не було альтернативи. Я вступила до театрального ін­ституту і вчилась, до речі, на одному курсі з Адою Роговцевою. Щоправда, потім мене виклю­чили з вузу, а заодно — і 3 ком­сомолу. За ніби-то антирадянські анекдоти. (Усміхається).

— І що ви робили?

— Я толі вже була заміжня й поїхала до чоловіка в Москву, де влаштувалася... слюсарем на керамічному заводі. Пропра­цювала рік, а потім мене все-таки відновили в інституті у Києві. Згодом я вдруге вийшла заміж, народила дитину, працювала н різних театрах, зокрема в Дніпро­петровську. Ну, а з часом доля знову закинула мене до Москви: я опинилась у столиці з дитиною на руках і хворою мамою.

А тут — ви ж самі розумієте, повно таких, як я. І без зв'язків потрапити в якийсь театр — не­реально. Треба було якось ви­жинати. І я влаштувалась на авто­базу диспетчером. {Тоді я готова була хоч асфальт рити!). Щодня треба було вставати о п'ятій ранку, щоб о сьомій бути на роботі. Платили там, правда, пристойно та й ставились до мене дуже добре. А потім була історія з "Діамантовою рукою", яку я розповіла на початку нашого інтерную...

— Ви знялися згодом ще в одному епізоді, далі ж ваша кіно кар'єра не пішла. Чому?

— Так склалося.., Після "Діа­мантової руки" я влаштувалась на роботу в бібліотеку ім. Леніна і вже не могла відлучатися на зйомки. Ви ж розумієте, тоді з цим було суворо. Це нині я можу поєд­нувати бібліотечну справу з пра­цею у медичному центрі. Я зай­маюсь гімнастикою з хворими, які мають проблеми зі спиною.

— У вас же в самої свого часу були такі клопоти?

- Так, у мене була грижа. Час від часу боліла спина, але, знаєте, як не буває — на себе не вистачає часу... А чим далі, то спина давала про себе знати більше. Я все гірше й гірше стала почуватись. Одного дня не змогла встати з ліжка — довелося злазити на чотирьох. (Сміється).

Коли ж я обстежилась на ком­п'ютерному томографі, то з'ясувалося, що в мене навіть не одна, а дві міжхребцові грижі. Дехто радив одразу робити операцію, але я вагалась. А потім, зовсім випадково, почула по радіо про центр кінезитерапії і пішла туди лікуватись... Тепер ось сама займаюсь там із людьми. До речі, заодне тренування відтискаюсь під підлоги 200 — 250 разів. Це у мої 66 років!

"ТРЕТІЙ ЧОЛОВІК ЗАГИНУВ. ІДЕ БУВ НЕЩАСНИЙ ВИПАДОК..."

— Ви згадували про своїх двох чоловіків, але ж ви були тричі одружені?

— Так. У Москві я втретє ви­йшла заміж, але через півтора місяця мій чоловік загинув. Це був нещасний випадок...

— Маючи за плечима три шлюби, ви можете сказати, що ж таке любов?

— Якби хтось знав! Мені зда­сться, це все відбувається на підсвідомому рівні. Пробігає якась іскра між людьми — і все. Я людина не прагматична, ніколи не вибудовувала стосунки з чоло­віками і не ставила собі питання: "А що буде потім?". Я була готова йти на все заради кохання...

Не можу сказати, що так уже була закохана в свого першого чоловіка. Мені тоді було вісімнадцять років, я ні чорта не тямила у житті. А ось у другого чоловіка я справді закохалась. Він був старший за мене на десять років. Письменник, схожий на Хемінгуея...

Та характер у нього виявився жахливий. Ви собі уявити не можете — ми з ним постійно сварились! Адже пін був стра­шенно ревнивий, а я також хо­роша штучка. Не терпіла ніякого тиску, та й було образливо, коли мене підозрювали в чомусь... Тому я просто втекла вії нього.

— А що вам допомагало у важкі хвилини?

— Я ніколи не жаліюсь на життя. Хто б не спитав — у мене все о'кей. Хоча й їсти, трап­лялось, нічого було, і проблем завжди вистачало... Та одного разу якась крапля переповнила чашу терпіння, і я зламалась.

У мене почалась тяжка де­пресія, внаслідок якої я ледве не опинилась на тому світі. Я зачи­нилась удома, нічого не їла, лише курила улюблений "Біломор­канал" і пила каву. За 23 дні втратила 13 кілограмів. У мене вже не було обличчя — лише обриси, мене всю трясло... Лі­карка "швидкої", яку невдовзі викликала мама, тільки сказала: "Ой, ой, ой, їй потрібна тер­мінова допомога!". Врешті я опинилась у психо-неврологіч­ному диспансері. Там серйозний доктор оглянув мене і запитав: "Ви ночами не чуєте якихось голосів?" - "А ви?!" — сказала я. (Сміється).

Та жарти жартами, а мене скерували в спеціалізовану лікарню, На щастя, я іуди не потрапила, інакше б мене просто "зако­лоли". Натомість друзі порадили добрих медиків у Ленінграді — в клініці неврозів і психотерапії. Я вийшла звідти з розумінням ба­нальної істини: якщо не можна змінити ту чи іншу ситуацію у житті (нехай це навіть трагедія), треба змінити ставлення до неї. А ще я багато чого зрозуміла про саму себе.

— Вікторіє Григорівно, скажіть, — красивій жінці важче?

— Річ не в красі, а в характері Те, що в нас закладено, нікуди не дінеться. Я завжди мала шалений успіх у чоловіків і якби хотіла, могла б влаштувати шикарне життя, ши-и-икарне, забезпе­чене, купалась би у багатстві... Та я завжди була в душі комсо­молкою. (Смісться).

— Якби вас знову запросили в кіно, погодились би?

— Звичайно! Тільки не знаю, хто з режисерів мене вже покличе. Хіба для того, щоб показати, що і в 66 років можна на шпагат сідати і перевертатись. (Сміється).

— На відміну віл інших жінок, ви не приховуєте свій вік...

— Я ніколи цього не робила. Навпаки, на тренуванні кажу "Як вам не стидно, дівчата? Ось мені вже стільки років, а ди­віться, як я все легко роблю, та ще й усміхаюсь. А ви постійно кректите!" (Сміється). До речі, незабаром я стану прабабцею. Мій онук недавно одружився і чекає дитину ..

Нині я справді щаслива. Як завжди, у мене рот від вуха до вуха. Якщо ж усмішка зникає з мого обличчя (ну не можна весь час ходити з таким виразом), псі одразу запитують: "Що сталося?". Мабуть, я так і залишусь на­завжди людиною з життєрадісним характером. Які б проблеми не виникали у житті!

Богдан Бондаренко, «Експрес»