Валерій Коновалюк: "Майбутні парламентські вибори будуть продовженням минулих президентських"

Валерій Коновалюк: 'Майбутні парламентські вибори будуть продовженням минулих президентських'

Поразка у президентській кампанії Віктора Януковича по-різному позначилася на долях тих, хто входив до близького оточення групи підтримки провладного кандидата. Хтось пішов із великої політики, посипаючи голову попелом і побиваючись над зруйнованою політичною кар’єрою. Хтось непомітно перемістився якщо й не до лав переможців, то принаймні до складу команди спікера, який у вирішальний момент виявився «над сутичкою» і намагається грати роль альтернативної, третьої, сили. Хтось уперто продовжує воювати, ведучи «партизанську війну на окупованій території». А ось випадок Валерія Коновалюка, який входив до першої п’ятірки найвпливовіших політиків Партії регіонів, унікальний. Можна сказати, Валерію Іллічу всміхнулася удача: залишивши «регіоналів», він очолив партію «Трудова Україна», з якої перед тим пішли найпомітніші її представники — Ігор Шаров, Олександр Єдін, Юлій Іоффе та ін. Правда, з іншого боку, Коновалюку не дуже вже й позаздриш. Рейтинг у «трудовиків» сьогодні в межах статистичної похибки. Ідеологія хоч і електорально затребувана, однак далеко не ексклюзивна: партій, які позиціонуться прихильниками ринкової економіки й водночас проголошують себе борцями за соціальні блага для трудового люду, в Україні чимало. Втім, на їхньому тлі оновлена «ТУ» може вирізнитися тим, що декларує себе опозицією, але конструктивною, відмежовується від опозиціонерів-реваншистів і не планує перебувати «виключно в антагонізмі до діючого уряду».

— Валерію Іллічу, ваш прихід у «Трудову Україну» в ролі лідера партії багатьом спостерігачам дав підстави говорити, що фінансові стовпи донецького краю або мають намір зіграти на виборах-2006 у дві руки, або вирішили переорієнтуватися з одіозної Партії регіонів на іншу, відносно нейтральну партійну структуру. Який із варіантів відповідає дійсності?

— Дійсність полягає в тому, що я повернувся до того, від чого відштовхувався у своїй політичній діяльності ще 1999 року. Я стояв біля витоків «Трудової України», писав її політичну програму. Та коли партія почала перетворюватися на подобу акціонерного товариства, подальша участь у цьому проекті стала для мене проблематичною. Оскільки я переконаний: партія може бути успішною виключно завдяки живому зв’язку з людьми, із суспільством, коли керуватиметься у своїй діяльності лише умонастроями людей. «Трудова Україна» — це зовсім не противага Партії регіонів. Це спроба продемонструвати інший підхід, виробити нову стратегію на підставі розуміння того, що головний результат президентських виборів — зміни, які відбулися в суспільстві. Суспільство сьогодні потребує більш усвідомленого розуміння політичних процесів у країні.

Видео дня

— Кажуть, що фінансове забезпечення вашої партії узяв на себе Рінат Ахметов. Це правда?

— Такі розмови точаться давно. Гадаю, викликані вони виключно моєю приналежністю до донецького регіону, хоча останніх вісім років я живу в Києві. Проте я пишаюся своєю малою батьківщиною, людьми, що там живуть. Сьогодні ні Рінат Ахметов, ні інші заможні люди країни в діяльності «Трудової України» участі не беруть. Оскільки теперішній етап реорганізації партії не потребує великих фінансових вливань. Ми маємо можливість забезпечувати свою діяльність у тому обсязі, який потрібен на сьогодні.

— Та це — поки що. Попереду парламентські вибори.

— Час покаже. Але я хочу наголосити, що ідеологія і програма «Трудової України» близькі тисячам, десяткам тисяч представників малого та середнього бізнесу, великим промисловцям. Оскільки ми пропонуємо абсолютно іншу стратегію економічного розвитку країни і виробляємо механізми, з допомогою яких можна уникнути багатьох проблем, які є сьогодні в економіці. При цьому ми не лише пропонуємо свою конкретну програму, а й, що важливо, — впливаємо на дії уряду, на прийняті ним рішення. Завдяки цьому нам часто вдається запобігти негативним наслідкам непродуманої економічної політики нової влади.

— Однак, щоб отримати результати діяльності, необхідно, як мінімум, потрапити у владу, якщо не у виконавчу, то принаймні в законодавчу. Рейтинг партії «Трудова Україна», згідно з останніми соціологічними опитуваннями, — 0,2 відсотка. Як ви плануєте збільшувати його до трьох відсотків, необхідних для проходження у парламент?

— Вже добре, що в нас не нуль. Взагалі, я вважаю, що українська соціологія переживає серйозну кризу. Це обумовлено подіями останньої президентської кампанії.

— Тобто ви не вірите в цю цифру.

— Ні. У нас є свої розрахунки, свій аналіз. Із наближенням парламентських виборів, починаючи з осені, ситуація кардинально й швидко змінюватиметься. І до того часу «Трудова Україна» цілком здатна досягти рівня, що дозволить їй подолати тривідсотковий бар’єр на виборах.

— Але сьогодні в парламенті є кілька законопроектів, які передбачають внесення змін до закону про вибори народних депутатів. Окрім іншого, пропонується підвищення прохідного бар’єра. Чи вдасться, на вашу думку, його змінити?

— Я ставлюся до цього негативно. Адже всі ці дії спрямовано не на реалізацію конституційних прав наших громадян. Проблема в тому, що діючі політичні гравці вибудовують правила під себе. І клопочуться не про те, якою має бути державна ідеологія, які принципи закласти у відносини між державою та суспільством, а про те, хто потрапить до наступного парламенту, хто буде спікером, хто — керівниками комітетів, кому дістанеться посада прем’єр-міністра. А суспільство залишається осторонь того, що відбувається, йому просто нав’язують уже визначені кимось принципи і правила. Зміну закону про вибори потрібно починати не з підвищення або зниження бар’єра, а з усунення тих юридичних суперечностей, яких у ньому є надміру. Щоб парламентська кампанія не переростала у нескінченні судові процеси, результат виборів не визначався у судовому порядку.

— Могли б ви як людина, пов’язана з донецьким регіоном, оцінити настрої, що переважають сьогодні серед його жителів?

— Коли я буваю в Донбасі, мені дуже прикро бачити на обличчях людей розгубленість, стурбованість і тривогу. Проблеми, які нагромадилися за час президентської кампанії, на жаль, так і залишилися невирішеними досі. Жаль, що нова влада так і не зуміла запропонувати Південному Сходу країни об’єднавчу ідею, виробити принципи, які дозволили б зняти напруженість у суспільстві, що збереглася від виборчої кампанії, конфронтаційні настрої у ньому. Можливо, вони кимось ще й підігріваються. Але це не знімає з нової влади відповідальності за те, що в настроях людей укорінюється апатія до її дій і нерозуміння того, що відбувається. Це створює підгрунтя для поглиблення розколу в суспільстві, що намітився під час виборів. Мені б цього дуже не хотілося.

Тому одним із основних завдань «Трудової України» я вважаю вплив на людей із допомогою об’єднавчої ідеї, щоб якось змінити ситуацію. А от спроби Президента спілкуватися з людьми під час його поїздок у Донецьку область мовою погроз та ультиматумів абсолютно не сприяють цьому. Як і зневажливий тон, яким дозволяє собі розмовляти з активом області держсекретар України. Області, яка створює чверть національного доходу країни. Області, на якій, через максимальну концентрацію в ній промисловості, передусім позначаються економічні прорахунки нової владної команди. Гадаю, потрібно не лише змінювати акценти, а й виробляти абсолютно інші принципи відносин Центру та Донбасу, Центру та регіонів. Аби подолати конфронтацію, породжену президентськими виборами.

— Хоча ви й не довіряєте вітчизняній соціології, я дозволю собі знову послатися на її дослідження. Близько 70 відсотків наших громадян упевнені в необхідності перегляду результатів приватизації у тих випадках, коли було порушено закон. Як, на вашу думку, можна, з одного боку, задовольнити потребу людей у справедливості, а з іншого — не нашкодити і так не блискучому інвестиційному клімату в Україні?

— На мій погляд, про справедливість можна буде говорити лише в тому разі, якщо процес перегляду результатів приватизації торкнеться і олігархів із найближчого оточення Президента. Перелік підприємств, приватизованих із якимись порушеннями або за заниженою ціною, нам чудово відомий. І це далеко не ті підприємства, що ввійшли до так званого списку двадцяти дев’яти.

— Ви як перший заступник голови парламентського комітету з бюджету відчули себе першою особою в комітеті після переходу Петра Порошенка на нове місце роботи?

— Формально Петро Порошенко досі був керівником бюджетного комітету. Хоча ще три місяці тому, виступаючи на одному з загальнонаціональних телеканалів, пообіцяв протягом двох тижнів вирішити питання свого сумісництва. Секретар РНБО — досить активний та енергійний чоловік і намагається охопити всі проблеми, що є нині в його віданні. Інша річ, як це впливало на ефективність роботи бюджетного комітету і на сам бюджетний процес. Мені здається, окрім того, що йшлося про порушення Конституції, це торкалося питання моралі, а також професійної етики.

Якість роботи комітету від цього страждала. Йому досі не вдавалося визначитися зі своїми організаційними питаннями, через відсутність кворуму зривалося кожне друге комітетське засідання. І це при тому, що державний бюджет — визначальний чинник стабільного розвитку як економіки, так і держави загалом. Адже за кожною статтею витрат стоять конкретні люди, конкретні проблеми, конкретні регіони. Тому бюджет не повинен бути заручником політичної ситуації.

— Як би ви оцінили якість бюджетної резолюції, представленої недавно урядом?

— Украй негативно. Вона не дає відповіді на головні запитання, одне з яких — що робити з бюджетною системою далі і якими є визначальні чинники формування бюджетної політики. Все відбувається за тим самим сценарієм, що і в попередні роки. Ніхто не намагається вияснити, наскільки успішно працює та чи інша бюджетна програма. Чому ми лише фіксуємо нескінченні порушення у використанні бюджетних коштів за матеріалами Рахункової палати й нічого не робимо для того, щоб цим порушенням запобігти? Чому структура бюджету сьогодні обмежує будь-які інвестиційні програми та програми розвитку, а сам бюджет стає чинником дестабілізації економічної ситуації?

Бюджетна політика може бути набагато ефективнішою, якщо буде визначено принципи спільної роботи та співпраці між парламентським комітетом і Міністерством фінансів. Сьогодні цього немає, і від цього страждає бюджет.

— Чи переживе українська економіка соціально спрямований бюджет ще й на наступний рік?

— Для цього потрібно дуже багато чого змінити. Розуміючи, що відсутність економічної політики не звільняє від відповідальності, ми з участю великої групи фахівців, учених, міжнародних експертів розробили свою програму «Стратегія стабільного розвитку», яку презентуємо 25 червня на партійній конференції, присвяченій п’ятиріччю «Трудової України». Ми хочемо зробити це у форматі громадських слухань.

До програми додаємо і свій проект бюджету 2006 року, побудований на абсолютно інших принципах. Саме там і міститимуться відповіді на запитання, які сьогодні хвилюють людей. Це й ефективні механізми стримування інфляції, зростання цін, що випереджає зростання доходів населення, зовсім інший принцип розподілу витрат на забезпечення структурних реформ у країні, і насамперед у житлово-комунальній сфері, у сфері освіти та медицини. Загалом, програма даватиме уявлення про шлях, який має обрати Україна для того, щоб, спираючись виключно на свої можливості, відштовхуючись від національних інтересів, досягнути певного добробуту. І, найголовніше, — перейти від нічим не підкріплених намірів стосовно євроінтеграції до реального досягнення європейського рівня життя і європейських цінностей для своїх громадян. Гадаю, що це та програма, яку можна назвати новою економічною доктриною.

— До кінця теперішньої сесії Верховна Рада має ухвалити не лише бюджетну резолюцію, а й низку законопроектів, що відкривають Україні шлях до вступу у Світову організацію торгівлі. Як ви гадаєте, вдасться?

— Не вдасться. Бо для цього немає головного — загальної концепції вступу України у СОТ. Мається на увазі не той план протокольних намірів, який було підписано. Візьмімо, наприклад, п’ятнадцятирічне вступання Китаю до СОТ: він виробив свої персоніфіковані умови, які дозволили йому захистити свого виробника і визначили подальше економічне зростання країни. Можна говорити про Киргизію, яка однією з перших країн СНД увійшла в СОТ, і це ніяк не позначилося на її економічному благополуччі. Тому, як на мене, прагнення влади спростити цей процес, не турбуючись про вироблення концепції розвитку національної економіки, викликає неодностайну реакцію в парламенті стосовно питання про вступ до СОТ. Ми бачимо, що змінами в бюджет на нинішній рік було значно знижено митні тарифи та лібералізовано наш внутрішній ринок. Від цього почали страждати наші виробники. І ми спостерігаємо зниження виробництва в багатьох галузях.

Дуже важливе питання, наскільки нам удасться відстояти свої індивідуальні позиції як держави. І я б не квапив ці процеси, до цього потрібно підійти дуже серйозно й усвідомлено. Вступити в СОТ — не самоціль. Ми повинні розуміти свою подальшу перспективу: на який рівень розвитку ми зможемо вийти, щоб вирішувати насамперед свої внутрішні проблеми.

— Повернімося до внутрішніх проблем. Як ви ставитеся до ідеї Юлії Тимошенко створити Міністерство вугільної промисловості?

— Це не ідея Тимошенко. Ми з цим виступили ще три місяці тому. Відбувається тотальний розвал галузі. Прихід нового керівництва в департамент і скасування всіх ухвалених раніше програм призвели до того, що за п’ять місяців нинішнього року вуглевидобуток зменшився на два мільйони тонн. Якщо ця динаміка збережеться, під кінець року він становитиме шість мільйонів тонн. Процеси наростають так швидко, що сьогодні вже почалося зростання заборгованості із заробітної плати шахтарям. Якщо в попередні роки нам удалося технічно переоснастити і збільшити виробництво, то за минулі місяці 2005 року галузь одержала лише десяту частину того, що потрібно було спрямувати на обладнання нових лав, на вирішення соціальних проблем шахтарів.

Тому, звісно, профільне міністерство необхідне. Воно має послужити центром для вироблення політики розвитку вугільної промисловості.

— Ні для кого не є таємницею, що стосунки між прем’єр-міністром України та першим віце-прем’єр-міністром не склалися. І ходять чутки, що Юлія Тимошенко має намір замінити Анатолія Кінаха на вашого колишнього соратника з Партії регіонів Віталія Гайдука, який має солідний досвід в управлінні енергетичною галуззю. Ви б підтримали такий крок прем’єра?

— Скажу відверто, якоюсь мірою це допоможе поліпшити ситуацію. Та питання сьогодні не у стосунках прем’єр-міністра і першого віце-прем’єра. Питання в тій хронічній хворобі, якою була уражена влада ще за часів президентства Кучми, коли вибудовування системи противаг і провокування внутрішніх конфліктів дозволяло зміцнювати позиції глави держави й послабляти позиції прем’єр-міністра. Слід розуміти, що Юлія Володимирівна не почувається сьогодні повноцінним керівником виконавчої влади. Вона дуже залежить від настроїв і намірів осіб із найближчого оточення Президента. Прем’єр позбавлена можливості проводити кадрову політику, вона не може до кінця реалізувати рішення, які приймає уряд. Я вже не кажу про те, що її вплив на глав місцевих адміністрацій практично має формальний характер. Тому в розпал конфлікту між нею і її першим заступником простежується тактичний хід: створити в особі першого віце-прем’єра, врешті-решт, опозиціонера і зібрати певну частину електоральних симпатій, особливо на південному сході країни. Оскільки від нинішньої економічної політики потерпають насамперед індустріальні регіони, і тут влада в особі голови Українського союзу промисловців та підприємців, який опонує главі уряду, може розраховувати на додатковий електоральний ресурс під час парламентських виборів.

— Яким ви бачите новий український парламент?

— Мені здається, що вибори в парламент будуть продовженням президентської кампанії. Одна частина політичних сил намагатиметься взяти реванш, розцінюючи парламентські вибори виключно як четвертий тур президентських. Інші, вже відчувши смак влади, спробують із допомогою авторитарних методів посилити свої позиції максимальною кількістю депутатських мандатів...

— Тобто ви не виключаєте застосування адміністративного ресурсу і на цих виборах?

— Я не лише не виключаю, я бачу, як він застосовується вже тепер. Я уявляю реакцію тодішньої опозиції, якби таке відбувалося рік тому! Коли губернатори повально стають керівниками президентської партії, структури на місцях формуються виключно за силовим принципом... Якщо ми не створимо умов для того, щоб пріоритетом для всіх політичних сил були інтереси виборця, його думка, його бажання, — долю нового парламенту буде визначено. Він стане лише сходинкою до чергової президентської кампанії. Верховна Рада знову сконцентрує у собі всіх потенційних учасників президентських виборів, уже з перших днів почнеться напружена політична боротьба, яка не залишить її учасникам ні часу, ні сил для ефективної законодавчої роботи. Гадаю, конституційної більшості у влади не буде. Це окремим гравцям дозволить почуватися вагомими й постійно використовувати свою перевагу в політичній боротьбі. Навряд чи можна очікувати значного оновлення депутатського корпусу — відсотків 70 теперішніх парламентаріїв перейдуть у нове скликання. Єдине, на що я хотів би сподіватися, то це на те, що новий парламент, отримавши повноваження, які визначені законодавчому органу конституційною реформою, використовуватиме їх на благо всього суспільства. А також як представницький орган домінуватиме у політичній ситуації і вироблятиме конструктивні рішення.

Ольга ДМИТРИЧЕВА, "Дзеркало Тижня"