Лесь Подерв'янський: «Кохання страшенно заважає»

У четвер Лесеві Подерв'янському виповнилося 53роки

Він — художник у тре­тьому поколінні. А ще - літератор, тво­ри якого навряд чи вивчатимуть у школі. Ненормативна лексика ге­роїв його п'єс давно пішла в на­род, бо, за словами самого Леся, з народу вона й вийшла.

З Подерв'янським ми домовились зустрітися напередодні його дня на­родження. Він був у сірій військовій куртці і високих черевиках стилю "мілітарі". Його майстерня розташована в будинку на вулиці Горького, на ос­танньому, 12-му, поверсі. Кілька кім­нат, одна з яких — власне майстерня. Вона заставлена всіляким маляр­ським причандаллям, зі стелі звисає велика боксерська груша, а за недомальованою картиною схований ве­лосипед. Дерев'яними сходами можна піднятися на другий поверх, що слу­жить для відпочинку. У кутку тут са­мотіє благеньке ліжко. Але найцікаві­ша третя кімната: посередині круглий стіл з недопитою пляшкою горілки, реклама якої з голосом Леся Подерв'янського нещодавно з'явилася на телебаченні. Тут же посуд із "закуссю".

Від пропозиції почастуватися ми чемно відмовилися. Але оминути цю тему не змогли.

- Ну і як, подобається вам горілка, яку рекламуєте?

— Бачите ж. Якби не подобалася, не пив би.

- Завтра у вас день народження. Бу­дете святкувати, гостей чекаєте?

— Та я вже святкую. А чогось особливою не збираюся влаштовува­ти. Хто згадає, той зателефонує і прийде. Я нікого не запрошую.

- З письменницькою тусовкою то­варишуєте?

— Я взагалі не тусовщик, мало де з'являюся. Але якщо вважати Олек­сандра Ірванця письменником, то ми — добрі знайомі. Та це не стосу­ється професії, скоріше особисте. Ще я знаю Андрія Куркова, Оксану Забужко. її навіть пробував читати. Однак вже на третій сторінці пе­рестало бути цікаво, і я просто вики­нув книжку.

- А хто служить головною музою? Дружина?

— Не думаю, що жінки взагалі на щось можуть надихати. Якщо хочеш дещо зробити, треба всіх жінок гнати драною мітлою. Коли я, наприклад, у когось глибоко закохуюся, то це стра­шенно заважає. І навпаки: коли цього почуття немає, робота йде набагато краще.

- Хто ваша теперішня дружина?

— їй 32 роки, вона професійний рекламіст. Ми познайомилися на якійсь п'янці в абсолютно сто­ронньої людини. На той час я був одружений, але через три роки наших любовних стосунків усе за­кінчилося моїм третім шлюбом.

- А від попередніх у вас лишилися якісь сімейні традиції, з дочкою своєю бачитеся?

— Ми були доволі роздолбайською сім'єю, щоб народити якісь традиції. Дочка Настя, зараз їй 27 років, росла під п'яний галас і музику. Зате виросла загартованою дитиною. Бухати зранку - це була єдина традиція, яка могла в нас з'явитися.

Пізніше з'ясувалося, що поки ми розмовляли, в іншій частиш майстерні над картиною працювала дівчина. Це й була Настя, яка теж стала художником.

- У нашій країні віль­ному художникові можна заробити на хліб з маслом?

- Так, на 90 відсот­ків мене годують ху­дожні роботи. Я ніко­ли багато не думав про гроші. Вони якось з'являлися самі по со­бі, і зникали так само. Я не нарікаю.

- А з наших відомих співвітчизників хтось купує ваші картини?

— Погано пам'ятаю імена тих хлопців, що в мене купують. Але останній раз цей процес мені дуже сподобався. Приїхали пристойні пани на сріблястому "бімері". Я їм показав свої роботи. Вони розвернулися і сказали: вирішать завтра, чи купува­ти. Наступного дня зателефонували й повідомили, що вибрали найбільшу та найдорожчу картину. Розплатилися готівкою, залишивши маленьку візитівку, на якій було тільки два слова: "Нафта і Газ".

- Однак більше ваших картин все ж купують на Заході?

— Напевне. 2000 року в Нью-Йор­ку я брав участь в одній виставці. Там було дуже багато художників з усього світу. Але мені поталанило. Одного разу туди прийшли двоє хлопців - ди­зайнер і арт-дилер. Вони якраз пра­цювали над квартирою Вуді Аллена, й обрали мої роботи для її оформлення.

- Ви народилися й виросли у вели­кому місті, звідки ж така соковита народна мова у ваших п'єсах?

— Так, я народився і виріс у Києві, але щоліта їздив на хутір на Полтав­щину. У дитинстві з бабусею і дідусем ми там відпочивали у знайомих селян. Дідусь мій взагалі був поведений на риболовлі. Він ловив таких страшних щук, тепер, напевно, тільки крокодили більші бувають. Коли дідусь приїздив у село, то роздавав усім гачки, блешні. Та й взагалі — вчив їх жити. Мене до цього часу зустрічають дядьки, які ка­жуть, що вдячні йому "по гроб" за те, що навчив їх ловити рибу.

У тих місцях я купив собі хату і досить часто відвідую свою малу батьківщину. Так що я не тільки дитя асфальту, а й справжній син свого народу.

- Їздите туди на автомобілі?

— На батькових "Жигулях", які довго стояли в гаражі, а тепер ганя­ють, як "Порш". Автомобіль як імідж мене не цікавить. Головне, щоб їздив.

- За радянських часів вас виклика­ли в КДБ?

— Та всіх порядних людей тоді "пасли". Але Сталін уже помер, нікого не розстрілювали, і це не було вже так страшно. Хоча посадити могли, якщо б захотіли. Але не захотіли. Люди, які мене викликали, після проведення профілактичних бесід казали: "Ну, а тепер не для протоколу: що написав нового?" Це були нормальні дебільні радянські хлопці — рагулі, які корчи­ли з себе інтелігентів.

- А що робив Лесь Подерв'янський під час Помаранчевої революції?

— Ми з друзями створили невели­кий мобільний загін. Він складався з колишніх офіцерів підрозділу "Альфа". Усього в ньому було чоловік 30. Підпорядковувалися ми безпосе­редньо штабуреволюції. Нас плану­вали кинути на особливо небезпечні ділянки. Але вийшло так, що жодного разу нами не скористалися. Хоча на­род підібрався бойовий, "бив копи­том", і, маю підозру, озброєний. Зда­валося навіть: вони хочуть, аби пішли танки. З якою замріяністю в очах во­ни казали мені: "Ти не знаєш, як вони красиво горять"...

Іван СТОЛЯРЧУК, "Газета по-українськи"

http://www.gpu-ua.info