Я дійсно був присутнім 17 жовтня в Шевченківському райсуді столиці

Як повідомив сайт „Інтернет-Репортер”, на який послалась кореспондентка „Обозу”, мене до суду привела необхідність здійснити тиск на суд, аби він не приймав позов Піскуна (я бачив знак питання після назви статті на „Інтернет-Репортері”, що мав би означати сумніви журналіста, очевидно, щодо мети мого візиту. Але десь на шляху від першої літери до останньої крапки цей сумнів перетворився на впевненість з виразною мотивацією „розповідають...”).

Дякую вам, шановні журналісти і редактори сайтів, що працюєте ви оперативно. Але, панове, можливо саме така поквапливість зіграла з вами злу гру і ви на мить забули, що попереднього разу поновлювала пана С. Піскуна на роботі суддя Печерського районного суду м. Києва Жанна Бернацька. Вона місця роботи не змінювала, наскільки мені відомо, та й на територіальну підсудність справи навряд що вплинуло. То ж, дозвольте запитати, на якому тлі виникли підозри щодо моєї участі у віртуальній грі під назвою „залякування суду”, коли навіть територіально я подавсь у іншому напрямку?

Видео дня

Можу вас завірити, панове, що аби ви звернулись особисто до мене, я б вам все пояснив. Це було б і логічніше, та хоч якось би скидалось на неухильне дотримання вами, шановні, принципів інформаційних відносин. Зокрема, принципу об’єктивності подачі інформації. А то якось незручно вийшло: як завше „нагодували” читачів черговою „качкою”, в якої всіх чеснот – що вона сумнівно смажена.

Я дійсно був присутнім, 17 жовтня 2005 року, в Шевченківському райсуді столиці: о 16 годині 30 хвилин почалось судове засідання за моєю скаргою до директора Інституту держави і права ім. В.М.Корецького Ю.С.Шемшученка (до речі, я з’явився в приміщенні суду приблизно за 20 хвилин до того, як о 16.44 інформація про це з’явилась на „Інтернет-Репортері”. Ще раз дякую панове за оперативність).

Зазначений позов мною було подано ще в серпні і за правилами старого ЦПК України. До цього крайнього, як я вважаю заходу, мене підштовхнуло вперте небажання шановного Юрія Сергійовича як посадової особи поважної наукової установи відповідати належним чином (як того вимагає закон) на три мої депутатські звернення та у кінцевому підсумку – на депутатський запит, проголосований 1 червня 2005 року.

Наведу лише факти. Знаючи про мою зацікавленість, зарубіжні колеги часто надсилають мені наукову літературу, присвячену питанню верховенства права. Саме в контексті такої співпраці мною було отримано тези дисертації пані Ліу Вей. Дисертація написана французькою мовою, якою я вільно володію. Саме тому я мав змогу порівняти названу вище працю з книгою В.Мармазова „Методи динамічного тлумачення Конвенції про захист прав людини та основних свобод в юриспруденції Європейського Суду з прав людини”, представлену ним як рукопис, що винесено на захист з метою отримання наукового ступеню доктора юридичних наук. Результат порівняння виявися невтішним: подібність (а за змістом – цілковита тотожність) франкомовного і україномовного текстів, з врахуванням часу запровадження їх в обіг, дозволяли стверджувати факт плагіату. Я звернувся до пана В.Мармазова, на той момент – заступника Міністра юстиції України, з відкритим листом, який було розміщено на сайті „Української правди”. Відповідь мав змогу прочитати там само, але чомусь у відповіді основним об’єктом критики став я сам. Щодо жодного мого звинувачення по суті контраргументів наведено не було.

Плагіат в Україні заборонений, а дисертація, якщо буде встановлено факт запозичення без вказання на першоджерела, має бути знята з розгляду – без права її захисту. Оскільки монографія В. Мармазова отримала рекомендацію саме в Інституті держави і права ім. В. М. Корецького, я звернувся до Ю.С.Шемшученка із відповідним запитом. Спочатку мене було проінформовано, що Інститут не має рукопису франкомовної дослідниці, і я посприяв, аби книга була передана зацікавленій, як я вважав, стороні. Суддя від України в Європейському суді з прав людини вельмишановний пан Володимир Буткевич своїм листом особисто мене запевнив, що передав книгу до Інституту. Надалі мене поставили до відома, що вчена рада Інституту „констатувала винятковість” випадку із книгою пана В.Мармазова, а за результатами мого звернення було створено комісію для перевірки інциденту. І більше півроку – ні пари з вуст.

Можливо, спрацював принцип „не виносити сміття з хати”. Можливо, статус і функція депутатського звернення та запиту дещо втратили своє призначення. Але я особисто вважаю таку ситуацію неприпустимою (у цьому конкретному випадку і не в останню чергу – з етичних міркувань науковця). Тому і звернувся до суду, подавши скаргу в порядку глави 31-А ЦПК України. Ініційована у такий спосіб справа після набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства України розглядається за встановленими ним правилами.

Перше засідання було призначено на 6 жовтня 2005 року. Отримавши повістку і достеменно знаючи, що у цей час я перебуватиму на сесії ПАРЄ в Страсбурзі, я звернувся до суду з клопотанням про перенесення розгляду справи в інший час. Новий розгляд було призначено саме на 17 жовтня на 16 годину 30 хвилин. Маючи повагу до суду, я не зміг не з’явитись, оскільки забажав брати особисту участь у справі і саме моя відсутність в Україні послужила причиною перенесення дати судового засідання. Я не вважав і не вважаю, що моя нова посада є пересторогою для добросовісного користування мною процесуальними правами. Або індульгенцією щодо нехтування ними.

Що ще додати. Був відсутній у робочий час на робочому місці – маю судову повістку, яка виправдовує таку відсутність. Тиснув авторитетом посади на суд, і не в державній справі, а, боронь Боже, у власній? Так давайте приймемо закон, яким уріжемо міністрів, народних депутатів і Президента України в дієздатності, заборонивши їм під час перебування на посаді брати участь особисто у засіданнях суду. Можна зробити таку заборону пожиттєвою, оскільки відставка хоч і впливає на якість набутих при посаді зв’язків, але потенційна перспективність політичних фігур здатна їх підживлювати на підсвідомому рівні. Звучить безглуздо? Але оригінально, погодьтесь. Втім, тоді я точно до суду приватно не ходитиму, тим більше, як до себе додому (цікаво, чому Тетяна Чорновіл, яка особисто мене в суді не бачила, вжила такий вислів? Я що, помилково взуття на порозі залишив? Чи двері ногами відкривав, чого, запевняю, я ніде не дозволяю собі робити (і навіть вдома)? Що слід зробити, аби сказали, що ти ходиш в суд, як додому?.

Насамкінець хочу попросити вас, панове, відповідальні за наповнення нашого інформаційного простору, бути чемними до реципієнтів інформації. Ви маєте обов’язком „нести в маси” виключно підтверджені факти і якісну аналітику. Решта (як то: дописки від себе або власні думки ні про що на тлі сонячної погоди), як на мене, ознаки непрофесіоналізму та жовтої чи бульварної преси у гіршому розумінні слова. Тому я і прошу – бути чемними з тими, для кого ви працюєте, і не тримати їх за „біомасу”, що харчується виключно тим, що дешево. Дешево за якістю. Впевнений, що наші люди цього не варті.

Ну бачили мене в Шевченківському суді Києва, то що? Будемо відвертими, невже дійсно були підстави, засновані на достовірних фактах, для висловлених шановними журналістами припущень? А якщо мене побачать в гастрономі, невже вирішать, що я прийшов тиснути авторитетом своєї посади, вимагаючи ковбаси? Хоча, з таким рівнем аналітики ні в чому наперед не можна бути впевненим, а звинувачення у жебрацтві або поборах може виявитися найкращим, що про тебе можуть написати. І то насправді сумно, панове.

P. S. Між іншим, до судового засідання і цього разу (вдруге) не з’явився ні сам директор Інституту держави і права НАНУ пан Ю. С. Шемшученко, ні його представник. І до цього жодних пояснень щодо поважності причин. Що ж академічна установа, що досліджує право, доводить: право впродовж півтора року поки що безуспішно бореться з плагіатом у сфері юридичної науки.

P.P.S. Сподіваюся, що цей матеріал „Обозреватель” все таки надрукує в себе. Якщо ж ні – то буду вдячний, коли „Українська правда”, як Інтернет-видання, де я розпочав тему плагіату В. Мармазова, (див.:”Украинский минюст сегодня: "мадам ушла, но запах – стойкий" від 13 серпня 2004 року) продовжить її саме через цей матеріал.

Втім, як на мене, то найкраще було б, коли б його подали просто одночасно: і „Обозреватель”, і „Українська правда”, і „Інтернет-репортер”.

Сергій Головатий