Блог | Професійна самотність
В рамках "Культурно-освітньої академії" 30 українців відправились доБерліну, аби обмінятись досвідом з німецькими колегами. В колективному блозі на "Обозреватель" учасники проекту Goethe-Institut діляться враженнями та новими ідеями.
Менеджер у сфері культури Ірина Вікирчак розповідає про професійну самотність.
Кожного разу, коли я вже зі спакованою валізою маю вийти з дому у чергову поїздку, стаю обличчям до обличчя із цим глибинним відчуттям. Байдуже, яка задалека поїздка це має бути - одна година на автобусі чи одинадцять літаком. Іноді я намагаюся думати про нього як про в’язке болото під назвою "зона комфорту", що не хоче ніяк відпускати зі своїх затишних лап. Але я переконана це щось інше. Щось інше, холодне і вогке, як глибоке провалля. Щось інше, що пускає легкий морозець по шкірі. Щось на рівні архетипів і первісних страхів.
Але от я вже сиджу в таксі чи влаштовуюся в купе потяга, ми рушаємо, і на душі стає добре і спокійно. І тих кілька хвилин гусячої шкіри перед виходом із дому, разом із взуванням та швидким переціловуванням найближчих на прощання, десь далеко позаду. А може і не було ніякого передчуття? Може, то просто підсвідомість протестує проти зміни реальності?
Читайте: Iсторія про полуничку в час війни
Минулого разу, наприклад, я їхала у Вроцлав дискутувати на фестивалі літератури. Чудове таке відчуття: ви вперше зустрічаєтеся з колегами, приходите з різних країн, говорите різними мовами (вірніше, однією спільною) і відразу, відразу стаєте рідними. І так на кожному фестивалі, де з’їжджаються культурні менеджери, окрема каста серед учасників фестивалів.
Якось тоді мені і стає зрозуміло, чому я так добре почуваюся за кордоном на таких подіях. Тому, що нарешті я знаходжу собі подібних - не за віком, не за рівнем життя, не за етнічним походженням чи віросповіданням, а за полем професійної діяльності.
Не побоюся сказати, що поодиноким культурним менеджерам України самотньо на своїх парафіях. Ну, особливо, якщо вони ще й намагаються працювати десь поза столицею. Та й саме визначення професії "культурний менеджер" геть молоде. І навіть, здається, ще досі не офіційне.
Читайте: Берлін vs Луганськ
Минулого тижня київський Ґете-Інститут зробив щось таке, що перевернуло моє рване уявлення про культурну сферу в Україні. Перевернув, у сенсі, географічно. Бо після конференції "Культурно-освітня академія" білі плями на карті у моїй голові, наприклад, там, де Харків, Луганськ, Херсон, Хмельницький, замінилися конкретними обличчями та особистостями. Ну, і от ми всі в Берліні, сидимо у аудиторії берлінського Ґете-Інституту. Ми сперечаємося через звертання на "ти" незалежно відвіку, брейнштормимо, вибудовуємо концепцію всеукраїнської мережі та конкретного проекту, що має слугувати платформою для порозуміння усієї країни... Але найважливіше ? ми висловлюємося й впорядковуємо усе, що знаємо завдяки емпіричному досвідові.
Процес модерує Катя Стецевич. Знаю її вже кілька років. Вперше зустрілися вживу на Лейпцизькому книжковому ярмарку кілька років тому. Катя була на пізніх термінах вагітності, але це не заважало їй курувати цілою програмою для України, Польщі і Білорусі під назвою "Транзит". Як би там не було, вона живе у Берліні і карта активних агентів українського культурного менеджменту завдяки їй простягається аж сюди.
Берлін мало спить і прокидається рано. Відома своїми обрисами телевежа за вікном готелю на Александерпляц безперервно нагадує про "тут" і "зараз": сьогодні в Берліні.
