Сповиті імперськими пелюшками

"Гарно пахнуть труп ворога, кохана жінка і чесно зароблені гроші.

Вони пахнуть настільки ж гарно, як і отруйні квіти"

Сергій Левитаненко "Проти лому - немає прийому"

"Вважайте мене зрадником, негідником - не вважайте!"

Віктор Суворов "Акваріум"

Ой свербить мій язик до цієї розмови, мов бік у коростявої корови. І хоча ця тема жорстка як наждак, який, як каже моя знайома, вона за гривню язиком зупинить, та слизька, як вісімнадцятирічний пацифіст у радянському військкоматі, - але повага до пушкінських рядків: "Я ненавиджу мою Вітчизну з ніг до голови, але мені неприємно, коли ці відчуття висловлює іноземець" - надає мені наснаги та право її розпочати.

Ми, українці, найдивніша та найчудернацькіша у світі нація у нашій інтелектуальній скаламученності та духовній захаращеності. Коли Господь адекватність між народами розподіляв, ми у черзі за поросятами стояли.

Отож, якщо ми втелепали, вшолопали й второпали остаточно, що дурень думкою багатіє, то ми такі бідні, бо власних думок не маємо. Чужими живемо, як приймаки в рідній хаті. Святкуємо та шануємо чуже, а своїм лишень горілку закусюємо.

Ондечки нас батькують та ганьблять двадцять років усі, кому не ліньки і хто має час та натхнення, звідусіль і всебіч. Ми терпимо та схиляємо голови, ховаючи очі, як тих самих поросят у лісі від окупантів. Іноді й підгавкуємо, хвостом по вітчизняній пилюці метляючи, власний хист за непотріб маючи. Як той Гриць, що з воза беркиць.

Та самі про себе поганого слова не вичавимо, не погудимо себе, не пошпетимо, не пошпиняємо, бо горді одне перед одним, приндимося бундючно, пишаємося навкруги, як дурень латкою, хизуємося, як півень перед зозулею, доки його у суп не спровадили. Отож, допетрали не розумом, а гірким досвідом, - а його в нас стільки, що хоч греблю гати, хоч страви мексиканцям перчи, - що не власна воля визначає власну долю, а власна доля - власну волю, та й показали обом дулю без маку, бо якщо усі дулі маком посипати, то їсти доведеться лишень церковні дзвінчання по святах та жалобах.

Що гідніше було б свої недоліки самим визнавати, а за стороннє ганьблення у пику пройдисвітницьку зацідити щодуху - нам і на думку не спало. Бо дівчина може виїхати із села, село із дівчини ніколи не виїде. За чужі армії воюємо, свою - обкрадаємо. Свої готелі не будуємо, у португальських прибираємо. Може, від провінціалізму Бельгія з Голландією і квітнуть, а ми хиріємо і чахнемо, як свиня без багнюки, лиса дівка без перуки та український політик без кругової поруки.

Таке враження складається, що оте затяте кацапурство до нас щодня підводами підвозять, і не видно йому кінця краю, як черзі охочих до раю, як ешелонам з пораненими на війні. І його як гною у корівнику у наших душах, тож його не за чеховським рецептом чавити треба, а залізняками по саму гонту: що, синки, ви католики?! Батьківською вірою знехтували, трясця вашій матері?! І щуку кинути у річку, бо зажиріли карасі.

Це лише у заповідниках є недоторкані стежки, рослини і тварини - у людських серцях і головах необговорюваних тем не має бути, бо прокисне вщент, і людину із середини кислотою спопелить. Усе, що на думку спало - від Бога впало.

Язик - не пес, на ланцюг не посадиш, думки - не пташки, по нотах не співають, віра - не Поплавський, шароварами не прикривається. Усьому, що до світла тягнеться - дощ лише на користь. Навіть холодний.

І нехай мені зауважать: куди по копаному! - шлях цієї розмови невідкладний, незупинний та незворотній, як жіноче лібідо чи спрага вчорашнього святкувальника. Хто не знав смаку горілки - той не знає справжнього смаку води!

Є думки, які яскраво палахкотять мнимою актуальністю, та згорають швидко у суспільній свідомості, як крихкий антрацит, потріскуючи фразеологією пихатої високочолості, а є ті, які вилежуються у душах, як вугілля у землі, та загартовуються у міцності переконань до стану алмазу. Їх, непричепурених, зашкарублих, кострубатих, не поженеш хворостиною на чолі святкової колони на базарі політологічних теревенів, але й не сховаєш, як шила в мішку, розуму в голові Карла Маркса та мого прагнення жити у незалежній вільній демократичній Україні.

Так ось перед тим як перейти до головної болячки нашого суспільства - відсутності традиції громадського осуду, презентую картинку про ті часи, коли ця славна риса ще не була остаточно зведена нанівець в українському середовищі, коли ще люди диференціювали городину із бур’яном, відрізняли правду від кривди та на зуб куштували, аби визначити якість того, що зараз називають усепереможним у дурнуватій загальній бажаності словом "бренд".

Минулого року, десятого травня мені зателефонував старовинний друг: "Сергію, вибач, що не привітав тебе вчора, але я знаю, що ти не святкуєш цей день. Я знаю, що для тебе це не день Перемоги, а день Скорботи за усіма загиблими у тій страшній війні. Я теж притримуюся такого погляду, вже багато років, з тих пір, як мій батько розповів мені про "визволення" їхнього села "червінцями". Він завжди підкреслював, що німці ставилися до місцевого населення набагато краще і шанобливіше, аніж "визволителі". Батькові було тринадцять років, коли совітські війська ввійшли в село. Для контрасту розповім про події проміжок між якими склав дві години, свідком яких він був. Коли німці відступали, до бабусиної хати зайшов німецький солдат і ввічливо попросив води для себе та для коня. Бабуся підхопила коромисло, але німець забрав його в неї і сам приніс води. Подякувавши, подався собі. Але ще більше батька вразило, що коли німець під’їздив до хати, він об’їхав засаджене поле, зробив коло, але по городині не толочитися! Уяви собі, Сергію, ці люди вже знали, що ніколи сюди не повернуться, вони могли творити, що завгодно, але вони не знущалися над людьми, не грабували їх, хотіли лишити після себе добру згадку. Німці полишили село, а через дві години у село увірвалися "визволителі". Вони були ущент п’яні.

А знаєш чому? Тому що вони перед тим "звільнили" погреби та комори великого села в двох кілометрах від батькового. Пляшки із горілкою та вином стирчали у них зі всіх кишень! Увірвавшись у батькову хату вони почали навіжено волати: "Ах ви німецькі посіпаки! Ви під німцем жили! Зрадники!" Відкрили шафу та забрали дідів одяг, їжу, яка була, увесь крам, який знайшли, вимагали горілки та вина! (При цих словах друга автор невесело посміхнувся - нічого не змінюється: так само нащадки цих мародерів вели себе у Грузії в 2008 році, не гребуючи навіть кришками для унітазів, яблуко від яблуньки...) П’яна кацапня почала бити людей, ґвалтувати жінок у селі, крушити все що траплялося на шляху і дратувало їхні очі своєю охайністю. Витоптали усі посіви, бо не звикли ходити дорогами та стежками.

А потім відбулося найцікавіше. Німці, коли відступали, лишили два кулеметних гнізда на пагорбі коло села, аби прикривали відхід. Просто вирили дві ями та посадили в них двох хлопців-кулеметників, прикували їх, аби не втекли. І якби ці мародери були тверезі, вони б легко впоралися із цією перешкодою. А так вони, у п’яному угарі побігли на ці гнізда та їх багато на схилі переколошматили. Протрезвівши, вони викликали танкетку, та й та у дві хвилини розчавила хлопців-кулеметників. Але там було покладено сотню життів совітських солдатів. Мій батько знає це точно, бо його, тринадцятирічного хлопця, примусили збирати покійників, вантажити на підводу та перевозити їх на цвинтар, у братню могилу. Але коли звезли усіх до ями, із цієї сотні декілька опритомніли, виявилися живими, хоч і важкопораненими, так ми їх, казав батько друга, добивали каменями - за все добре, що вони для нас зробили! - і скидали до решти загиблих.

Після війни над цією братньою могилою поставили монумент на честь загиблих радянських солдат-визволителів села! Уявляєш собі подібний глум на зґвалтованими жінками та пограбованим та катованим населенням! Цими "визволителями", які увійшли у полишене німцями село".

Ось такий вищір нашої історії: стояли малі українці-піонери біля пам’ятника ґвалтівникам та мародерам, вшановували їх, щиро вважаючи тих, хто вбивав та ґвалтував їх предків, шляхетними героями-визволителями.

Дехто, хай і крадькома, наважувався розповідати дітям та онукам правду - особливо в старості, коли передчуття зустрічі із Богом робить будь-які загрозу втрати життєвих зручностей не такими вже й страшними, - але більшість вважала: хай не знають, їм же легше буде жити і вижити в умовах брехні і суцільного лицемірства дійсності радянських часів, мовляв, якщо із лихом незнайомий, то може воно тебе при зустрічі не зачепить.

Отак і виняньчився, викохався та закремезнішав у душах ген пристосуванства до чужої правди, терпимості до вседозволеності зла поряд, що ми зараз на кожному кроці спостерігаємо вже у нашій українській дійсності.

У нас зникла традиція громадського осуду тих, хто переступив межі норм, які заведені у суспільстві. Ми подаємо руку, спілкуємося, випиваємо із людьми, хоча знаємо, що він сидів за зґвалтування, а він - за вбивство, а він - за грабіж, а він поцупив державні гроші, а він не заплатив робітникам, які будували його дачу, а він приторговує наркотиками, а він постійно закликає до повалення української держави та відновлення Радянського Союзу.

Такі люди не стають вигнанцями із громади, це перестало бути стримуючим для скоєння злочинів чинником. Бо така громада. Безхребетна.

Якось дивився документальний фільм про злочини у радянські часи. Маніяком, вбивцею та ґвалтівником виявився солдат-вірмен. Його родина після того, як це стало відомо, відреклася від нього, прокляла за ганьбу, що впала на їх голову.

Ми ж з розумінням ставимося до того, що рідні злочинця намагаються підкуповувати постраждалих чи суд, аби звільнити свого родича від карної відповідальності. Ми не засуджуємо їх, не відвертаємося, вітаємося при зустрічі, навіть співчуваємо, наче постраждалим. Забуваючи, що це саме вони виховали злочинця. Своєю недбалістю, презирливим ставленням до оточуючих, моральною неперебірливістю, спопеляючим бажанням до збагачення будь-яким чином вони підштовхнули того, хто поряд, до скоєння злочину. Що ганьби заслуговують і вони. І їх намагання врятувати паршиву вівцю. Намагання, яке розбестить злочинця остаточно.

Як зараз бачу оту картинку: Тарас Бульба вклоняється низенько на усі чотири боки та мовить: "Вельмишановне панство, козацьке товариство, звичайно, мій син вчинив негарно, але кохання його помислами правило, свята любов до жінки керувала! Врахуйте його характеристику: не курив, не пиячив, до церкви ходив! Відчуваю ваш біль, як свій, але й ви згляньтеся на мої батьківські почуття! Візьміть до уваги усі мої колишні заслуги, сиве чоло моє вшануйте! Вбитих ним козаків вже не повернеш, а він людина молода, йому ще жити-та-жити, онучків старому Тарасові на радість подарувати! Згляньтеся на пом’якшувальні обставини! Із кожним ж таке може трапитися! Хто без гріха, щоби до інших високі вимоги окреслювати?!"

Можете уявити собі таке, правнуки погані?

Були і ми колись козаками.

І справа тут не в технічному прогресі, не в лібералізації законодавства, а в отому кацапурстві, нехтуванні цінності людського життя і гідності, яке вкоренилося у душах українців.

Якби там не було, але у того, хто обіймає ката, честі катма, той, хто крадене купує, - із людських сліз собі страви готує.

Чомусь ми вирішили, що політкоректність - це коли ворон ворону ока не виклює, якщо не має на те серйозних підстав. Нічого не маю проти політкоректності, лише проти нашого розуміння її, сприймання її як потреби схиляти голови перед круговою порукою можновладців, правоохоронців та злочинців усіх мастей, від сепаратистів до квартирних аферистів та п’яних водіїв-убивць.

Хай кожен не вимагає від інших, а вимагає від себе: не подавати руки мародерам, не співпрацювати із злочинною владою, не шукати для очищення власного приспаного сумління пом’якшувальних обставин для злочинців, не піддаватися гніву, без презирства ставитися до слабких - і тоді у нас все буде гаразд.

Ми маємо шанс, бо хто не прийшов до віри через розпач та зневіру, не випробовував її на міцність, не спопелився та воскрес, не побачив негативний досвід на власні очі та не відчув його на власній шкурі, той наступатиме на граблі пристосуванства до свого та чужого зла безкінцево.

Стосовно ж дискусій на тему геополітичного вибору України, скажу так: той, хто шанує своїх солдатів, врешті-решт опиниться в Європі, той, хто вшановує чужих, невідворотно прокидатиметься щоразу в Азії.