Повзуча контрреволюція

Якщо є революція, має бути контрреволюція. Наші помаранчеві революціонери мали би це знати чи, принаймні, надати цьому належну увагу.

Видео дня

Контрреволюцію треба знищувати в зародку. Про це ще Володимир Ілліч Ленін казав. А до нього Карл Маркс.

Звичайно, в наш мирний час мова не може йти про фізичне знищення контрреволюціонерів. Проте за час правління помаранчевої команди можна було знайти чимало важелів, які б унеможливили розростання контрреволюційного руху.

Контрреволюціонери в особі Віктора Януковича та Партії регіонів, які вже давно перестали бути просто опонентами помаранчевих, краще за інших читали Леніна та його послідовника Сталіна. А, може, подібні речі спорідненим душам передаються повітрям, як інфекція. Вони винайшли універсальний метод, як обезголовити революціонерів: кинули за грати двох лідерів Помаранчевої революції – Юлію Тимошенко та Юрія Луценка. Про фізичне знищення мова не йде, але й про набуття здоров"я ними ніхто й не заїкається.

Контрреволюція в Україні не є класичною. Вона у відповідності до умов та яловості революціонерів, які вважають, що знаходяться в опозиції до влади, є повзучою. Ніхто вчасно контрреволюціонерам не давав по шапці, ось тому вони впродовж тривалого часу накопичували сили, аж поки не прийшли до влади і не створили територіальну та віртуальну більшість.

Нині контрреволюція допускається стратегічної помилки, бо не хоче просто втримати те, що має, і це було би для неї важливою перемогою, зважаючи на різке падіння рейтингу. Вона хоче значно розширити межі своєї територіальної та віртуальної переваги, а тому розглядає колишніх помаранчевих революціонерів не як опонентів, а як ворогів – з усіма сумними висновками, що з цього випливають.

Опозиція намагається бавитися з владою в демократію, не розуміючи, що контрреволюціонери демократії не визнають. Лише сила, в тім числі груба фізична сила, - ось їхній козир і єдине виправдання усіх їхніх дій.

В умовах політичного загострення, а особливо боротьби за владу, на перший план виступає націоналістичний принцип народовладдя. Під час Помаранчевої революції, коли брутально були потоптані демократичні принципи, мільйони українців стали стихійними націоналістами, не підозрюючи навіть, що українська національна ідея в тій чи іншій формі живе в їхніх серцях і душах. Це саме – сплеск так званого народного націоналізму – спостерігаємо зараз, коли Верховна Рада, приймаючи так званий мовний закон Ківалова-Колесніченка, брутально потоптала демократичні принципи. Але як після Помаранчевої революції Тимошенко і Ющенко, злякавшись націоналізму, не відкрутили голову контрреволюційній гідрі, так і нині опозиція, злякавшись націоналізму, віддає на поталу контрреволюції життя молодих людей, які голодують біля Українського дому.

Так званий мовний закон Ківалова-Колесніченка став розмінною монетою для влади й опозиції. Їм обом вигідно, щоби якомога довше тривало це протистояння (бажано, аби аж до парламентських виборів!), що розкололо Україну надвоє. Але якщо Партії регіонів конче необхідно прийняти цей закон саме до виборів, щоби довести виборцям свою силу та перевагу, то опозиції, за великим рахунком все одно, буде він прийнятий, чи ні. Наелектризований виборець у Центрі та на Заході України голосуватиме за опозицію лише тому, що та проти закону Ківалова-Колесніченка.

Контрреволюція й тут показала свою "повзучість". Наприкінці липня приберуть Литвина з посади спікера, і хтось інший підпише цей закон, аби він потрапив на стіл президенту. Або добрий дядечко Янукович підкаже однопартійцям, що слід пройти повторну процедуру прийняття закону в другому читанні, аби комар носа не підточив, і ті з радістю це зроблять, тим більше, що опозиції в сесійній залі не буде.

Чим більше Яценюк, який узяв на себе роль лідера об"єднаної опозиції, повторюватиме, що "ми не допустимо прийняття закону Ка-Ки" (Ківалова-Колесніченка), тим більше переконуєшся, що ситуація розвиватиметься за сценарієм, описаним у попередньому абзаці.

Так само його заклинання, що опозиція в майбутньому парламенті здобуде більшість, починає викликати сумніви, особливо на тлі того, що нині діється у виборчих округах. Складається враження, що потенційним "тушкам", які нині йдуть само-висуванцями й однозначно примкнуть у парламенті до Партії регіонів, не протиставляють гідного конкурента з числа так званої опозиції, а розмова про єдиного кандидата на мажоритарному окрузі так і залишиться фікцією. Більше того, вже майже очевидним стає те, що лідери об"єднаної опозиції банально "продають" мажоритарні округи чи то "тушкам", чи то представникам Партії регіонів. Мабуть, коли виборча кампанія буде в повному розпалі, матимемо грандіозні скандали в різних куточках України. Це, безумовно, зіграє на користь Партії регіонів.

На Західній Україні особливі преференції з боку влади та опозиції надаються "Свободі". Скажімо, в чотирьох "забитих" цією політичною силою виборчих округах Львівської області (з дванадцяти) "свободівці" не мають гідних конкурентів з боку бізнесменів, близьких до Партії регіонів. І, навпаки, в тих округах, де вже нині реальний шанс перемогти мають бізнесмени, близькі до Партії регіонів, "Свобода" не пхається. Я розумію Партію регіонів: допомогти деяким "свободівцям" перемогти, аби на їхньому радикальному тлі в парламенті виглядати цілком пристойною буцімто демократичною силою. Та й від об"єднаної опозиції можна відкусити чималий шмат пирога. Але невже опозиція не бачить розвитку подій за таким сценарієм? Чи він теж їй вигідний? А "Свобода" чому грає за цим же сценарієм, адже могла би перемогти у більшій кількості округів на Львівщині й заявити себе потужною силою в парламенті? Не можна "Свободі", яка позиціонує себе націоналістичною, грати за буцімто демократичними правилами Партії регіонів й опозиції, бо тоді втратить набагато більше, ніж здобуде.

Повертаючись до теми української контрреволюції, хочу зазначити, що для неї найважливішою є не економічна чи соціальна, а насамперед політична складова. Саме вона дозволяє міцно тримати владу в своїх руках, бо соціально-економічна риторика, символічні подачки бюджетникам і пенсіонерам не дозволяють розв"язувати нагальні проблеми суспільства. Якби було інакше, і ми не на словах, а на ділі бачили реальне втілення в життя соціальних і економічних реформ, то Партії регіонів удалось би раз і назавжди покінчити з присутністю в парламенті представників Комуністичної партії України. А так, боюсь, вірних ленінців у парламенті може стати ще більше, бо чим гірше в країні, тим більше у них шансів на виживання, а ті, хто розчарувався в Партії регіонів, віддадуть свої голоси не опозиціонерам, а здебільшого комуністам.

Найбільше повзуча контрреволюція боїться націоналізму, але не "свободівського" (як можна повірити Тягнибоку, Фаріон чи Михальчишину, що вони щирі бандерівці? Зрештою, треба визначитись, чи "Свобода" орденська організація на кшталт ОУН, чи "нормальна" парламентська партія, яка діє за демократичними, а не націоналістичними законами, бо в іншому випадку гримуча суміш одного й іншого здатна наробити біди), а справжнього, народного, як під час Помаранчевої революції, чи тепер, під Українським домом. На жаль, боїться націоналізму й опозиція. Принаймні, в програмах політичних сил, що входять до об"єднаної опозиції, чи в програмі "Удару", який позиціонує себе окремо, я не побачив удень з вогнем української ідеї. Між рядками видно лише тупе прагнення відібрати владу в Януковича, а не розбудовувати Українську державу. Збідований електорат укотре зможе купитися на це, бо режим Януковича вже багатьох дістав і зробить вибір без вибору, не вимагаючи від об"єднаної опозиції рішучого кроку в напрямку розбудови української державності. Може трапитися так, що опозиція, відтіснивши Януковича і Партію регіонів від влади, сама перетвориться на повзучу контрреволюцію, для якої самоціллю стане збереження влади, а про розбудову української державності вже не йтиметься.

Відсутність національної, націоналістичної складової в опозиції може лише законсервувати режим Януковича та владу Партії регіонів і кине Україну в обійми Росії та Євразійського союзу. Про поступ нашої держави до цивілізованого світу доведеться забути на довгі роки, якщо не десятиліття…