Королівство Брехунів, або Дуремар – наш Президент!

Років десять, а то й більше, я жив без телевізора. Так сталося. Вдома в  мене телевізор не працював, потім відремонтував і його вкрали. А пізніше я переїхав до Києва і жив у найманих квартирах, де телевізора просто не було. Та й не потрібен він мені був – звик я в житті обходитися без нього. Свій перший власний телевізор я придбав на початку грудня 2004-го. Придбав, бо відчув необхідність. Придбав для того, щоб у ті години, коли я не на Майдані, стежити за розвитком подій. Але трапилося так, що ввечері я телевізор купив, а зранку Ющенко оголосив, що революція скінчилася.

З того часу в мене є телевізор і я маю можливість його передивлятися, коли, раптом, з’являється час це зробити. Маючи 33 канали і пульт дистанційного керування, важко втриматися від перемикання з одного на інший. Та й програми телебачення переважно такі, що на якійсь одній зупинитися надовго практично неможливо. Просто не витримую. А якщо програма і зацікавить, то неодмінно так часто перериватиметься на рекламу, що й найбільший телеман не витримає.

От і зводиться мій перегляд телевізора до постійного клацання каналами. Там вихоплю щось цікаве, там ненадовго зупинюсь – і ось отримав купу різноманітної інформації. А з новинами ще простіше – оскільки вони особливою різноманітністю не відрізняються, то все, що пропустив в новинах одного каналу, надолужиш на іншому. Щоправда, трапляються випадки, коли одну й ту ж подію, на двох різних каналах освітлюють з протилежних точок зору – тоді здається, що ти почув про дві різні події, а не про одну.

В таких телесерферських розвагах найбільше мені подобається вичіпляти щось особливе, можливо, несподіване навіть для авторів програми. Наприклад, на українському “Першому Національному” відомий радянський чекіст Павєл Судоплатов, який значну частину свого життя боровся з Україною та українцями, а останні роки свого життя був почесним пенсіонером Росії, розповідає про своє героїчне життя. В якійсь там черговій чекістській історії він згадує про те, як вони використали свої архіви для перевербування ворожого агента на свій бік. Нарили в тих архівах якусь таку інформацію, яка дала можливість загнати об’єкт зацікавлення у безвихідь, і той змушений був погодитися на співпрацю. А потім Судоплатов, хитро посміхаючись, говорить щось таке: “Наши архіви нам очєнь часта памагалі. Ані і сєйчас нам очєнь памагают”… У чому допомагають – здогадатися неважко…

Або – інший приклад. Якась історична програма про війну та німців на одному з російських телеканалів. Якийсь російський історик, розповідаючи про якийсь там німецький документ, говорить про те, що документ справжній – бо там і підпис, і печатка, і на самому формулярі, цитую, “двуглавий фашистский арьол”. Як відомо, фашистський орел був з однією головою, а от орел з двома головами… Хоча, всі й так знають…

Зі ставленням Росії до України все давно зрозуміло. Подивися будь-який випуск російських новин, де розповідають щось про Україну, і ти зрозумієш, що Росія Україну братньою аж ніяк не вважає, більше того – зневажає. І це також зрозуміло, адже Україна дає себе зневажати. А от Китай Росія поважає. Бо вже трохи боїться. І Америка починає вже Китай побоюватися. Тож Україні треба не з Росією дружити і не з Америкою, а з Китаєм. Бо Китай від України далеко, а до Росії та Америки – близько.

Але про це хай піклується новоспечений голова українського МЗС. Складається враження, що в команді Ющенка нікого, крім пана Яценюка, більше не лишилося. Як тільки в Президента виникає необхідність когось призначити на відповідальну посаду, призначається Яценюк. Круто! Фахівець широкого профілю! Пропоную розігнати Верховну Раду, Кабінет Міністрів, Секретаріат Президента, самого Президента відпустити на заслужений відпочинок, розігнати Генеральну Прокуратуру, Верховний Суд, Національний Банк і Раду Національної Безпеки… Коротше, порозганяти всіх, а на всі звільнені посади призначити Арсенія Я-це-ню-ка! Я-Це-Нюк! Я-Це-Нюк! Всі разом! Я-Це-Нюк! Арсена не спинити! Арсена не спинити!... Ги-ги-ги… J

Так, щось я відійшов від теми. А хотів же написати про те, що якось нещодавно, клацаючи каналами, натрапив я на фільм “Чарівний Голос Джельсоміно”. Дуже любив цей фільм у дитинстві. Подобалось мені, як з малюнків народжуються реальні речі та як сила слова, тобто – сила голосу, руйнує будинки… Тому, натрапивши випадково на цей фільм, відчув у собі ностальгійне бажання ще раз його передивитися.

Колись, згадавши про цей фільм вже в дорослому віці, я дивувався, як комуністична влада допускала появу цього фільму в телеефірі. Адже комуністична пропаганда значною мірою базувалася на брехні, тож кожна розумна людина мала бачити в Королівстві Брехунів натяки на Радянський Союз. Однак, передивився я цей фільм знову, і зрозумів, що це більше схоже на сучасну Україну.

По-перше, у фільмі показано капіталізм у совковому варіанті – саме те, що ми зараз маємо у своїй дорогій країні. По-друге, владу в Країні Брехунів захопили колишні пірати. По-третє, справжня історія тієї країни нищилася, ігнорувалася та перекручувалася. І головне – у тій країні всі брехали, всі знали, що це брехня, і всі робили вигляд, що це правда.

А хіба ж ми не живемо в суцільному потоці брехні? Хіба ж ми не знаємо, хто і коли нас обдурює? І хіба ми не терпимо цю брехню?

Он в Угорщині народ проти брехні вже півроку бореться. Хай поки не перемагає, але ж не мириться з тим, що його обдурили, не мовчить і не сидить у своїй хаті скраю. А хіба наші політики не брешуть в своїх передвиборчих обіцянках? Набрехали всі! І продовжують брехати. І ЗМІ їм дружно підбріхують. А ми всі мовчимо.

Покращення життя вже цілий рік переноситься на завтра. Бандити не сіли в тюрми. Комуністи і соціалісти дружать з капіталістами, а мали би, по ідеї, з ними боротися.

Колишня журналістка Ганна Герман обіцяла скласти свій мандат, якщо Калашникова, який образив журналістку СТБ, не покарають. Калашников – у шоколаді, пані Ганна – в Раді.

Кушнарьов з компанією поїхав на полювання після закінчення сезону. Стріляли із забороненої зброї. Так сказали в новинах. Потім в тих самих новинах сказали, що міліція ніякого порушення закону в діях мисливців не знайшла.

Луценко та інші активні опозиціонери люблять вживати слово “кучмізм”. Виникають питання. Якщо кучмізм – це погано, то чому ж Кучму ніхто ніяк за це “погано” не покарав? Якщо ж це добре, то навіщо нас тим кучмізмом лякати?

Нам розповідають про кризу в країні, в якій ціни на житло зростають з космічною швидкістю, яка є одним з європейських лідерів по обсягах продажу імпортних автомобілів, причому, ціни на ці автомобілі найвищі в Європі. Потім нам кажуть, що кризу подолано – ой, а ми нічого й не відчули…

Та що тут казати? Куди не ткни – всюди брехня. Всюди нереальні цифри, брехливі дані, всюди корупція – а це також різновид брехні. Наша економіка зростає! Ура! Наші політики всі, як один, вболівають тільки за народ! Ура! Народ хоче в НАТО! Ура! Народ хоче в Росію! Також – ура!...

А я от брехні не люблю… Тобто, коли брехня для жарту, для забави, якщо вона не стосується якихось серйозних справ, то це не страшно і навіть весело. Але в питаннях життєвих, в питаннях державних, брехні допускати не можна. Як там співалося? “Махінаціям – ні! Фальсифікаціям – ні! Ні брехні!”… А Ківалову, кажуть, Героя України дали… Це правда? Чи поганий жарт?...

А в “Чарівному Голосі Джельсоміно” всі їздять на українських “Волинянках”… Дуремар – наш Президент! Чи краще – Прем’єр-міністр або Голова Верховної Ради?... ;)