Генеза "випадкової" незалежності: історичний лікнеп "хо*лам, родства нє помнящім" та "українцям у першому поколінні"

Будь-яке свинство зазвичай тримається на якійсь потужній брехні, яку старанно поширюють як зацікавлені особи, так само і цілком безкорисливі довірливі дурники. Ця брехня – найкращий спосіб маніпулювати масами, особливо коли маси починають щиро в неї вірувати та втрачають здатність критично оцінювати факти. При тому сьогоднішнє свинство найзручніше буває будувати на історичній брехні, чи політкоректно скажемо "штучно створеній історичній міфології". Сусідня недонаддержава демонструє крайній вияв цього явища, але мене значно більше цікавить та хвилює таке саме скотство по наш бік порєбріка.

У обоймі якщо можна так висловитись "стовбурових міфів" всіх поколінь недолугої псевдо-української влади з 1991 по 2017 чи не найчільніше місце посідає легенда про "випадкову незаслужену незалежність". Сюжет казочки: жили-були собі тихі-мирні хохли, спокійно сприймали і радянську владу, і приналежність до великої імперії. Разом з усіма сьорбали баланду, помирали то у Гулагу, то у всяких Афганах, разом з усіма трохи репетували коли ставало зовсім вже сутужно, але так, "в мєру", і головне – разом. І от коли раптом ні сіло ні впало великий та могутній Совок дав дуба, хитрі хохли під шумок проголосили незалежність, бо вже ж і так воно все завалилось і кожний пішов сам як вмів загрібати - вигрібати. Художнім вираженням цієї казочки є знаменитий гидотний вірш Бродського про Україну. Бродського за той віршик лише лінивий не засудив, натомість цю саму казочку наші ж землячки – псевдоісторики, тіпа-аналітєгі та журнашлюшки продовжують радісно транслювати та насаджувати у мізки вже нових поколінь, для яких 1991 рік мало чим різниться від 1919.

Казочка має версію для "тіпа-умних", які не вірять у випадковості та повсюди шукають "змови" та "закуліси". В цій версії Совок здох не сам собі, а з нелегкої руки Держдепу (кому цікаво, гугліть "План Даллеса" та іншу подібну маячню), а незалежність також "проістєкла" не сама собою, а внаслідок змови партійного керівництва УССР, яке вирішило припинити платити данину Кремлю та у складний для Москви час спритно відокремилось, заодно щоб не потрапити під чистку комуністів вчорашнім секретарем обкому Єльциним (цю версію у подробицях і навіть з інтерв’ю тодішніх "втаємничених" можна подивитись наприклад на "Хвилі.орг", а у скороченому вигляді її як нібито самоочевидний та доконаний факт ретранслють у всьому іншому цілком розумні публіцисти, як-от наприклад Казарін…).

Пригадую, якось на початку дев’яностих ми з приятелем посеред Арбату довго слухали випадкового місцевого горе-оратора. Москалик з піною доводив, що такої нації як "українці" в принципі не існує у природі. Мій приятель довго його слухав, потім обережно взяв за гудзика, уважно подивився у очі, і стиха, майже пошепки запитав українською: "Пробачте, пане добродію, але ж я тоді хто?..". Заскочений зненацька вєлікорос стрімко рєтірувався, не витримавши несподіваної матеріалізації того-кого-не-існує… Читаючи або чуючи чергову версію легенди про "несподівану незалежність" та "заколот партійної еліти" я щоразу хочу ухопити транслятора цієї фігні коли за ґудзик, а коли і за кадичок, як слід потримати, та нагадати йому на правах безпосереднього учасника подій, як насправді все тоді відбувалось.

По-перше, ця казочка міняє місцями кобилу та воза – не Україна проголосила незалежність тому що впав Совок, а навпаки: Совок впав через те, що 24 серпня Україна проголосила незалежність.

Для кого це шок – просто продивіться хронологію тодішніх подій. ГКЧП саме по собі ще аж ніяк не означало кінця імперії, і цілком могло завершитись зміною хазяїна Кремля без зміни кордонів на карті світу. Послідовність була наступною: ГКЧП – перемога Єльцина цілком у межах "совкової парадигми" (він арештував ГКЧП саме за порушення Конституції СРСР та незаконне усунення "живого та легітимного" Президента СРСР Горбачова) – повернення Горбачова до Кремля (хоч неформально всім вже керував Єльцин) – проголошення Україною незалежності – істеричний, заполошний візит до Києва лідерів єльцинської "ДємРоссіі" зі спробами відмовити "хохлів" від "сепаратизму" та повернутись до "оновленого, демократичного" Совка – підтвердження нашої незалежності загальнонаціональним референдумом 1 грудня – і лише після цього Біловезька Пуща, яка раптом перетворила вихід зі складу СРСР однієї окремо взятої "Хохляндії" на повний крах всієї віковічної імперії і несподіване звільнення не одного народу, а одразу всіх, яким випало щастя бути "титульними" у "п’ятнадцяти республіках – п’ятнадцяти сестрах".

Трохи освіченіший читач цілком законно запитає: а як же Балтія? Нагадаю, що три Балтійські держави перший та останній Президент СРСР після свого повернення до Кремля з піджатим хвостом офіційно "відпустив на волю" - їхня незалежність була визнана Горбачовим 15 вересня. Однак деокупація трьох маленьких та найпізніше (аж у 1940-му) завойованих держав жодним чином автоматично не поширювалась на окуповані поколінням раніше "республіки – засновниці СРСР". Нас на той момент ніхто ще навіть не думав відпускати, навпаки – все підряд від Горбачова до Солженіцина та Єльцина намагалось завести нас назад до "обчєго" стійла… І лише наша воля, продемонстрована впродовж всіх цих довгих та дуже напружених трьох місяців, та остаточна демонстрація цієї волі 1 грудня розставили крапки над всіма "і" - і ці крапки злилися у останню крапку в історії Совдєпіі.

До речі, про "підступний Держдеп, який розвалив Союз" - я ще добре пам’ятаю, як Президент аж ніяк не СРСР, а США Джордж Буш – старший виступав під куполом Ради 1 серпня 91-го і вмовляв нас ні в якому разі не виходити зі складу СРСР, а разом з російськими братами будувати оновлену, демократичну, вільну від комунізму єдину державу… Так що роль Держдепу у нашій незалежності – таке саме лайняне антиісторичне кліше, як "організований Америкою Майдан".

Отож, що відбулось в Українській РСР до славнозвісного ГКЧП, яке всього лише прискорило і без того неминучу розв’язку?

Відбувся Народний Рух, який на момент літа 1991 вже налічував сотні тисяч, якщо не мільйон, активістів та значно більше симпатиків, мав осередки у всіх без винятку населених пунктах хоча б районного масштабу, а в низці областей і в кожному селі, у всіх без винятку вищих навчальних закладах та на більшості великих підприємств. Станом на 91-й Рух вже давно пройшов еволюцію від "руху за Пєрєстройку" до вимоги повної незалежності України. І при цьому він залишався відносно "поміркованим" порівняно з цілою низкою більш радикальних, менш чисельних, але також дуже активних національно-визвольних організацій, яких був цілий спектр, від Української Студентської Спілки та Спілки Націоналістичної Молоді до Української Національної Асамблеї – майбутньої УНА-УНСО.

Відбулись перші умовно-вільні вибори спершу на З’їзд Депутатів СРСР, а потім до Верховної Ради УРСР, де вперше було обрано кількадесят відвертих антикомуністів та прихильників незалежності, включно з майже півтора десятками вчорашніх політв’язнів, лише пару років як звільнених з концтаборів по Горбачовській амністії. І їхніми устами вимога незалежності України вже понад рік звучала з трибуни Ради – річ до того абсолютно нечувана після 1920-го…

Відбувся живий "ланцюг єднання" у річницю злуки УНР та ЗУНР, який з’єднав Львів, Київ та Харків. В той день у січні 90-го за руки вздовж траси взялись за найскромнішою оцінкою одночасно сімсот тисяч українців, за деякими оцінками понад мільйон. Нагадаю, що навіть за сьогоднішніми мірками це чималенька акція – обидва рази після 91-го, коли на вулицю виходила співставна кількість народу, у 2004 та у 2013-14, ми звемо революціями. А от про українську революцію 1989-91 чомусь говорити не прийнято – натомість нам парять казочку про "незалежність на шару"…

Чомусь не прийнято згадувати, що поки Рух готував здобуття незалежності у легітимістський спосіб, через Раду та референдум, базуючись на відповідній нормі Конституції СРСР, в той самий час "радикали" з УНА почали делегітимацію радянської влади – явочним порядком відкрили "реєстрацію громадян тимчасово окупованої Української Народної Республіки" та роздавали всім бажаючим "тимчасові паспорти УНР". Це могло б виглядати кумедним, якби не два нюанси – по-перше, за радянськими законами видача та отримання таких "паспортів" цілком могли розглядатись як державна зрада (смертну кару за яку ще ніхто не відміняв), а по-друге – таку державну зраду встигли на момент ГКЧП здійснити понад шістсот тисяч (!) громадян, і акція лише розгорталась.

Тим, хто живе у епоху "після двох Майданів", важко збагнути, чому страйк та голодування київських студентів восени 1990-го майже в ті самі дні прозвали "революцією на граніті". Між тим для "Совка" це дійсно було чимось абсолютно неможливим – щоденні пятидесятитисячні демонстрації, захоплення корпусів університетів, і все це у країні, де буквально за пару років до того максимальним можливим протестом був пікет кількох відчайдухів з плакатиками, який закінчувався тюремним вироком. Неможливим було і те, що акція не лише не згасала, а навпаки щодня набувала більшого розмаху, до неї приєднувались все нові і нові учасники, страйк пішов за межі Києва та покотився універами України, а у Києві до студентів почали долучатись "дорослі" – і зрештою на звістці про приєднання до студентів та їхніх вимог робітників заводу "Арсенал" влада зламалась. Сталась ще одна неможлива до того у "совку" річ – Верховна Рада офіційно запросила представників "революційної вулиці" під купол, вислухала та поставила на голосування їхні вимоги. Однією з тих вимог був референдум за вихід України зі складу СРСР. Так, тоді Рада не ризикнула піти на цей крок, референдум стався на 14 місяців пізніше, 1 грудня 1991. Але вперше прозвучав він саме як вимога революційної молоді восени 1990-го, і хай це пригадають апологети "заколоту Кравчука та ЦК КПУ". Натомість вже тоді Рада на вимогу страйкарів ухвалила закон, який дозволив українцям проходити строкову службу в межах території УРСР, а не "куда Родіна і Партія пошлют". Цим правом за наступний рік скористались десятки тисяч юнаків, і це стало далеко не останньою причиною провалу ГКЧП в Україні – значна більшість військових частин вже були "неблагонадійні", тобто не готові розстрілювати своїх земляків за наказом Москви.

До речі про страйки – автор цих рядків чудово пам’ятає, як до Києва приїздили чималі делегації від страйккомів Донбасу, де в цей час проходили стотисячні мітинги та страйки. Зараз в це важко повірити, але тоді донецькі шахтарі на ґрунті спільної ненависті до комуністів чудово знаходили спільну мову з Рухом та цілком підтримували вимогу незалежності України. Коли у травні 91-го автор разом з іншим таким само "юним радикалом" вели сорокатисячну колону до Лукьянівського СІЗО визволяти арештованого "западенця-бандерівця" Степана Хмару, саме кількасот шахтарів у своїх касках були нашою "пробоєвою силою", яка легко здолала два кордони внутрішніх військ і спинилась лише на третьому кордоні з ВВ, ОМОНУ та тюремного спецназу із бронетехнікою…

Можна пригадувати купу інших епізодів з тих буремних років, але пригадаю лише два паради, які як на мене разом дають чудову картинку завершення епохи "совка" в Україні.

Перший парад мав відбутись 7 листопада 90-го, на річницю більшовицького перевороту. Радянська армія мала як завжди пройти Хрещатиком, як ходила по ньому всі десятиліття окупації від 1920-го – аж раптом Київрада їй це заборонила! Парад дозволили лише на проспекті Перемоги, а щоб ображені генерали не вирішили порушити рішення бунтівної мерії (яка до речі незадовго до того якраз офіційно підняла синьо-жовте "петлюрівське" знамено) на Бесарабці вишикувався живий ланцюг з тисяч киян та кількадесят нардепів всіх рівнів, готових лягти перед гусеницями танків та не дати "нєпабєдімай і лєгєндарной" прокатитись під каштанами Хрещатика. Тим часом молодь не задовільнило таке помірковано-компромісне рішення, і добра тисяча студентів спробувала взагалі не допустити парад окупаційного війська будь-де в українській столиці. Ми тоді протримались на площі Перемоги всю ніч до ранку, коли спільними зусиллями всіх піднятих по тривозі райвідділів Київської області та курсантів всіх училищ Києва нас таки "зачистили" і звільнили прохід для параду – але про прорив танків на Хрещатик вже не йшлося, командування Київського округу було щасливе доповісти до Москви що вони бодай десь таки промаршували…

А другий парад відбувся у Москві на Червоній площі 23 серпня 91-го, за добу до проголошення нашої незалежності. Тоді Єльцин святкував перемогу над комуністами та кінець семидесятилітньої червоної диктатури, і над Кремлівськими вежами злетів дирижабль з чотирма прапорами – Росії, України, Литви та Грузії. Так було відзначено ті союзні республіки, народи яких внесли найбільше у перемогу над СРСР та комунізмом. До речі, той синьо-жовтий прапор, який 24 серпня внесли під купол Ради, був також не випадковим – це був бойовий прапор українців, які окремим загоном під своїм національним стягом взяли участь у обороні Білого Дому у Москві в дні ГКЧП – на правах союзників з незалежної держави, а не "молодшого брата"...

Загалом Україна у 1989-91 стрімко вислизала із цупких, але вже старечих лап прогнилої імперії, і проголошення незалежності вже було очевидною для всіх перспективою – хоч звісно до ГКЧП ніхто не уявляв цю перспективу настільки близькою. Національно-визвольний рух був надзвичайно активним, стрімко ширився, зі Львову та Києва сягнув Донбасу та Криму, хоч звісно ж його популярність зростала не однаково швидко, а за зрозімілим історично зумовленим градієнтом "Захід – Схід". За якихось три роки від перших зборів Української Гельсінкської Спілки та Українського Культурологічного Клубу, на яких збиралось кількадесят людей, національний рух виріс до щонайменше мільйонного, і набував нових симпатиків за "законом логарифмічного зростання". У своєму розвитку український рух практично в точності повторював шлях прибалтійських Народних Фронтів (найближче до Литовського "Саюдісу"), абсолютно відверто вчився у балтійських друзів – і масштабував їхні акції пропорційно до розмірів та населення УРСР. Втім, де в чому Україна виявилась навіть попереду і Балтії, і тоді найдемократичнішої у СРСР Москви – студентська революція осені 1990-го була на той момент безпрецедентним у імперії прикладом успіху несистемної опозиції та революційної, а не легитимістської акції. Загалом же український визвольний рух повторював еволюцію та здобутки балтійських національних рухів із затримкою за різними показниками приблизно на 1-3, в середньому на 2 роки. Таким чином, без "фактору ГКЧП" незалежність України швидше за все відбулася б десь у проміжку між 1992 та 1994 роками…

Історія не знає умовної відміни, сталось те що сталось – і "маємо те що маємо". Можна казати, що на час ГКЧП Україна ще не до кінця "визріла" до незалежності, а український визвольний рух виявися не готовий взяти всю повноту влади в країні та "зачистити" комуністів – так само як "передчасним" був наш Майдан у 2014-го, і так само як ми виявились не готовими сформувати нову владу після втечі Янука, через що були змушені перетасовувати колоду "системної опозиції" і віддати владу людям з тої ж олігархічної тусовки, що скинутий нами диктатор… Можна по різному оцінювати той компроміс, на який пішли рухівці у серпні – грудні 1990-го. З одного боку, тимчасовий консенсус з комуністами дозволив отримати незалежність без кровопролиття, та згуртувати проти Москви не лише демократичну опозицію, але і місцевий колоніальний істеблішмент, і що вкрай багато важило – забезпечити щонайменше нейтральність, а то і лояльність МВС та армії. Балтія, яка випереджала нас на пару років у розвитку національно-визвольного руху, була вимушена пройти через барикади, витримати танки на вулицях та всі "принади" військового часу, та заплатила за свободу криваву ціну, у пропорції до населення співставну з нашими втратами на Майдані – ми ж тоді відробились "оксамитовим" варіантом, і доплачуємо за свободу до повної ціни лише зараз...

До речі, як ми вже згадали про криваві жертви балтійських побратимів, то не гріх нагадати, що на барикадах Вільнюсу та Риги майоріли також і синьо-жовті стяги, депутати Ради від Руху пробивались до оточеного танками Литовського Сейму, бензовози з Франківська та Львову проривали "паливну блокаду" повсталої Литви, а українські добровольці заслужили навіть честь бути окремим загоном з власним прапором у складі литовського повстанського війська – і це також було частиною нашої боротьби за незалежність України, адже імперія хиталась від ударів з різних боків, від Вільнюсу до Тбілісі, від Львову до Душанбе, і кожний вносив в це "дифузне повстання" свій посильний внесок, притому наш український був далеко не найменшим.

Так що із живих свідків буремних подій останніх років Совдепії казочки про "незалежність на шару" та "змову малоросійських комуністів" можуть вигадувати та транслювати лише дві категорії людей – або ті, хто напряму в цьому зацікавлений з різних причин (про причини нижче), або та перелякана біомаса, яка пересиділа всі революційні зміни тих років між телевізором та чергами у лікеро-горілчаних магазинах, з усіх історичних подій запам’ятала лише антиалкогольний указ Горбачова, дефіцит харчів та продуктові талони, а далі геть погубилась у новій реальності та хапається за будь-яке пояснення змін у житті та світі – таке пояснення, де все вирішується десь "нагорі", а від "простих людей" нічого не залежить, вони лише пливуть як лайно або тріска по бурхливих хвилях історії… Звісно ж, такі, від кого ніколи нічого не залежить, і які завжди пасивно несуться хвилями, бо ж ця матерія як відомо не тоне, тоді складали абсолютну арифметичну більшість населення УРСР. Так само як вони складають абсолютну більшість наразі. І так само як вони складають абсолютну більшість у всіх країнах та у всі часи. Історики підтвердять – ніде і ніколи в наймасовіших революціях не бере участь більшість населення, та що там більшість – число активних учасників ніколи не перевищує 5-10% відсотків, а зазвичай заледь сягає 1-2%. Обидва свіжі у пам’яті Майдани показують що цього цілком вистачає при відсутності бодай такої ж підтримки у правлячого режиму. Така само статистика "оксамитових революцій" у Центрально-Східній Європі, боротьби за незалежність країн Балтії, "кольорових революцій" у Сербії та Грузії тощо. І саме до такого стану була вже дуже близькою Україна 1991 року. Вона вирувала, мітингувала, видавала шалену кількість "самвидаву", страйкувала, зрештою вчилась будувати барикади та робити "коктейлі". ГКЧП трохи прискорило природній процес, та сприяло переходу від класичної антиколоніальної боротьби до "гібридного" компромісу між національно-визвольним рухом та колоніальною комуністичною елітою – не менше, але і не більше. "Заколот Кравчука проти Москви" певно дійсно мав місце – але стався він не у спокійному болоті, а саме на тлі розбурханої революційної України. Ми були силою, силою, яка прагнула незалежності, силою, яка була готова знести під три чорти всіх комуністів на чолі з Кравчуком. Це було питанням одного – двох років до ГКЧП, і стало питанням днів чи тижнів в часі ГКЧП. І саме в цій ситуації, і ні в якій іншій, став можливим компроміс 24 серпня 1991, коли під Радою стояли десятки тисяч розгніваних громадян, готових проголосити незалежність прямо на площі, якщо цього не спроможуться під куполом, та зайти під цей купол не запитуючи дозволу. Кравчук та компанія в цій ситуації дійсно зробили мудрий вибір – очолити процес, зупинити який вони не мали жодного шансу. Для себе вони однозначно обрали кращий з можливих варіантів – зберегли владу, і навіть зуміли примусити ці самі десятки тисяч розгніваних українців кількома днями потому так само стояти на площі під Радою, але вже не напоготові до штурму, а живим щитом, захищаючи разом всіх "наших" (включно з вчорашніми ворогами) від московської делегації на чолі з "самим" Руцьким, який кількома днями раніше арештував ГКЧП, а тепер приїхав нагинати Київ в новий "демократичний" Союз. Чи був на краще для нас компроміс, на який пристали лідери Руху, варто оцінити їхній тодішній вибір як стратегічну мудрість на кшталт компромісу "Солідарності" з Ярузельским, чи ж як недалекоглядне боягузство на кшталт перемовин лідерів нашої "легальної опозиції" з Януком в час, коли Майдан вже перейшов до збройного опору та перемагав – я не берусь судити. Ми ніколи не знаємо, що було б, якби ми тоді пішли більш радикальним шляхом. Пройшли б ми тоді шлях очищення як країни Центральної Європи та Балтії, і наразі давно були нормальною європейською країною, чи ж поринули у кривавий хаос громадянської війни в поєднанні з агресією Росії, як це сталось в той же час з Таджикістаном та Молодовою – хтозна... Але в будь-якому разі не можна казати, що ми були "неготові" до незалежності, що вона "звалилась на нас", що ми її не вибороли. Незалежність стала підсумком тривалої та бурхливої боротьби, результатом діяльності потужного національно-визвольного руху – і лише конкретні обставини літа 91-го зумовили суспільний компроміс, яким супроводжувалось її формальне проголошення. Комуністи та Кравчук не лише не були рушійною силою здобуття незалежності, а навпаки – лише в самий останній момент прихитрились застрибнути до потяга, який в протилежному випадку розмазав би їх по рейках. Їх легко впустили до цього потягу і навіть пропустили момент, коли вони опинились за кермом локомотиву – бо всі тоді хотіли уникнути кровопролиття, і я не візьмусь ні засуджувати це, ні виправдовувати. Але факт, що запустили локомотив незалежності зовсім не вони, і швидкість він набирав цілком природним чином, а не стараннями колоніальної "червоної еліти".

Чи були ми готові до незалежності? І так, і ні. Голосування 1 грудня показало, що прагнення до незалежності стало дійсно масовим та було на той час вже практично безальтернативною суспільною думкою. Водночас до радикальної зміни старої еліти та рішучих антикомуністичних реформ виявилась готовою меншість суспільства: за "українського Гавела" В’ячеслава Чорновола у другому турі віддали голоси 25% виборців. Лише 25, бо цього не вистачило для перелому історії на той шлях, який обрали Чехія, Польща та Балтія. І цілих 25 – бо направду кожний четвертий громадянин, готовий до рішучих змін та побудови принципово іншого суспільства – це вже дуже багато. Навіть сама ця цифра вже категорично перекреслює балачки про "незалежність на шару" та "змову комуністів-сепаратистів" - кожний четвертий українець був прихильником національно-демократичного руху, і саме на цьому фоні комуністам довелось маневрувати та перехоплювати у Руху актуальний порядок денний. Нажаль, їм це вдалося, і через це ми досі живемо у страшному нежиттєздатному покручі вільної України з Українською РСР – але це тема для іншої розмови. Тоді ж незалежність не "звалилась нам на голову" - навпаки, ми здобули її своїми руками, руками цієї просунутої одної четвертої нації, але у слушний момент її з наших, ще трохи невпевнених у собі, рук перехопили досвідчені шахраї з того самого будинку на Банковій, звідки нами і зараз більш чи менш майстерно маніпулюють (тоді там сиділо ЦК КПУ).

Принагідно варто згадати улюблений аргумент прихильників казочки про "випадкову незалежність" - союзний референдум 17 березня 1991. Апологети "незалежності від Кравчука" полюбляють оперувати результатами тодішнього голосування для компрометації референдуму 1 грудня – мовляв, в межах одного року думка українців так радикально змінилась, що значить насправді цієї думки не було у обох випадках, виборцями просто маніпулювали згори. Так, на відміну від Балтії в УРСР не вистачало сил для зриву організованого Москвою "волевиявлення". Однак подивимось на його результати уважніше: проти збереження Союзу у будь-якій формі вже 17 березня 91-го проголосували 28% виборців УРСР, попри всю організовану згори кампанію за "єдіний і нєдєлімий". Тобто понад чверть українців категорично відкидала імперію ще тоді, коли радянські танки стояли у Вільнюсі, Ризі, Баку та Тбілісі, і розвал Совка ще геть не був єдиним можливим варіантом, натомість все могло закінчитись придушенням національних рухів та масовими репресіями. І в цій обстановці активна частина нації вже попри все вимагала незалежності. Натомість за збереження Союзу, що в той момент було безпечним мейнстрімом, проголосували лише 70%, при тому що абсолютна більшість з них ще й уточнила свою позицію в бік "поміркованої самостійності": нагадаю, що паралельно з союзним бюлетнем в УРСР був надрукований свій, де пропонувалось голосувати за "оновлений Союз Суверенних Республік на основі Декларації про Державний Суверенітет УРСР". За цей варіант проголосувало понад 80% виборців, тобто якщо навіть припустити що в цій цифрі "сидять" всі ті 28%, які ризикнули сказати Союзу "ні" (хоч це не так – чимало з "доконаних самостійників" другий бюлетень просто ігнорували), то виходить що все одно ще 52% українців від загального числа, тобто абсолютна більшість від тих 70%, хто підтримав збереження Союзу, погоджувались на це лише на умовах дуже широкої автономії УРСР. Наскільки пригадую своє спілкування з людьми в той буремний час, а я як юний радикал – активіст тоді щодня вів усну агітацію і мотався з прокламаціями від Києва до Харківщини та Миколаївщини, це дійсно схоже на тодішні настрої поміркованої частини соціуму. Якщо ми по свіжому пригадаємо, з якою швидкістю еволюціонували і радикалізувались наші з вами погляди впродовж всього лиш трьох місяців Майдану, стає цілком зрозумілим, що за час від березня до грудня 91-го, коли буквально кожний день приносив все більш страшні та бентежні новини з різних кутків імперії, помірковані "автономісти" цілком природним шляхом стали радикальними "незалежниками", і це значно краще пояснює перебіг тодішніх подій між двома референдумами, аніж теорія "змови комуністів" та "маніпулювання тупою бездумною масою". Референдум 1 грудня був справжнім волевиявом нації, і це нічим не перекреслиш – навіть всіма помилками, які ми наробили потім вибираючи собі владу одна від одної гірше…

Ніколи не забуду, як в день референдуму я, член дільничної комісії, ходив зі скринькою по домівках нездатних прийти на дільницю виборців. В убогій квартирі на Старому Подолі ледь не столітні дідусь та бабуся дочекались на нас, бабця бодай по квартирі ходила, дідо ж був зовсім лежачий, йому довелось подати бюлетень прямо в ліжко. Тремтячими руками вони поставили свої хрестики і просунули бюлетні до скриньки, витираючи сльози щастя. Дід сказав нам, прощаючись: "Таки дожив проголосувати за самостійність, тепер нарешті можу померти" - він так і сказав, "самостійність", а не "незалежність", і якось одразу стало ясно, що він пам’ятає ще ту, першу самостійність, і всі ці роки чекав, що вона таки знову станеться, і може саме ця віра та це чекання дало йому силу пережити стільки тяжких років…

Кому ж і для чого треба поширювати міф про "незалежність з неба" та про "провідну та керуючу роль КПУ"? По-перше, самим екс-комуністам та їх спадкоємцям. Після складного компромісу грудня 91-го на короткий час склалась ситуація, дещо подібна до сьогоднішньої: "вчорашні" лишились при владі, нібито "ненадовго, до скорих виборів", і як плату за це нібито почали виконувати програму розбудови незалежності та декомунізації. Вже за рік стало зрозумілим, що нас майстерно ошукали, і найчутливіший барометр брехні – студенти спробували повторити успіх страйку жовтня 1990-го – але не знайшли підтримки та були легко і майже "ніжно" зачищені "Беркутом"… А у 94-му комуністичний реванш став доконаним із обранням президентом кандидата від "червоних директорів", парторга "Південмашу" Леоніда Кучми. Почався тривалий час розбудови феодально-олігархічного ладу, який вперше похитнувся лише десять років по тому в часі Помаранчевої революції, однак встояв тоді, а до кінця не демонтований навіть нашим нещодавнім Майданом. Наразі на наших очах відбувається спроба адаптувати цей лад до дещо змінених нами реалій та законсервувати його ще невідомо як надовго. Цілком логічно, що нові феодали з середовища "червоного директорату" та спритних комсомолістів – перших ділків (привіт ЮВТ та всій її Тигіпківській компашці), та їхня обслуга зі сформованого за ці роки чиновництва дуже зацікавлена у своїй версії української історії – версії, в якій не було прагнення народу до незалежності та свободи, не було потужного визвольного руху, не було подій, де саме народні маси та опозиційні активісти виступали творцями історії та рушійними силами історичних процесів націєгенезу. В цій версії історії все вершили та вирішували вони, "майстри закуліси". Не вони перелякано тремтіли, коли стотисячні натовпи на площах вимагали незалежності та демократії, і лихоманково шукали для себе місце у новій реальності – а ми були наївними лохами, придатними лише на масовку під їхнім маніпулюванням. Це не ми вибороли незалежність та змінили карту світу, тим самим принагідно по недосвідченості створивши їм несподівану можливість поживитись суспільним майном, а це вони заради можливості красти наше добро та не ділитись з московськими крадіями "вигадали" нам незалежність. В такій версії історії вони від тоді і досі "у своєму праві" - це ж не наша, а їхня держава, вони вигадали її під свої потреби, тож що хочуть те з нею і роблять. В цій версії історії наші спроби збудувати свою Україну, таку, де держава обслуговує нас в обмін на наші податки, а ми визначаємо як цій державі розвиватись, та до того ж ретельно контролюємо всі витрати цих наших податків, завідомо приречені – адже за їхньою версією народ у нас ніколи нічого не визначав сам, ним завжди верховодили спритні та мудрі вони. Зрозуміло, чому саме цю картину нам так старанно "парять" найняті ними доморощені політолухі, анолітєгі та журнашлюшки. Не зрозуміло, якого біса їм бездумно підгавкують чимало порядних та загалом недурних людей. Не всі жили в той буремний час, не всі тоді були на вістрі подій – так блін, читайте документи епохи, "вчіть матчасть", зрештою, спитайте нас, поки ми ще живі та не страждаємо на склероз - а не транслюйте фуфло від олігархів комсомольського походження!

А ще більше в цій версії історії зацікавлені там, за парєбріком. Бо в цій версії нема жодної різниці між Україною та "самими народними у світі республіками", та "народні республіки" може навіть трохи більш легітимні – вони ж принаймні проголошені "самим народом", а не "маніпуляторами", і героїчно воюють за свою "незалежність", не те що хохли, які "на шару під шумок втекли від братів", "щоб комуністів від Єльцина врятувати". Забрати Крим у ТАКОЇ України – взагалі не гріх, адже і вся ця Україна якась така собі "несправжня", "вигадана комуністами в дні ГКЧП". В такій версії історії взагалі не зрозуміло, якого біса ми тут вже четвертий рік воюємо – адже в цій картині світу ми воюємо не за країну, її нема і ніколи не було, а лише за своїх місцевих феодалів, "за Вальцмана з Гройсманом", як пишуть у агітках, звернених до наших солдатів, московські політтехнологи.

В цій версії правий не дідусь, який ледь не століття чекав на голосування "за самостійність", і не ті 92% українців, які голосували разом з ним, а чекіст Вова, для якого тоді сталась "найбільша геополітична катастрофа століття". А наслідки катастроф звісно ж можна і треба виправляти, і вся війна проти нас то всього лише початок "усунення наслідків катастрофи"…

Ну і звісно ж є ті, хто цю псевдо-історію не вигадав, але по дурості радий її такою прийняти. Для тих, хто мріє щоб історія починалась лише в той день та час, коли він (вона, воно) в цю історію вступив (-ла, - ло), така версія дуже зручна, бо надає їм шаленого пафосу "епічних першогероїв". Якщо Україна почалась три роки тому на Майдані та у АТО, тоді звісно наша босонога Надєнька цілком у своєму праві, ставлячи Україну та "ДЛНР" на одну дошку та прирівнюючи майданівців до "ополчлєнців". Якщо історія України почалась так нещодавно, тоді дійсно хто зна, де правда, може взагалі це все облуда, і воюємо ми невідомо за що та за кого, може і дійсно давно пора брататись з ополчлєнцями та разом іти брати Київ, скидати всяких вальцманів-гройсманів. А там і взагалі, от переоберуть Пуйла на Навального чи ще на щось там, і треба буде брататись зі славянськими братушками, та й замислитись, нащо ми взагалі від них відділялись – певно, комуняки попутали, тож вони, гади незалежність вигадали у 91-му… Ця логіка дуже легко поселяється у буйних та не обтяжених розумінням історії голівоньках, і веде в одному можливому напрямку – до зради та поразки, до знищення України.

"Хохли, родства нє помнящіє", "українці у першому поколінні" - найлегша мішень для маніпуляцій з-за парєбріка, і саме нерозуміння генези нашої незалежності робить їх такими вразливими для пропаганди Кремля. Україна, яка "випадково відділилась у 91-му" ніколи б не витримала трьох років війни зі старою та ще досі потужною імперією, вона б посипалась як картковий будиночок ще у перші тижні "руцковєсни" 2014-го. Власне, вся "руцковєсна-14" була розпочата тому, що у Кремлі самі повірили у власну брехливу версію історії – ту саму, в якій ми отримали незалежність "на шару", внаслідок "заколоту Кравчука". З такою генезою у нас не було жодного шансу, а план агресії був безпрограшним. Але ми несподівано вистояли – і не тому, що у нас раптом за одне покоління наросло невідомо звідки та як з холєри багато нових героїв неіснуючої нової нації. Навпаки - ми вистояли тому, що мій "Айдар" та "кіборги" з ДАП - це вже п’яте покоління бійців нашої незалежності, рахуючи від Січових Стрільців, Чорних Запорожців та повстанців Холодного Яру.

За нашою спиною – армія УНР, повстанці УПА, беззбройний і від того ще важчий подвиг дисидентів – "шестидесятників" у таборах. Всі вони помирали за незалежність нашої країни, і їхні життя – та сама ціна свободи, яку аж ніяк "шарою" чи "випадковістю" не назвеш. І звісно ж, у нас за плечима Народний Рух та у широкому сенсі національно-визвольний рух кінця 80-х – 91-го – той самий, який здобув незалежність, хоча б формально проголошену та визнану світом.

Нам, теперішнім, тут і зараз, лишились значно простіші завдання – маємо "всього лише" наповнити цю напів-фіктивну незалежність реальним змістом, одночасно утримавши її під тиском ворожої агресії. Неможливе завдання, якщо ми народились вчора, і до нас тут нічого не було. І відносно легке – якщо порівняємо із зробленим попередниками, та збагнемо своє місце у строю. Своє місце у столітній неперервній історії нашої невипадкової незалежності.

Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов. Мнение редакции может отличаться от авторского.

Наши блоги