До регулярних звинувачень в любові до фашистів з боку Росії у нас, напевно, звикли вже всі. Напередодні 9 травня у північних сусідів регулярно відбуваються загострення на цій темі, і нам в черговий раз нагадують про недопустимість реабілітації воїнів УПА, Шухевича, Бандери та інших тих, хто свого часу не воював на боці СРСР та не славив Сталіна на полях битв. За компанію часто дістається і Петлюрі, який до подій Другої Світової зовсім не мав відношення, проте російським міністерством пропаганди також зарахований до когорти військових злочинців, фашистів і зрадників, оскільки посмів свого часу воювати за незалежну Україну. Будь-які спроби поставити під сумнів радянське трактування подій 20 століття сприймаються Росією як агресія і зрада. Причому, якщо одним така вільнодумність вибачається, то Україні в цьому плані приділяється особливо пильна увага.

Видео дня

Цілком природно, у зв'язку з такою риторикою, у нас в Україні складається враження, що в Росії звичайно ж в точності виконуються всі ті вимоги, які самі росіяни висувають сусідам. Активісти червоно-коричневих проросійських рухів рвуть глотки, закликаючи брати з Федерації ідеологічний приклад. Проте, насправді виявляється, що в самій РФ далеко не все так однозначно, як віщають пожирачі російських грантів. Питання громадського примирення по лоскітливих історичних питаннях у північних сусідів не стоїть – воно вже вирішене.

Це пам'ятник "Згода та Примирення", встановлений у Новочеркаську в 2005-му році. Він присвячений примиренню козаків та інших росіян, білих та червоних. В Україні подібні пам'ятники слід було б встановлювати в кожному місті, але не відомий жоден аналогічний український монумент.

Не важко здогадатися, скільки лайна проллється на тих, хто спробує встановити щось подібне у нас в країні, і звідки це лайно литиметься. У Росії ж з цим куди спокійніше. Незважаючи на те, що козаки свого часу співробітничали з Вермахтом, ніхто не піднімав крику. Воно і зрозуміло - грошей за розпалювання ніхто не отримує, відповідно нікому розпалювати.

А ось інший гучний приклад - пам'ятник отаманові Краснову в станиці Єланській. Петро Краснов - це вам не Бандера, він в нацистських в'язницях не сидів і проти німців не воював, а активно співпрацював до самого кінця війни. Був страчений у 1947 році в Москві, як військовий злочинець. Але кого це хвилює? У Росії немає проплаченої зграї провокаторів, ніхто не рве на собі фофудью, і пам'ятник стоїть собі з 2007 року.

На відкритті було багато людей. Пам'ятник був освячений священиками РПЦ. Все, як треба, але чомусь по Першому каналу цього не демонстрували.

А от 2 травня в Новочеркаську поряд з радянським прапором на державній установі висіли прапори, автором яких є той самий "нацистський посібник" отаман Краснов. Тобто це навіть не "власовський прапор", як люблять деякі гарячі сталіністи називати російський триколор. Це крутіше, оскільки Власов триколора не винаходив, а донський прапор - дітище саме Петра Краснова.

4 травня 1918 року на засіданні "Круга порятунку Дона" під головуванням отамана були розглянуті Основні закони Всевеликого Війська Донського. У законах йшлося і про прапор:

"ст.48. Три народності спрадавна живуть на донській землі і складають корінних громадян Донської області - донські козаки, калмики і російські селяни. Національними кольорами їх були: у донських козаків - синій, волошковий, у калмиків - жовтий і у росіян - яскраво-червоний. Донський прапор складається з трьох подовжніх смуг рівної ширини: синої, жовтої і яскраво-червоної".

Такими прапорами обвішана вся Ростовська область, але жодного скандалу із цього приводу не відбувається. Немає петрушки-Маркова, як в Одесі. Нікому влаштовувати провокації і бити людей. Ось і виходить, що Росії можна говорити про громадське примирення, а іншим не можна. Згода в Україні не входить у сферу інтересів російського керівництва.