Блог | В українців є одне дивне роздвоєння
Ніщо в нашому житті не здатне загнати в такий глибокий ступор зачудування, як деякі результати соціологічних опитувань українського народу. Саме на такі випадки в нього ж, у народу тобто, вже споконвіку заготовлено відповідну приказку – хоч стій хоч падай.
От і вчергове опубліковане дослідження щодо рівня довіри нашого загалом не надто щедрого на довіру населення відносно до різного типу соціальних інституцій не обійшлося без усіляких дивнот, - пише Юрій Андрухович для Збруч.
Ні, те, що "Президент, уряд і Рада мають найнижчий рівень довіри", якраз не дивує зовсім, а стабільно підтверджує поширене враження, що українці завжди ненавидять владу, особливо якщо вона своя, українська. Цю рису чомусь прийнято плутати з міфічною волелюбністю та вважати проявом шляхетного анархізму. І навіть гордо вважати, що завдяки цьому в нас неможливий тоталітарний вождь.
Насправді все не так красиво. Українці дійсно не люблять влади, і переможець (або переможниця) недалеких виборів уже за лічені місяці свого врядування отримає такий зашкал усенародного гніву та паплюження, що мало не здасться.
Державна влада для українця – ворог абсолютний, ворог номер один. З єдиним уточненням: якщо вона не радянська. Тільки з нею єдиною наш народний "дух анархії" якось загалом незле зживався. Не те щоб особливо любив, бо за що її було любити, але, можна сказати, загалом толерував. Існують ще перекази про подібне, переважно шанобливе ставлення до російського царя та австрійського цісаря. Однак з огляду на віддаленість у часі соціологи вже не можуть цього перевірити, а історики, як відомо, взагалі не науковці.
Читайте: Украинская дипломатия топчет россиян на их бывшем поле игры
Тож повертаючись до згаданої на початку цих нотаток публікації, відзначмо для себе, що з українцями все гаразд і вони продовжують бути собою, тобто не любити владу. Інша річ – дещо маніпулятивний заголовок, з якого можна виснувати, що найненависнішим для українців (згаданий першим у заголовку) є їхній президент. Але якщо, крім заголовка, прочитати й сам текст і уважніше придивитися до наведеної в ньому таблиці, то зауважимо, що у владній тріаді якраз президента не люблять найменше. Лідером антирейтингу є, як видно, парламент, і коректний заголовок повинен би звучати "Рада, уряд і Президент мають найнижчий рівень довіри" – саме в такій послідовності. Втім, це лише мимобіжне зауваження, й можна погодитися з тим, що від перестанівку інститутів влади сума недовіри до неї не міняється.
Приємно, що такий же високий рівень недовіри в українців викликають російські ЗМІ. Цьому явищу можна було б лише радіти, якби не деякі ознаки шизофренії. Російські ЗМІ, як відомо, не мають для поливання ненавистю об’єкта, улюбленішого за українську владу. З чого випливає дивне роздвоєння опитуваних українців. Бо в чому ж тоді вони аж так не довіряють російським ЗМІ, якщо аж так не довіряють тим, проти кого російські ЗМІ найбільше працюють?
Отакі поки що дива з недовірою.
Але що натомість із її протилежністю? Що з довірою? В чий бік випромінюють пересічні українські серця тепло й симпатію?
Й тут нарешті – момент, відповідний для нашого з вами зачудування. Бо виявляється, що українці найбільше довіряють такій не зовсім виразній соціальній категорії, назва якої "звичайні люди у Вашому населеному пункті".
Господи, які разючі зміни відбулися з народом, щодо якого сторіччями вороги щосили поширювали чутку, ніби найвище в житті задоволення він отримує від смерті сусідової корови! Немає вже тих українців, усі перевелися – і слава Богу! Нині з ними діється щось протилежне і прекрасне: саме сусіди (яких лукаві соціологи завуалювали під "звичайних людей Вашого населеного пункту") є для українця найвищим авторитетом. З усіх-усіх, які лиш існують на світі. Слава "звичайним людям мого населеного пункту" – невичерпному джерелу моєї соціальної довіри!
Вам віриться? Мені якось не дуже. Особливо, зважаючи на реальний рівень міжлюдської солідарності та взаємної підтримки серед "звичайних людей" наших "населених пунктів".
Тут я мушу уточнити: моє "не віриться" стосується не соціологів, а їхніх респондентів. Вибираючи відповідну категорію із запропонованого соціологами набору, українець відповідає не зовсім чесно, бо при цьому конструює позитивний образ себе самого – з огляду на анонімність опитування, мабуть, лише для внутрішнього вжитку. Іншими словами, робить себе красивим у власних очах. Він не лох, щоб любити владу. Тож він і не любить її. Зате найбільше любить простих людей. Добре ставиться до сусідів. До "волонтерів, які помагають армії". До "волонтерів, які помагають переселенцям". До самих "переселенців". До Армії й до Церкви.
Читайте: Хотите плестись по жизни лузерами а-ля россияне?
Остання при цьому може означати й гундяївську – в опитуванні ж не конкретизовано, якій саме з Церков народ довіряє більше, а якій менше. Соціологам ідеться про Церкву як інститут загалом. І як тут мені, такому красивому та правильному, не зізнатися в довірі до неї? Дарма, що двічі на рік заходжу.
При цьому кидається в очі доволі виразна закономірність: якщо об’єкти, сказати б, нелюбові такі конкретні, що конкретніше не буває, зі своїми конкретними обличчями (Рада – тобто депутати, уряд – тобто міністри і Президент – взагалі одна конкретна особа), то об’єкти любові – навпаки, що розмитіші й невиразніші, то шанованіші – "звичайні люди", "волонтери" (двох різних типів), "переселенці". Навіть з Армією неясно, чи про ЗСУ більше йдеться, а чи про добробати, про "штабних київських генералів", а чи про "рядових окопних героїв".
Тож підбиваючи деякі підсумки, нам залишається пожалкувати за відсутністю в наборі ще хоча б кількох категорій. Наприклад, "рідні батьки, діти, найближча родина". Або, скажімо, "куми". Кому, українці, більше довіряєте – рідним батькам чи урядові? Братам і сестрам чи парламенту? Своєму кумові чи президентові?
Можемо не сумніватися в результатах такого опитування. Але при цьому, дорогі українці, варто би перестати обурюватися, що й президент ваш також найбільше довіряє кумові – звісно, своєму.
