Блог | Первопричина украинских бед
Будьте первыми в курсе главного – подпишитесь на Новини на OBOZ.UA в Google
Вспышку эмоций певицы Оли Поляковой и неожиданная реакция общественности на обвинения артистки в адрес собственной страны, которую теперь сама Полякова и сторонники ее позиции воспринимают как настоящий концлагерь, можно было бы списать на обиду или просто напомнить о демократии и свободе слова – в конце концов, может, и неплохо, что у нас люди могут спокойно рассказывать о концлагере и готовиться к гастролям, а не отправляться на гастроли на Крайний Север, как в стране, которая на нас напала, пишет Виталий Портников для издания "Збруч".
Далее текст на языке оригинала.
Але мене в цій ситуації цікавить саме країна, що на нас напала. Тому що якраз про неї Оля Полякова намагалася не згадувати – так, ніби головні проблеми сьогодення не пов’язані саме з цим нападом.
Про те, що відбулося з українським суспільством, із державним управлінням, із кадровою політикою, зі свободою слова, я сам говорю з 2019 року, а не з 2026-го. Та чому з 2019-го? З 2010-го. Та чому з 2010-го? З 1994-го. На Українському телебаченні закривали мої програми, а не Полякової. Відеокамери перед останнім Майданом встановлювали в моїй квартирі у Києві, а не у спальні Полякової. Підслуховувальний пристрій на самому початку війни знайшли в моїй квартирі у Львові, а не у квартирі Полякової. Це мій телеканал у перші дні війни вигнали з ефіру – так, з екранів телевізорів по всій країні зникло моє обличчя, а не обличчя Полякової. Я знаю про тиск влади, цькування і погрози набагато краще за всіх представників нашого шоу-бізнесу, разом узятих.
Але на відміну від багатьох з цих персонажів, я бачу слона в кімнаті. Я бачу Росію. Я точно знаю, що якби не було російської агресії, питань до поведінки артиста на фестивалі за участю людей із суперечливими репутаціями точно не виникало б. Я точно знаю, що якби не було агресії Росії, не було б питання мобілізації і не було б зловживань у армійських корпусах. І не було б корупції на війні, якби не було самої війни. І я прекрасно усвідомлюю, що посилення ефективності влади (а я чотири з половиною роки поспіль розповідаю буквально хрестоматійні рецепти, як це зробити) допоможе зменшити негативний вплив багатьох рішень, але не зможе розв’язати всіх проблем. Бо головна наша проблема насправді – це не ефективність влади, загострена суспільна реакція чи навіть корупція.
Головна наша проблема – це війна. Бо саме від результату війни залежить, чи залишиться Україна на політичній мапі світу і чи залишаться українці на своїй землі. Незважаючи на всі оптимістичні припущення і заяви на кшталт "Росія вже точно програла", це досі відкриті питання. І це має усвідомлювати кожний, хто дивиться в майбутнє – і країни, і своє власне. Добро обов’язково перемагає зло тільки у казках. У житті перемагають ефективність і реалізм.
Коли люди починають не звертати уваги на слона у кімнаті, вони подорожують у минуле – тобто в 2019 рік. Тоді, нагадаю, про війну також намагалися не згадувати, майбутній президент закінчив її просто у своїй голові, а його прихильники були щиро впевнені в тому, що конфлікт на Донбасі продовжується тільки тому, що в цьому зацікавлена влада, яка наживається на війні. Якщо ви передивитесь знамениті дебати на стадіоні, то побачите, що головний їхній зміст з боку претендента – саме неготовність помічати слона.
Здавалося б, перші чотири з половиною роки великої війни мали продемонструвати, наскільки помилковим було уявлення українського суспільства про війну і мир – але ж ні! Повернення у 2019 рік вже почалося, тільки тепер у ролі Порошенка виявився вже сам Зеленський. А чому?
А тому, що так жити набагато комфортніше. "Втома від війни" – це насамперед бажання жити так, ніби війни немає. І ще це прекрасна можливість не просто підмінити справедливість несправедливістю, а й говорити самому собі, що ця несправедливість справедливістю і є.
Бо коли ти бачиш слона, то принаймні розумієш, що ситуація, в якій твій однокласник на війні, а ти в тіні, – несправедливість по відношенню навіть не до держави, ні, а до того самого однокласника. Ні, від цього ти, ймовірно, не ухвалиш жодних нових рішень, але сам даєш своєму вибору адекватну моральну оцінку.
А коли ти не бачиш слона, тоді твій однокласник – жертва, а ти – моральний герой, який кинув виклик свавіллю влади: "А що Україна, а що війна? А війну має припинити влада – як тільки всі депутати підуть на фронт, все відразу і припиниться".
Так ось що хочеться сказати насамкінець про слона. Ви можете його не бачити – а він є. Є і нікуди не дінеться з нашої кімнати, поки ми його не доконаємо. І ні, президент України не має жодних можливостей домовитися про припинення війни – і ніколи не мав. І ні, президент Сполучених Штатів не має можливостей домовитися про припинення війни – і до війни з Іраном не мав, а тепер і поготів. І так, потрібно вдосконалювати ефективність влади, боротися з корупцією та зловживаннями – бо це допоможе нам швидше зупинити війну. Але, здається, під ефективністю всі можуть мати на увазі різне. Скажімо, ефективна мобілізація без корупції та зловживань, коли про громадян влада думає як про воїнів, а не про виборців – це просто значно масштабніша мобілізація з ротаціями і переміщеннями не мільйона, а мільйонів військових різного віку і, вибачаюсь, статі, а не припинення мобілізації (принаймні до початку війн роботів, які нам теж доведеться побачити і пережити у, можливо, зруйнованих містах Європи). Тобто очікування виправлення помилок можуть не збігатися з реальним результатом для кожного. Як і тоді, у 2019 році.
У нашої країни за останні 35 років було чимало проблем. В українського народу за сторіччя його існування – ще більше. Але ніколи ще питання не стояло так гостро й очевидно: бути – чи зникнути, залишитися лише сотнею сторінок у підручниках з етнографії. Як людина, предки якої тисячоріччями жили без держави і знаходили себе тільки на сторінках Книги, я жодному народу не побажаю такої долі. І водночас я завжди знатиму, що народ, який перестає помічати першопричини своїх бід, може бути приреченим на поразку і забуття.
