Видео дня
Блог | Публики, которой было бы смешно с "Квартала", больше в Украине нет и никогда не будет
Возмущение, вызванное очередной некорректной шуткой "Квартала 95", вряд ли можно объяснить исключительностью самой шутки. "Квартал" неоднократно шутил на "украинские темы" – и гораздо жестче, чем в истории с "беженкой си Скадовска". Это не мешало его артистам оставаться народными любимцами, а фронтмену стать президентом Украины. Даже в своем извинении пресс-служба юмористической студии очень удивляется: что же в этом такого плохого – смеяться над собой?
Далее текст на языке оригинала
Але, з іншого боку, а чи справді ми не здатні сміятися з себе? Можливо, у цьому теж проявляється споконвічна українська архаїчність та нездатність до самоіронії? Адже французів не бісять журналісти з Charlie Hebdo, жарти яких виходять за будь-які зрозумілі нам кордони. Так, звичайно, цьому виданню доводилося стикатися не лише зі скандалами, а й зі справжньою трагедією – розстрілом редакції. Ось тільки вбивці не були французами. Для них карикатуристи та сатирики з Charlie Hebdo були чужинцями та ворогами ісламу. Самі ж французи – навіть якщо їхні політичні погляди докорінно відрізняються від поглядів співробітників Charlie Hebdo – ставляться до їхніх солоних жартів і карикатур підкреслено терпимо. То, можливо, нам повчитися цій терпимості?
Я – щирий прихильник терпимості й самоіронії. Але хочу зауважити, що, як на мене, гумор (як і фольклор загалом, а гумор – породження народного підсвідомого) – річ не інтернаціональна. Мушу зізнатися: коли мої друзі-українці розповідають анекдоти й регочуть, я переважно спостерігаю за ними збоку. І єврейських анекдотів – не про євреїв, а вигаданих євреями – я їм не розповідаю. Тому що для українця чи поляка це не анекдот зовсім, а якась химерна філософська притча з претензією. Ну, а мені смішно. Великий фантаст Айзек Азімов зібрав цілу книгу таких анекдотів. Її читання – це один із рецептів мого гарного настрою. Нещодавно Андрій Павлишин подарував мені перекладену ним книжку Горація Сафріна – антологію галицького єврейського гумору. Я вмираю, як смішно! Але розумію, що український читач може занудьгувати вже на десятій сторінці й читати цю чудову книжку як літературну пам'ятку. І я думаю, що кожен з нас може захопитися досконалістю англійського гумору, але навряд чи сміятиметься до упаду над жартами британців – навіть якщо жартує сам містер Бін.
Тепер питання: що робити з "національністю" гумору режимові, який намагається створити "єдину історичну спільність людей" – радянський народ? Правильно – вихолощувати гумор як такий. Більшовики цим старанно займалися – від вигнання Аверченка до цькування Зощенка й таборів для Остапа Вишні. Гумор повинен був втратити національні риси і, звичайно ж, перестати бути сатирою. В результаті, як не парадоксально, на радянській естраді залишилися майже одні гумористи єврейського походження – при тому, що з усіх інших культурних сфер євреїв ретельно вичищали. А чому? А тому, що в атмосфері алегорії (коли треба було пожартувати – але так, щоб народу сподобалося, а начальство не зрозуміло) міг вижити лише єврейський гумор. Сенсом мистецтва великого лицедія Аркадія Райкіна був не текст, а погляд і жест – насправді це було мистецтво пантоміми. Але й тексти, зрозуміло, добиралися не з подвійним, а з потрійним дном – зрозуміти сенс може лише в'язень концтабору розміром із державу робітників та селян. При цьому провідні сатирики очевидно чудово розуміли, що ядром їхньої аудиторії є не просто радянська, а російська радянська аудиторія. Саме тому такою популярністю у цієї аудиторії користувався одеський – тобто портовий – гумор, від Бабеля до Жванецького. Тому що гумор великого порту завжди може повернутися до аудиторії "правильною стороною".
При цьому якщо гумор єврейських сатириків мав за визначенням бути позбавлений національних рис – хіба що євреї самі собою здавалися росіянину з "глибинного народу" смішними, то поява сатириків з "національних республік" мала демонструвати, що смішним у їхніх жартах мав бути не гумор, а сам персонаж. Ну, ви вже зрозуміли, про що я. "Послухай, Тарапунько!" Юрій Тимошенко та Юхим Березін були видатними акторами, але саме ідеологічне завдання – незграбний добродушний "хохол" на тлі іронічного "старшого брата" (при тому, що й Березін ніяким "старшим братом" не був – не повинен був "справжній" старший брат брати участь у клоунаді) – заганяла дует у примітивні провінційні рамки. Але ж випускали на московську сцену!
КВК був позашлюбною дитиною цього кастрованого гумору – студентські веселощі з боязкими жартами про начальство, в якого однаково не витримали нерви, повернулося на екран уже в перебудову, а з її закінченням (і з загибеллю радянського гумору разом із Радянським Союзом) перетворилося на бізнес і на останній заповідник цього радянського гумору, тільки адаптований до нових завдань. Як і радянський гумор, жарти КВК були розраховані насамперед на російську аудиторію – і ту пострадянську, що залишилася у тіні "руського міра". Зрозуміло, що якщо ти хотів досягти успіху в цієї аудиторії і приїжджав з України, то мішенню для твоїх жартів неодмінно мав стати "недолугий хохол", осучаснений Тарапунька. Ось чому ще у 1990-ті припинилася історія "Джентльмен-шоу" і ось чому не досяг успіху на великій пострадянській сцені Театр "КВК ДГУ". Тому що автори та виконавці цих колись надпопулярних у любителів КВК колективів були спадкоємцями радянського єврейського гумору. Яків Левінзон чи Євген Чепурняк, вибачте, ніяк не могли виступати в амплуа "недолугого хохла", а над сумними євреями та їхніми притчами російська публіка вже насміялася, досить. Публіка хотіла сміятися з українців – тільки такий сміх тепер добре продавався. І "Квартал 95" надав їй таку можливість – тут у потрібному публіці амплуа міг виступати кожен. Навіть Володимир Зеленський. Тому виходило, що це не ми сміялися з себе, а вони, російські глядачі, – з нас. Точніше, щоби бути вже зовсім чесним, – із вас, шановні читачі. Тому що з нас вони більше не сміялися, а підозрювали нас у світовій змові. А тепер вони підозрюють у світовій змові і вас також. І теж більше не сміються над вами, а ненавидять. І це, повірте, зовсім непогано – краще, коли тебе ненавидять, ніж коли зневажають. Але це вже інша історія.
Так-ось, проблема "Кварталу 95" у тому, що в його авторів та виконавців не змінилися стилістика і підходи до гумору. "Квартал" продовжує сміятися з українців так, щоби смішно було не нам, а їм – публіці, якої у "Кварталу" немає і більше ніколи не буде. Це і призводить до роздратування тих із нас, у кого "совок" і "постсовок" викликає огиду.
Тому треба змінюватися не нам – ми вже змінилися.
Змінюватися потрібно "Кварталу".
Важно: мнение редакции может отличаться от авторского. Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов, но стремится публиковать различные точки зрения. Детальнее о редакционной политике OBOZREVATEL поссылке...