Блог | Праздник женского непослушания
Название/автор: Бриксы/Анастасия Сегеда, Екатерина Пенькова
Режиссер: Анастасия Сегеда
"Бриксы" – спектакль-исповедь, спектакль-каприз, когда женщины говорят о том, о чем говорить не принято. Мужское насилие, возрастные опасения, половые стереотипы, поддерживаемые женщинами… Пожаловаться, порадоваться, вспомнить и похвастаться. Режиссер Анастасия Сегеда собрала 5 рассказов-интервью женщин постарше и через спектакль поделилась, что их тревожит и радует, как они реализуют себя и ищут счастья. Ни как манифест, а как женская блажь.
Далее текст на языке оригинала
"Є люди, які народжуються цільною особистістю, а хтось народжується такий, що йому треба, щоб його життя якось підрихтувало. От мене вже рихтувало"! В "Бриксах" життя рихтує жінок по різному: жорстокими та безвідповідальними чоловіками, професійними негараздами, смертю сина та російським полоном. Історії кровоточать, ніби свіжі незагоєні рани. Тут і втеча з окупованого Криму, тут і побут полонених в славнозвісній Оленівці.
Окремою лінією проходить взаємовідносини з чоловіками. У всіх по різному, але в жодній не без складнощів. Хтось не може розстатися зі свободою і виходить заміж вчетверте, а комусь вибивають щелепу, перш ніж зґвалтувати на підлозі, бо не встигла вкласти сина. Від культурних непорозумінь ("Якби ти був глухим і німим, я б валялася у твоїх ногах, щоб ти на мені одружився. Тільки не відкривай рота") до кримінальної жесті ("Грачьова пішла і, навіть, розлучилась, а колишній чоловік відрубав їй обидві руки"). У різних жінок і проблеми різні.
Як і ставлення до материнства. Одна з героїнь чесно заявляє, що з 7 років награлася в няньку, а тому власних дітей не хоче. "Я завжди знала, що від будь-якого чоловіка я втечу по зв'язаним простиням. А вже від дітей - нє". А інша героїня залишає в тилу двох дорослих дітей і їде нянькою-кухаркою до бійців, що захищали Азовсталь.
"Я сама собі сказала, що я обов'язково маю бути щасливою". Напевно, такі слова казала кожна жінка. Але й життя всіх рихтувало за індивідуальними кресленнями. Тому кожна знаходить втіху у своєму: у когось поставлено стільки спектаклів, що й вмирати не страшно; хтось передав частинку особистості учням; хтось пережив чистилище російського полону та очистився. "Уявляєте, маючи це забезпечене життя з сафарі, я думала що я вмираю в 42 роки. У мене були панічні атаки, я ходила до психіатра і пила антидепресанти. Але тепер я вважаю, що життя це радість. Бо поранені в госпіталі мене навчили. Тільки так". Кожен приходить до щастя власним шляхом.
Та, попри здебільшу похмурість історій, режисерка Анастасія Сегеда запевняє, що всі прототипи героїнь, чиї сповіді переповіджені на сцені, живі, здорові та продовжують реалізовувати себе.
Декорації в "Бриксах" схильні до аскетизму. Тому вся увага – на людях. Про майстерність акторок, що й втілили героїнь на сцені, - Оксана Лукашук, Ірина Зінько, Олена Александрович, Тетяна Смірнова, Євгенія Непиталюк – скажу лише одну деталь. Після вистави у глядачів було загальне питання: "чи правда все це відбувалося саме з вами"? Дуже щирими та невимушеними здалися сповідальні монологи. Ніби не заучені, а щойно згадані. Магія акторства у чистому вигляді.
Звісно, вистава не просто так отримала назву давнього свята жіночого непослуху. Під час бриксів українські чоловіки повинні були терпіти всі жіночі капризи. Дружина навіть могла запрягти чоловіка у воза, щоб поїхати пиячити з подругами у шинок. Але і в ті, і в наші часи найважливіша жіноча примха залишається незмінною – бути почутою.
