Літературний конкурс. Шураві

Проклята земля і прокляте небо. Прокляте сонце над головою...

– Шураві, здавайся! – і стоголосе відлуння в горах, – ра-ра-ра, ві-ві...

 Стає моторошно. Даю дві короткі черги, так навмання, щоб заглушити свій страх.

...Уже три доби, як ми влипли. Так добре все склалося, завдання ми виконали. Ох, те завдання, вік би його не знати й не чути. Все живе, все, що рухалось, ми знищили. Не лишили навіть курей. Я вже не говорю про верблюдів, віслюків та кіз. Щоб душманам не дісталось. Не можу забути молодого віслюка, як він, бідний ревів, тягнучи за собою рожеві нутрощі. Душу роздирає той рев. Тепер черга за нами. Ми оточені з усіх боків.

– Шураві!

До цього був короткий, гарячий бій. Нас лишилося п'ятеро. Тепер нас не вбивають. З нами граються, виснажують наші сили, щоб потім узяти живцем. Це вже питання часу, адже в нас ні краплі води, жодного сухаря в кишені. Один лише пісок. Він у пересохлому горлі, в наших запалених очах, на зубах, у наших палаючих душах. Один із нас пішов учора по воду. Пішов і не повернувся. Душмани пристрілялися добре. Тепер нас лишилось четверо.

Лежу, заплющивши очі. В голові уривки думок. За що ми гинемо? За груди отого камінюччя? На який біс воно нам приснилось, щоб за нього помирати. Та чому ж ми тут?

– Шураві, здавайся!

Окрик приводить мене до тями. – Льоха, та заткни йому пельку! Он, він, там, за тим каменем, Гад!.. – сержант вказує пальцем у стовпище сірого каменюччя.

Льоха, низенький, кремезний курянин, підіймає гранатомет: – Де він там?

– А хрєн його знає! Стріляй уже.

Гавкнув постріл, різкий, розкотистий у полудневій тиші. Каміння в різні боки й відлуння в горах. І знову тиша. Льоха знесилено опускає зброю. Голова його падає на брудні, зашкарублі руки, плечі здригаються. Він плаче. – Де наші вертушки? Йому ніхто не відповів. Уже б мали бути. Але схоже, що нас забули.

Зринає в пам'яті мама. Молода, усміхнена. Схили Дніпра, мама веде мене малого вузенькою стежечкою. Кругом верби. Широке плесо блищить на сонці... Знову вода привиділась. Доки ж терпіти?

– Чого вони тягнуть? Кінчали б уже, – подав голос високий худорлявий радист.

– Еге... живі потрібні, – тихо мовив сержант. Отак-то, братва – живі...

– Подавляться, гади! – стрепенувся Льоха.

Довго мовчали, вслухаючись в безкрайнє чуже небо, все ще надіялись, все ще сподівались..

... Я збираю наші фляги. Хлопці мовчки стежать за моїми рухами. Поглядом прощаюсь з товаришами: – Помирать, так з музикою, – прохрипів крізь порепані губи. – Піду.

Повзу в бік потічка. Тепер я ніби на долоні. Серце, як не вискочить. Щомиті чекаю пострілу. «Чому вони не стріляють? Бачать же, гади». Ось і струмочок, юркий, гірський струмочок. В долину поспішає. Занурюю голову в крижану воду по самі вуха і п'ю, п'ю... й напитися не можу. Думки стають яснішими, відчуття чіткішими. Лежу кілька хвилин навзнак, дивлюсь у небо. Потім п'ю ще і ще.

– Шураві, здавайся! – лунає десь над самою головою. Але до нього я вже звик. Не поспішаючи, наповнюю фляги, оглядаю гори, кляну всіх святих, усіх чортів, усіх богів підряд і повзу. Раптом постріл. Куля дзенькнула десь на витягнуту руку від моєї голови й обдала мене зливою дрібних камінців. Втискуюсь у розпечене каміння. Чую короткі автоматні черги: це наші прикривають мене. Зриваюсь і падаю за великим каменем. «Живий! – радію. – Тепер стріляй!» ... Воду пили маленькими ковтками, боронь Боже пролити хоч краплю. – А у нас, у Ленінграді, зараз білі ночі, – замріяно мовив сержант. – Дівчатка в білих платтячках, пальчики оближеш.

– А ми тут живцем муміфікуємось, – буркнув радист.

– Вітер прохолодний із затоки, – сержант ворухнувся, вмощуючись зручніше. – От тільки скінчиться вся ця свистопляска, повезу всіх вас у Ленінград. Петергоф, Ермітаж, канали... Ех, Ленінград! – зітхнув сержант.

...Сонце в зеніті. Тиша. Навіть душман, що малював нам принади полону, обіцяв: «Дєвушка, красівий такой, сам на тебя смотрит...» – і той затих. Вслухаємось у небо. Вчувається далеке торохтіння. – Здається летять! – прислухається сержант, зводячись на лікті. Із-за гір виткнулись дві маленькі цяточки. Ми заворушились. Єдина думка, котра мучила нас тепер: «Не пронеси мимо!» – Не пронеси мимо, – шепоче зі сльозами на очах четвертий із нас, латиш Балінч. Цяточки поволі збільшуються, торохтять гучніше, вже й зірки видно. Просвистіли гвинтами над нами.

– Ура! – радіє Льоха.

– Ура! – не тямлячи себе, підхопили ми.

З боку скелі, де засіли душмани, лунають часті постріли. Вертушки дружно відповіли з кулеметів. Вдруге пронеслись мимо.

– Зараз розвернуться й будуть тут, – стежачи за ними, говорить радист. Дійсно, вертушки зробили велике коло й заходять прямо на нас, ніби для посадки. Ось вони майже над нами. Але що це? Від однієї відриваються кілька темних кульок.

– Куди ви, козли! – жахається сержант, падаючи в розщілину. Падаю, інстинктивно обхопивши голову руками, заплющую очі. Чую свист, дике виття, котре вивертає мені душу. Хочеться злитися з землею, провалитись, розчавитись в ній. Глухо зойкнули гори, все злилося в суцільний тріск, ніби лопнула відразу й земля, і небо, змішалось геть усе до купи й полетіло кудись у прірву...

Відчуваю дужі стусани в бік. Розплющую очі. Туман. Силкуюсь ворухнутись, але марне: ні руки, ні ноги не слухаються мене. Над головою в тумані, якась довгов'яза фігура. Вдивляюсь. Біла чалма, чорна борода, в руках автомат.

– Ай да шураві! – шкірить зуби.