Видео дня
Крапля милосердя може означати більше, ніж океан розуму
Медики, а також науковці, представники влади, релігійних, громадських, благодійних організацій шукають шляхи оптимальної організації хоспісної служби для полегшення останніх днів життя невиліковно хворих. Хоча в Україні перші хоспіси були створені понад десять років тому, лише зараз розробляється Національна програма паліативної допомоги та все ще нема відповідних законів про таку службу. Лише троє-четверо з тисячі невиліковно хворих отримують таку допомогу.
Івано-Франківський хоспіс став другим в Україні після Львівського. Відкрили його 11 років тому.
Це не звичайний лікувальний заклад і відповідно потребує специфічної структури, фінансування, спеціалістів. Навіть таких, здавалось би, дрібничок, як фіранки на вікнах, фонтанчик у холі, ліфт у триповерховому приміщенні.
Головний лікар хоспісу Людмила Андріїшин пояснює філософію організації такого закладу тим, що «кожна людина має право жити якісно до останньої хвилини – жити, а не доживати: без болю, без дискомфорту, психологічно захищеною та в любові».
Тут не дарують життя, звідси не виходять здоровими, але тут дають можливість гідно померти, полегшивши фізичні, моральні, духовні страждання. Людмила Андріїшин наголошує, що людям не лише полегшують біль, а й допомагають відновити душевний спокій.
Два роки при Івано-Франківському хоспісі діє служба душпастирства. Капелан отець Володимир Вінтоняк переконаний, що слово для душі є не менш важливим від ліків для тіла.
На його думку, священик несе хворому відчуття вічності та показує глибокий сенс життя. «Насамперед розмова з хворим. Найпершим було Слово. І не менше такого слова потребують родичі хворих», – каже капелан Вінтоняк.
За статистикою, кожний п’ятдесятий українець має рак, та лише 5 відсотків доживають до останніх днів у лікувальних закладах. Інші помирають удома, і невимовно важкі проблеми догляду та знеболювання лягають на плечі рідних. Паліативна ж допомога потрібна не лише онкохворим.
Між тим в Україні лише трохи більше десятка хоспісів і відділень паліативної допомоги чи інтенсивного медсестринського догляду. За 17 років Верховна Рада так і не ухвалила Закону про паліативну службу.
Фахівці кажуть, що без законодавчої бази – це як «художня самодіяльність, яка залежить від аматорської майстерності та ентузіазму її керівника».
Великими зрушеннями вважають створення останнім часом Державного інституту МОЗ паліативної та хоспісної медицини, а також початок розробки Національної програми.
Для України корисним є досвід сусідньої Польщі в організації паліативної допомоги. Кількість хоспісних установ там доходить до півтисячі. І більшість із них організовані як допомога удома.
Консультант із паліативної медицини Лодзького воєводства Олександра Цялковська-Риш розповідає, що до хворого додому приходить «ціла команда: не лише лікар, а й медсестра, і соціальний працівник, і психолог, і священик – те, що хворому потрібно». Причому є добре відпрацьована система підготовки таких спеціалістів.
Перевага таких «домашніх хоспісів» у тому, що така форма допомагає охопити велику кількість хворих.
Окрім того, у Польщі проста процедура отримання знеболювальних ліків, бо там не вважають, що це може стати причиною поширення наркоманії.
В Україні зараз теж відбувається зміщення акцентів на надання паліативної допомоги вдома. Але необхідно навчити тих, хто таку допомогу може надавати. Експерти вважають, що слід розвивати патронажну, виїзну службу із широким залученням волонтерів, благодійних і громадських організацій, повідомляє Радіо Свобода.