Літературний конкурс. Запланована вагітність
Я погодилася носити твою дитину, рости разом із нею, розтягуватися як мильна бульбашка, їсти здорову їжу, не пити каву (що було, напевно, найгірше), не фарбувати волосся і регулярно відвідувати лікарів. Іноді я відчувала себе невід'ємним атрибутом лікарні, таким як білі стіни, таргани, дірява постіль чи велетенський вазон фікус на підлозі. Я добровільно віддавала свою кров на аналізи, хоча нею можна би було нагодувати кілька сотень комарів чи одного зголоднілого вампіра. (І чому ми не морські коники).
Носити твою дитину – це, в першу чергу, переступити через свій страх. Цей страх постійно жив зі мною, наче родимка на стегні. Він був настільки сильним, що іноді розривав моє тіло зсередини, і я навіть була згодна змінити стать, аби ніколи не відчути переймів. Це було тоді, коли я ще не знала тебе, не знала себе, не знала тебе в собі.
Я погодилася носити твою дитину дев'ять місяців у животі, кілька років на руках і все життя у серці.
–– Хлопчик, – громоподібно пролунало з вуст лікаря. – Точно буде хлопчик. Саме тоді я відчула, як мій страх скрутився, наче горілий папірець, і став нікому не потрібною дрібкою попелу.
Ми щодня щось втрачаємо: роботу, друзів, вії, рівновагу, волосся, здоров'я, нервові клітини, родичів, молодість і т.д., і т.д., і т.д. А тому втрата мого страху, хоча й одного з найбільших не була аж занадто болючою. Це наче мені вирізали апендикс чи вирвали зуба. Я вчилася жити у новому статусі – майбутньої мами. Ти теж вчився жити в новому статусі – бути третім, але не зайвим у нашій сім'ї.
Діти приносять радість, діти руйнують сім'ї. Народжуючись, діти приносять біль, помираючи – ще більший біль. Діти впродовж усього життя роблять помилки, батьки впродовж усього життя підмітають за ними сліди. Хто на кого схожий? Хто кого виховує?
Твій обов'язок – збудувати дім, посадити дерево, виростити сина. Скажу по секрету, не тільки виростити, а й зачати. Світ страждає на безпліддя, материнські груди – порожні чаші. Може, мамонти вимерли саме тому, що у самок бракувало молока, чи у самців натхнення?
Я погодилася носити твою дитину. І була би найкращою слонихою у світі, насолоджуючись вагітністю усі 22 місяці. Я щодня гладила би себе по животі, слухала б, як ти пускаєш всередині мене паперові кораблики.
Ти ріс, мужнів, набирався сили, а тому, коли цей день настав, ми обоє були готові. Були готові до болю, якого, певна річ, не пережив би жоден чоловік. Їм ледве вистачає мужності тримати дружину за руку чи масажувати спину під час переймів.
О Єво! Якби ти знала, чого нам коштуватиме оте трикляте яблуко. Усі біди йдуть від яблук. Їхні жертви – Єва, Афродіта, спляча красуня... Усі жінки – потенційні жертви адамового яблука.
Кричу, весь світ кричить зі мною. Стіни палати настільки тісно підійшли одна до одної, що мені забракло місця, повітря. Мій живіт у лещатах, очі киплять. Здається, що душа не витримавши такого болю, покидає тіло, аби повернутися уже на крик дитини. Цей крик відпускає тятиву нервових закінчень і тілом нарешті розливається приємна втома. Уже все одно на білі стіни палати, що там зшивають лікарі і чи продадуть твою плаценту без твого таки ж дозволу.
люлі люлі мамин хлопчик
закривай-но карі очі
поки акушер хороший
покладе в кишеньку гроші...
...може це й дивно, та я не хочу йти межи люди. Мені добре жити в своєму акваріумі зі свяченою водою. Напевно таки свяченою, бо інакшої не куштував. Знаю, що на мене чекають. Але ні, ні, ні... Не хочу. Не хочу туди, де бджоли отруюються фальшивим медом, а мумії квітів у порцелянових вазах всім напоказ. Навіть вода, зазвичай полохлива як козуля, і та таїть у собі небезпеку. Вона може проковтнути ціле містечко і що там вже мене малого. Я не хочу ні з ким знайомитися, мати родичів та друзів, аби потім відчувати біль утрати. Це все одно, що купити котика, а потім власноруч утопити його у відрі. Жах. Усе наше життя – це кімната страху. Ніколи не знаєш, коли дощ проткне тебе як ляльку Вуду. Мені подобається жити без біографії, без альбомів із засаленими світлинами. Я згідний навіть на евтаназію.
Знаю, що мою появу запланували на післязавтра. Хоча й не дуже хотілося б аби день моєї реінкарнації припав на 9 травня. Для мене це аж ніяк не перемога. Це поразка, втрата найдорожчого – мого спокою. Мою ідилію розбивають як скляний акваріум об кахлі. Ви всі радієте. Ов-ва, хлопчик, 3-800, козак, та ще й в сорочці народився.
– Ні, не в сорочці. У бронежилеті.
P.S. А-а-а. Не продавайте мій акваріум.