Літературний конкурс. Коханки й дружини Сашка Кожушного

Літературний конкурс. Коханки й дружини Сашка Кожушного

Бачили в мене у залі на бухветі карточку? То я на ній! Молодий! Гарний, еге ж? Брови — рівні, шовкові, очі — блищать, чуб при мені пишний — ух!..

Видео дня

Нічого, що на милицях (дитиною гойдали мене та задком об дерево стукнули), а дівчата мене любили! Бо і красивий, і гроші в кишені не переводились. То про іншого кажуть, що руки не з того місця виросли. Я ж на що б не глянув — усе навчався робити. Піч покласти? Кладу піч. Треба вагаря? Я на вазі. Бухгалтера? Зійду за бухгалтера.

Пам’ятаєте, колись портрет Сталіна в сільраді висів? Це я намалював. Як живий: у гімнастерці, в кашкеті. Лишень усмішечку приробив йому трохи. Бо воно як при усмішечці чоловік, то не такий страшний. Мені за того портрета непогано заплатили. А Хрося Баранючка зразу й пронюхала.

— О! Це вже поведеш мене, Сашику, в кіно?

У Хросі з лиця хоч воду пий, та ще й велика — як гора. Мені, дрібненькому, кріпко великі наравились!

— Поведу, — кажу, — чого ж би не повів?

Пригостив Хросю пряженим насінням, мало не попідручки — до клубу. Аж де не візьмися — Хвеня Харитоненкова навпроти.

Знаєте її? Ну да, вона й зараз нічогенька, а тоді — як намальована була. Танком отако й суне. А вчора я з нею до кіна ходив!..

Не вспів оком змигнути, коли тут і Настася, вдова Хворостюкова, як уродилася! Що кров з молоком молодичка, а що здорова! На тамтому тижні я саме в неї підночовував.

Здибалися, значить.

Поставали всі як укопані. Харитоненкова — на Баранючку, Баранючка — на Хворостюкову, і — ні словечка, лиш очима блискавиці викрешують. А я — наче в сливах, мав би ноги здорові — аж захурчало б за мною! Але — стою, де дінусь? Як засватана дівка піч, так поглядом землицю колупаю, оті їхні “розряди" “заземляю".

— Ой Сашечку! — загриміло нарешті Настасіним голосом. — Гляди, бо колись передибаємо тебе всі троє на греблі — тільки милиці поспливають!

Ну, сяк-так обійшлося. Надалі, думаю, треба з клепкою до такого тонкого діла підходити. А ще краще б одружитися. Бо, гляди, ні за цапову душу пропаду, сімейного щастя не звідавши.

Тут, як на те, Христя Вовк підвернулася. Не пригадуєте Христі? Вона, перше ніж до міста виїхати, на Белебені жила. О, то ж така була вродливиця, що лиш картини з неї писати! Я ще довго потім карточку її беріг — у сервізові, в чайничку¢ (такий був чайничок, що ніхто не тямив, нащо він і що з ним робити) переховував. Поки моя благовірна, земля їй пухом, не знайшла та не порвала!..

Талія в Христі — наче в оси, двома пальцями обхопиш. А сама гінка, як тополина!

Я теж до серця припав їй. Не раз, бувало, до мене горнеться:

— Хоч ти, Сашуню, й кривенький, а я тебе — на генерала не проміняла б!..

Уже до сватання ішлося, коли — на тобі! — впала біда. Певне, чули (тоді про це весь район гудів), як троє мордоворотів корову на селі вкрали? Аж у яру під Райківським лісом зловили їх і привели з ганьбою, кишками із зарізаної корови пообмотуваних.

Але треба ж такого: були то Христині брати й батечко ріднесенький!..

А в ті часи встидались — ох, і встидались! — із крадіями родичатися. Це тепер про злодіїв кажуть: “Він сім’ю обеспечає". А тоді навіть мати її мені казала:

— Чув, у яку халепу ми вляпались? Тепер заказано тобі Христю брати! Бо і твої не схочуть невістки-злодійки, і я тебе в прийми не візьму: ще одна донька підростає!

Не раз після того, бувало, з’явиться в селі Христя — стрінемося:

— Чи пам’ятаєш мене, Сашуню?

— Пам’ятаю, аякже!

— А чи красива, Сашуню, твоя жінка?

— Красива, чого ж би не красива! Ти славна була, то й жінку на твою честь узяв нівроку! Не ти, звісно, але...

Тяжко пережив я розлуку з Христею. Ото й мандоліну купив тоді. Буває, підіп’ю, стану під криницею і так уже сумно бринькаю та виспівую!..

Тільки й відради, що зостались у селі інші дівчата. Одна з них, якщо знаєте, Голька Лукашенчиха, зітхала часом:

— Ой, так жалібно цей Сашко виводить! Цілу ніч би слухала та плакала.

Ну, Голька Лукашенчиха — мала, ніяка, нема про що й балакати. А мандоліну я полюбив, як рідну душу. Зіграв би й тепер, та, шкода, покійниця моя спересердя викинула на горище, там вона і розсохлася!

Так чи так, не дали мені коханки з горя померти! Що коханки, а що — вервиця дівчат, які за мною теж бігали. Часи — післявоєнні, хлопців — повибивало, а я хоч каліка, пороху не нюхав, а — перший парубок на селі!

Через цих дівчат оказія мені трапилась.  

Здибає мене Зіна Копійка (вона й досі на краю Московського поля хату держить. Невеличка така, сухариком діло). Передибає ото і — напряму:

— Чого, Сашунику, мене заміж не береш?

А я собі трохи підпилий (перед цим людям городи обміряв), то й бовкнув:

— Чого ж не беру? От хоч і зараз ходімо в сільраду й спишімося!

Думав, метрів десять пройде і вернеться. Де там!

Ти, гадаю, вперлась, а я що, здамся?

Заходимо до сільради: спишіть нас!

А голові я толкову піч поставив, жаліє мене:

— Це ти, Кожушний, усерйоз чи так, хвокусничаєш?

Ет, була не була!

— Всерйоз! — кричу, ще й кулаком по столу рубаю.

Списали нас. Ми з сільради — я до себе додому покульгав, а Зіна — що вдіє? — подибала на своє Московське поле. Хотіла — має! Але жити з нею — не жив ніколи і тепер не збираюсь!

Парубкую далі. Вже мені тридцять чотири. Сільські баби аж зубами скреготять, що не загнузданий.

Мабуть, не оженився б, якби не випадок.

Новина в сусідів: Тетянушку Мотронину рідна мати з дому виганяє!

Тетянушка — щикотурниця п’ятого розряду, об’їздила півсвіту! У самій Москві на хвестивалі була, бо ніхто зі щикотурників не вміє так ловко чіпляти гіпсові гірлянди до високих колон! Приїхала додому — рідна мати мов сказилася: не приймає!

Тетянушка, як пташина залякана, до мого порога прибилась:

— Голубчику ти мій, чи приймеш хоч ти мене?

А дівчина вона і ставна, і огрядненька. І — щикотурниця п’ятого розряду! В самій Москві на хвестивалі! Згадаю про це, то ще й досі тьохкає в грудях: знай наших! А тоді — поготів не сумнівався:

— Чого ж би не прийняв?

От вона й замешкала в мене. Жили — душа в душу. Місяців через три в нас і дівчинка знайшлась. А тоді — хлопчики пішли. Усе б нічого. Аж тут — дітям до школи, а вони всі — на жінчиній хвамилії! Бо я ж не з Тетянушкою — із Копійкою Зіною списаний!

Несу до сільради заяву: ви із Зіною списали, ви й назад розпишіть!

Викликають Зіну до суду — не йде!

Викликають удруге — не йде!

Добре, бачиться, їй за мною замужем числитись! А мені ж як?

Коли утретє не прийшла Копійка до суду, голова (чуйна душа!) порішив:

— Раз ти, Кожушний, не жив із нею і не любився — розведемо вас і без присутності другої половини!

Ледве спекався клопоту.

Відразу з Тетянушкою зареєструвався і дітей, усіх до одного, Кожушними позаписував.

А з коханками, тільки-но Тетянушка в хату мою вступила, зав’язав. Сімейним чоловіком прожив, а це, овдовівши, одинаком сиджу. Сини пороз’їжджалися, дочці прибудував хату з окремим ходом, то вона мене й глядить. Хоч зять, коли напідпитку, і грозиться, що набрид я їм та що колись на моїх же милицях мене й підвішає, дурного собі до голови я не беру. Хата ж моя: схочу, то ще йому покажу на двері.

Отак помаленьку дибаю. Встаю о четвертій: радіо ловлю, книжки почитую. Раніше, як бібліотека в селі робила, звідти брав. Зараз те, що внуки у школі вчити лінуються, геть-чисто перечитую. Часом, як підберу охоти, перемальовую з їхніх хрестоматій картини. Ото на грубці в мене висять: “Угрупування соснового бору", “Відбитки викопного птаха археоптерикса", “Я комсомолець — стріляй!" Це все звідти позмальовував!

Зустрів нещодавно мою Христю: батьківщину спродувала.

— Бурлакуєш, Сашуню?

— Авжеж, Христю, — відповідаю. — Може, зійшлись би ми з тобою хоч на старість? У мене — окремий хід, грубка з камінчиків мурована...

— Ой Сашуню! Смійся чи не смійся, а я оце нарешті заміж вийшла! І таки — за генерала! Колись би тебе не проміняла, але то — колись. Тепер його кинути не можу: в нього й астма, і квартира двокімнатна!

А це Зіна Копійка зачастила. То холодчику принесе, то пиріжечків.

— Ох, Зіно, — застерігаю, — не вчащай, не сподівайся! Бо ниньки — хоч би й літру випив, а з тобою вдруге нізащо не списався б!..

— Та я ж, Сашунику, не тому! — Зіна руками розводить. — Як-не-як, а одинадцять годків під твоїм хвамилієм! Таке не забувається!..

Що не кажіть, а хвамилія в мене справді — і тепла, і достатком віддає — Кожушний! Це вам не Копійка!

Ото й тільки, що, бува, свої милиці візьму, вмостимось із тією Зіною на лавочці, та ще Голька Лукашенчиха приповзе, та Хвеня Харитоненкова...

Повсідаємося ладком — і згадуємо колишнє.

Хіба ж і не є що?!.