Літературний конкурс. Гроші забутих предків

Цього разу до детективного бюро “Ахіллес і черепаха" завітали двоє: чоловік і жінка. Інспектор Холмський із роботом Айроном приготувалися уважно вислухати їх. Чоловік почав першим:

– Розумієте, інспекторе… Моє ім’я Едуард, а мою дружину звуть Наталі. Ми є… Точніше, я є прямим нащадком Шельменка. Ви чули про нього?

– Щиро кажучи, ні, – зізнався Холмський.

– Нам дуже потрібні гроші, – сказала жінка.

Чоловік підтримав її:

– Так. І ми просимо вас, інспекторе, знайти їх.

– Подібне прохання я чую вперше. Не могли б ви розповісти про все трохи докладніше.

– Так-так, – погодився відвідувач, – ми розповімо про все спочатку. А почалося це з того самого нещасного Шельменка, нашого прадіда, котрий жити почав у дев’яності роки двадцятого століття…

– Тобто рік народження – тисяча дев’ятсот дев’яностий? – уточнив Айрон для протоколу.

– Ні-ні, у 1990-му йому виповнилося тридцять п’ять. Але він сам говорив, що до того не жив, а лише існував. А от жити почав саме в дев’яності. “Бурхливі дев’яності…" Легендарні часи! Тоді можливим було все: з нічого робилися шалені капітали, запаморочливі кар’єри… – зітхнув чоловік.

– А які можливості відкривалися перед жінкою, якщо вона мала відповідну зовнішність і трохи розуму в голові! – вигукнула його супутниця.

– Не відволікайся, люба… – зупинив він дружину. – Одне слово, Шельменко зумів скористатися загальним хаосом і зібрав сякі-такі грошенята.

– Чим саме він займався? – поцікавився Холмський.

– Офіційно він торгував нерухомістю, але, треба думати, не гребував оперувати також і невагомістю та невидимістю. В ті часи це було поширеним бізнесом.

– Зрозуміло, – кивнув інспектор. – Що ж сталося з ним потім?

– Потім він зник.                             

– Помер?

– Можливо. Але напевно того ніхто не знає. Зник без звістки.

– І, певно, не залишив по собі спадкоємців?

– Навпаки, спадкоємців він залишив по собі багато. І з кожним поколінням їхня кількість зростала в геометричній прогресії. От спадку якраз він не залишив.

– Тоді про що ми говоримо?

– Ми все одно переконані, що спадщина залишилася. Гроші десь лежать, треба лише знайти їх.

Жінка додала:

– Цим упродовж ста років і займаються тисячі його нащадків. Та безуспішно. Ми вирішили звернутися до вас, як до відомого фахівця, по допомогу. Коли ви знайдете скарб, ми заплатимо вам десять… навіть дванадцять відсотків від його вартості!

– Згідно закону, ми будемо змушені повідомити про знахідку… – зауважив Холмський. – А також сплатити податок.

– Ну що ви! Всі ці формальності ми беремо на себе… Наскільки нам відомо, пан Шельменко перед зникненням усі свої статки перетворив на діаманти… Ці діаманти зникли разом з ним.

– А може, – втрутився робот, – він просто подарував їх, наприклад, Червоному Хресту?

– Саме цього, – серйозно мовив чоловік, – ми боїмося найбільше.

Його дружина не могла стримувати гніву:

– Невже він був здатен на таке?!

– Дорога моя, треба вірити в краще, – сказав чоловік.

– Його шукали, коли він зник?

– Так, інспекторе, річ у тім, що зник він у Бедевільскому замку, який був ним незадовго перед тим придбаний. Поїхав, щоб оселитися там і зник.

– Бедевіль… Це, здається в Бельгії?

– Саме так, пане інспекторе.

– І в нього щось залишилося навіть після купівлі замку?

– Ті гроші, що він витратив на замок, були дріб’язком для нього, – запевнив відвідувач, а його дружина, котра досі не змогла заспокоїтися:

– Який жах – Червоний Хрест! Як це жорстоко з його боку!

– Люба, робот усього лише висловив припущення, – переконував її чоловік, – ми обов’язково знайдемо скарб.

Айрону стало трохи незручно від того, що він змусив жінку хвилюватися.

– Треба поглянути на цей замок. – Холмський пошукав свою улюблену люльку. – Однак, як я розумію, там його вже намагалися розшукати?

– Так, там усе перекопано – весь парк, лісочок, що росте поблизу, усі закутки замку перевірено… Ніде немає схованки, ніхто, на жаль, нічого не знайшов…

– На щастя, дорогий, на щастя!

– Так, – поспішив виправити себе чоловік, – для нас, безумовно, на щастя.

– Що ви думаєте про цей випадок, Айроне?

– Мені важко щось сказати… Справа незвичайна, інспекторе…

– Так. Гарантувати нічого не можу, але не відмовлюся від приємності оглянути цей старовинний замок. Можливо, на місці я зможу вам дещо порадити.

Щоб потрапити у Бедевіль, їм довелося спочатку летіти літаком, потім годину їхати на автомобілі. Нарешті вони побачили замок у всій його величі та красі, оточений столітніми дубами, що, як раптом спало на думку Айрону, й досі захищали Бедевіль, якщо не від ворогів, то від наступу цивілізації.

– Похмуре місце, чи не так Айроне?

Робот дозволив собі не погодитися з інспектором Холмським:

– Що ви, інспекторе! Тут так романтично. Ніби справді відчуваєш подих історії, “поклик поснулих у землі королів", легенди, що навіюють жах… Мені здається, що з цим замком пов'язане якесь давне прокляття… Прокляття, яке переслідувало увесь рід Бедевілів, а відтоді, коли родовід цей урвався, й усіх власників замку Бедевіль. Прокляття, безумовно, було пов'язане з кров’ю, пролитою тут колись…

– Браво, Айроне, браво! Чому б вам не спробувати написати роман у готичному жанрі? Впевнений, що у вас це вийде чудово! Так, крові тут свого часу було пролито достатньо. Але до нашої справи, гадаю, вона стосунку не має. Жодного, Айроне, стосунку – підкреслюю! Зосередьтеся на фактах…

Айрон спробував дослухатися поради інспектора, однак зосередитися на фактах йому не вдалося. Думки робота весь час кружляли довкола легенд, забобонів, прикмет і проклять.

Замок був оточений, як і належало, ровом, щоправда без води. Зупинивши машину Едуард запросив усіх увійти всередину замку.

Браму відчинив доглядач – стара людина, що, можна припустити, доводилася далеким родичем Квазімодо – мсьє Шарль без зайвих слів дав доглядачеві сто євро однією купюрою.

– Проходьте, будь ласка, – голос старого скрипів так само, як і старі двері Бедевільського замку.

– Давно ви тут служите? – поцікавився робот і почув у відповідь:

– З чотирнадцятого століття.

Айрон вирішив не з’ясовувати, йдеться про самого доглядача чи про його попередників.

– Якщо хтось і розбагатів за час пошуку скарбів, – зауважив з іронією Едик, – то це він.

Доглядач залишився на своєму посту, а вони четверо пройшли далі. Едуард ніс кайло та заступ.

– Це портрети родичів графа? – спитав робот, дивлячись на стіни обабіч.

– Ні, – відповів Едуард, – це не портрети. Це вороги, яких граф розмазав по стінці. Так і висять… З чого, інспекторе, почнете огляд замку – з верхніх ярусів чи з підземелля?

Холмський усміхнувся:

– Я почав з того, що спробував уявити себе Шельменком і відстежити хід думок людини, котра ховає скарб… Таким чином я дійшов досить несподіваний висновків.

– Цікаво, яких же?

– На місці пана Шельменка я взагалі не ховав би в цьому замку ні цента!

– Так… – скрушно погодився Едуард, а його дружина вигукнула:

– То ми даремно, виходить, сюди приїхали?! Тут немає скарбів?!

– Ми вже й самі схилялися до подібної думки, – зізнався Едуард, – але сподівалися, що усе ж таки… То, на вашу думку, немає чого витрачати час на цей клятий замок?

– Навпаки, друже, зовсім навпаки! Замок вартий того, щоб роздивитися його із середини… Хоча б тому, що це пам’ятник архітектури чотирнадцятого століття!

– З деякими добудовами сімнадцятого, – зауважив Айрон, – а також вкрапленнями руїн попередньої споруди, приблизно дев’ятого-десятого віків.

– Браво, Айроне! Ви маєте цілковиту рацію, підземелля цього замку, за деякими припущеннями археологів мають дуже давнє минуле. От саме з підземель ми й почнемо.

– Але, якщо ви говорите… – почав Едуард, – навіщо?

– О, не сумніваюся, що там ми знайдемо якщо не сам скарб, то шлях до нього, – запевнив Холмський і всі рушили вниз.

Кам’яні сходи, що вели у підземелля, відлунювали під ногами людей, а особливо від кроків робота. Айрону весь час здавалося, що там, у темряві, заховані не стільки скарби, скільки чудовиська-примари. Люди, як не дивно, думали про інше.

– Куди повернемо? – спитав Едуард, посвітивши ліхтариком направо й наліво. Зліва був вхід у зовсім уже сумнівний лабіринт. Надпис над входом провіщав: “Хто увійде сюди, назавжди зникне". Едуард відповів на своє питання сам:

– Думаю, підемо направо.

– Припускаю, що саме так чинили всі ваші попередники, – зауважив Холмський, однак і сам не ризикнув перевіряти слушність закляття, викарбуваного у давні часи.

Приміщення, у яке вони потрапили, повернувши направо, було просторим, хоча в цій суцільній темряві те не відчувалося. Оглянувши всі кути зали, Холмський запропонував пройти далі.

Вони швидко обійшли усі підземні лабіринти замку, за винятком, зрозуміло, тієї частини, де старовинне закляття попереджало про можливість безслідного зникнення.

– Тут усе перевірено багато разів до нас, – запевнював Едуард, – тут шукати марно…

– А чи не спадало вам на думку, що ваш прадід увійшов у той хід і зник назавжди? – спитав його робот.

– Можливо, – погодився він, – але треба вірити, що він не був настільки дурним, щоб прихопити з собою гроші.

– Так-так, – підтримала Наталі свого чоловіка, – хай би добро лишив, а сам пішов би хоч куди йому забагнеться!

– Власне, – розмірковував вголос Холмський, ­– точнісінько так само думали усі ваші родичі… А нам треба піти шляхом перпендикулярним, так би мовити… Ви розумієте, про що я говорю?

– Не зовсім, інспекторе…

– Спробую розтлумачити… – почав інспектор, але тут жінка перелякано вигукнула:

– Там! Там хтось є!

– Де?

– Там, там… – вона так злякалася, що не змогла пояснити де.

– Починається, – тихо промовив робот.

– Айроне, ходімо подивимося, хто там ходить. Напевно, це дух пана Шельменка, – Холмський жартував, але його супутників це не веселило.

Айрон увімкнув інфрачервоний зір та пішов попереду. Нікого він не побачив, навіть пацюків.

– Ось бачите! – сказав інспектор і в цю мить позаду почувся грюкіт заліза. Двері, що не зачинялися років триста, хтось замкнув за їхньою спиною; робот і інспектор опинилися у пастці.

– Що це?

– Схоже нас замкнули, Айроне.

– Почалося…

– З боку наших клієнтів це вельми невдалий жарт… Хоча, можливо, що це зробили не вони.

– Спробуймо покликати на допомогу, інспекторе, – запропонував робот.

Вони спробували, але ніхто їх не почув по той бік залізних дверей.

– Добридень! – сказали незнайомці. Їх теж було двоє, чоловік і жінка. Вони були так само вдягнені, тримали в руках такий самий ліхтарик, а також такі точнісінько кайло та заступ.

– Хто ви такі? – спитав Едуард.

Питання було зайвим.

– Ми це ви, – сказала жінка, але не його дружина, а дружина двійника. Парочку, що несподівано з’явилася з мороку після того, як у тому ж мороці зникли інспектор і робот, і дійсно було не відрізнити від них самих; це були такі самі Едуард та Наталі.

– Я нічого не розумію… А ти?

– Я теж розумію, що нічого не розумію.

– Тут і розуміти немає чого, – усміхнувся Едик-два. – Ми це ви, а ви це ми. Ми з вами однієї крові.

– І що ви тут робите?

– Вас чекаємо.

– Ми з вами не знайомі.

– Помиляєтеся. Але це не суттєво. Головне, що ми разом шукатимемо гроші наших забутих предків.

– Ми шукатимемо самі, – відрубала жінка-перша. – Помічників нам не треба!

– Виходить, що треба, – спростував її другий Едуард. – Ви ж притягли сюди інспектора з роботом…

– Навіщо було це робити? – додала дружина другого. – Нам довелося схитрувати та замкнути їх на деякий час, щоб вони нам не заважали. Після того, як ми знайдемо гроші, ми звільнимо їх.

– А як ви сюди потрапили?

– Ми пройшли крізь Браму Часу. Ту, на якій написано, що “зникне той…"

– Не може бути!

– Може! Ми це ви з майбутнього. З найближчого майбутнього. Ми післяобідні.

– Щоправда, ми ще не обідали, – додала дружина-дубль.

– Ви ще не обідали? – схопився за ідею Едуард-перший. – То чому б вам не попоїсти трохи, поки тут усе підготуємо… Я знаю один чудовий китайський ресторанчик, тут недалеко…

– У Сінгапурі, – підказала жінка-один.

– Я хотів сказати, – продовжив її чоловік, – у Шарлєруа. Всього лише дві години на машині… До речі ви на чому приїхали? У вас є машина?

– Так, – кивнув його двійник, – наша машина стоїть біля входу.

– Там стоїть наша машина.

– Я ж і кажу, що машина наша, – заявив дублер.

– Яка вона ваша?! – обурилася жінка.

– Вона наша. І ваша, і наша.

– Нічого собі! Ніяка вона не ваша, а наша, й тільки наша!

– Ми не говоримо, що вона не ваша, – заперечила друга жінка, – але оскільки ми це ви, а ви це ми, то машина є такою ж нашою, як і вашою! Спільною!

– Нічого подібного. Це наша машина, ми за неї заплатили!

Втрутився дубль-чоловік:

– Про що ми сперечаємося? Нам не потрібна ніяка машина. Ми не збираємося їхати обідати. Ми тут, щоб знайти скарб. Разом з вами.

– Без вас обійдемося, – рішуче сказала жінка-перша.

– Невже? А якщо ми підкажемо, де саме треба копати?

– Затямте, що ми ділитися ні з ким не збираємося! – не менш рішуче вела далі жінка, але її дублерша іронічно посміхнулася:

– Збирайтеся не збирайтеся, а гроші все одно будуть наші.

– Не вийде! Геть з дороги!

– Навіщо нам сваритися? Без нашої допомоги ви все одно нічого не знайдете. Бо ми це ви…

– А ви це ми, – додала дружина двійника.

– І що з того?

– Ми перемістилися в часі в минуле… Тобто ви перемістилися й стали нами.

– Бути того не може!

– Як бачите – може.

– Але це суперечить законам фізики!

– Яким саме?

Едик-один замислився.

– Не знаєш! ­– зробив висновок його двійник. – І я теж не знаю. Але факт залишається фактом. Ми є тут. І зараз.

– Ми б і самі не повірили, – додала двійниця Наталі, – якби не переконалися на власному досвіді… Ви теж переконаєтеся, з часом.

– Ні, ми не підемо крізь ту Браму, дурних немає.

– Ще й як підете. Наввипередки побіжите, – запевнила друга Наталі першу.

– Ні, не дочекаєтеся!

– Але це цілком безпечно! Любий, покажи їм паспорт.

Едик-два продемонстрував свої документи, але тільки на відстані.

– Фальшивка! – навіть не глянувши, безапеляційно заявила жінка-перша.

– Яка ж ти тупа! – вигукнула пообідня дружина. – Тобі ж пояснюють!

– Я?! Та це ти сама тупа!

Тут обидва чоловіки мусили схопити своїх Наталій, котрі ледь на почали поєдинок на заступах, та міцно тримати їх, щоб вони нічого не заподіяли одна одній.

– Заспокойся, люба. Якщо ти заподієш їй шкоду…

– Відпусти, я її вб’ю!

– Якщо ти її вб’єш, ти вб’єш і себе!

– Мені все одно!

Дублеру раптом спало на думку щось очевидне:

– А нам, в принципі, теж усе одно, – мовив він до себе самого передобіднього, – чи не так?

– І справді, – кивнув Едик-перший, – з такими грошима можна обійтися без дружини.

– Он як! – в унісон обурилися обидві жінки, їхня увага одразу ж перекинулися на Едиків. – Ось ви про що мрієте! Спочатку знайдіть ті гроші! А вже витратити їх ми зуміємо самі!

– Знайдемо, – впевнено сказав пообідній Едик, – якщо ви припините ці дурні сперечання та візьметеся до справи.

– Ви сподіваєтеся, що ми візьмемося до справи, а ви потім захопите скарби? Не сподівайтеся!

– Та ні, що ви! Ми допоможемо вам його знайти. Ми ні на що не претендуємо!

– Щось не вірю я вам…

Але, хоч і з недовірою, якої вони не приховували, перша пара погодилася піти за другою та шукати там, де вказали вони.

– Це чоловіча робота, – одностайно заявили дружини. На цей час вони вирішили не сваритися.

– Так, – зітхнув Едик-один, – жінки здатні лише розтринькувати гроші направо та наліво.

Вдвох чоловіки взялися копати там, де вказав Едик-пообідній, і невдовзі під заступами щось задзвеніло.

– Є! – зраділи всі четверо.

– А що ми вам казали!

– А ви ще не вірили!

Скриня виявилася величезною.

– Тут добра багато, напевно, – висловила припущення одна з дружин, задоволено потираючи долоні.

– Допомагайте, не стійте там, – відповів з ями їй один з чоловіків.

В чотирьох вони витягли металевий предмет довжиною два з половиною метри, трохи більше метра висотою та метри півтора у ширину, чимось схожий на холодильник.

– Що там, цікаво, всередині? – поцікавилася пообідня жінка. Але її напарниця рішуче мовила:

– Руки геть! Це все наше!

– Гаразд, гаразд… Ваше…

– Відійдіть! Туди, до стіни! І навіть не дивіться у цей бік!

Дублери, з відомої їм одним причини, покірно відійшли, надавши право відкрити “скриню" самим собі, з недалекого минулого, а точніше – з теперішнього. При цьому вони якось дивно усміхалися.

– Як її відкрити?

– На, спробуй кайлом…

Едик-два зі свого кутка сказав:

– Там є цифровий замок. Натисни кнопки…

– Мовчати! – урвала його дружина Едика-першого. – Подивись, де там кнопки, – наказала вона своєму чоловікові.

– Є! – скриня легко відчинилася, Едуард і Наталі не без хвилювання зазирнули всередину…

– А!!! Там труп! – заверещала жінка; вона – разом з чоловіком – відскочила вмить метрів на п’ять від “скрині", що виявилася саркофагом.

– Мумія, – тільки й спромігся сказати Едуард.

Двійників невідомо чому це розсмішило.

– Мумія, – повторила Наталі-перша, повільно-обережно наближаючись до саркофагу. – А її можна продати? – спитала вона у всезнайка Едика-другого. Він не встиг відповісти, бо наступної миті “мумія" вдруге перелякала жінку – чоловік, котрий лежав у саркофазі, розплющив очі.

Шельменко повільно прокидався…

Ось і майбутнє. Як довго він “спав"… Далеке й недосяжне майбуття… Який зараз рік, яке століття? Хто ці люди, котрі дивляться на нього – невже це його далекі нащадки? Вони знайшли його та повернули до життя… Це дуже люб’язно з їхнього боку…

Але чому вони дивляться на нього так, ніби він завинив їм сто доларів?

– Він що, живий?

– Так, – пояснював Едик-два. – Цей саркофаг насправді є анабіозною камерою. Ви маєте щасливу нагоду познайомитися з вашим-нашим прадідом, паном Шельменком, який зовсім не вмер, а лише занурився в анабіоз. Він хотів потрапити до майбутнього і потрапив… Чи не так, пане Шельменко?

– Де я… Який зараз рік? – спитав той.

– Ти краще скажи, де твоє добро? – грізно звернулася до нього Наталі. – Де ти закопав своє добро?

– Яке добро?

– Гроші. Або діаманти. Або те й друге – швидше згадуй!

– Я не розумію…

– Не прикидайся! Зараз ти у мене все згадаєш, – з цими словами жінка націлила заступ на горло Шельменкові. – Ти у мене зараз зізнаєшся, що Рейхстаг підпалив… Гроші давай! Де гроші?

– Там…

– Де “там"?

– Там написано “зникне кожний"…

– Брешеш! За кого ти мене маєш?!

– Це правда. То для лохів написано.

Тим часом дублери, взявши свої кайло та заступ зробили вигляд, що повірили:

– Ну ви як знаєте, а ми підемо шукати…

– Куди?! Не смійте, чуєте! – ще не повіривши остаточно почутому, але не бажаючи запізнитися до “розподілу" скарбів, жінка-перша схопила свого чоловіка та знаряддя пошуку й потягла до Брами.

– Ну, все як ми й казали – наввипередки побігли, – підсумував Едуард – тепер вже просто Едуард, без нумерації, – як тільки їхні конкуренти зникли назавжди (в цьому часі).

– А тепер, – він підійшов до Шельменка, стиснувши в руках кайло, – ми поговоримо як цивілізовані люди. Одного разу ви нас обдурили. Це вам вдалося, але більше цього не повториться. Скажіть, де лежить ваш скарб, що ми успадкували, якщо не хочете неприємностей.

– Що ви успадкували? Який може бути спадок, якщо я живий!

– Ми це… владнаємо, якщо буде потреба.

– Про що це ви?

– Про те саме. Офіційно вас уже давно визнано загиблим… Ніхто не буде шукати вас, ніхто-ніхто… Тож краще вам з нами співробітничати. Тоді ми вас залишимо живим і навіть поділимося з вами вашими грошима. Ми ж не жадібні. От якщо ви будете мати справу з іншими вашими нащадками…

– Лишенько-лихо! – розпачливо мовив Шельменко. – І це називається майбутнє! Я – там у минулому – ледве втік від конкурентів і прокурорів, сподівався хоч у майбутньому пожити спокійно… Думав, нащадки будуть кращими за нас, але…

– Що ж тут поробиш! – Наталі із заступом підійшла поближче. – Яких наробили нащадків, таких і маєте!

– Ви покажете, де захований скарб?

– Я… Розумієте… Річ у тому… – невиразно промовив Шельменко.

Але його зупинив вигук з темряви:

– Ось вони! Заарештуйте їх, інспекторе, це вони вас замкнули. І ще вони знущаються з Шельменка, вимагаючи грошей!

– Це знову ви?! – обурилася Наталі, побачивши, як наближаються в супроводі інспектора Холмського та робота Айрона знайома парочка – вони ж самі, Едик і Наталі, невідомо звідки, вже треті.

– Ні, вам не слід було цього робити! Що ви накоїли! – схопився за голову Едик. – Ви зав’язали вузлик на часо-лінії причин-наслідків… Негайно повертайтеся туди, звідки взялися!

– Дзуськи! Це ви можете забиратися де-інде! – стояла на своєму прибула жінка.

– А ще, – втрутився її чоловік, – вони хотіли привласнити нашу машину!

– Яка там машина! Ви хоч усвідомлюєте що ви наробили?!

Та скориставшись моментом Шельменко вискочив зі свого “саркофагу" та побіг геть. Обидві пари двійників одразу ж кинулися навздогін. Шельменко забіг під Браму Часу і зник. Не замислюючись над тим, які наслідки матимуть їхні дії, туди ж за ним слідом побігли обидві Наталі та їхні чоловіки.

– Неймовірно… – спостерігаючи це сказав робот. Події змінювалися блискавично, щоб розібратися, що до чого, потрібен був тайм-аут, а також допомога інспектора.

Холмський був приголомшений не менше, але одразу ж узявся оглянути місце пригоди. П’ять хвилин тому, випускаючи їх з “ув’язнення", це дивне подружжя намагалося пояснити що відбувається, але з тих пояснень зрозуміти сутність подій було вкрай важко.

– Так-так, – примовляв Холмський, про щось розмірковуючи. – Чудовенько!

– Я думав, – зізнався з сумом робот, – що тут потраплю в добу готики та романтизму, а потрапив у фантастичну історію.

– Так-так, Айроне, адже досі пересування в часі було прерогативою фантастики. І про так звані “вузли" в часі ми могли лише читати на сторінках книжок, але наші знайомі зав’язали власноруч один за таких вузликів через власну жадібність.

– І вони тепер так і бігатимуть, переслідуючи самих себе?

– Так – до кінця світу.

– Це жахливо. Бігати, наче білка в колесі…

– Подивіться на це з іншого боку. Адже вони зараз найщасливіші люди. Їм не треба замислюватися над сенсом життя – вони його вже мають!

– Можливо, й так, – погодився робот.

– Ходімо, Айроне, нам більше немає чого тут робити. Наша місія закінчена.