Літературний конкурс. Дідусь

Вже вкололи?.. Чомусь іще не діє. Але якщо вже на те пішло, я розкажу вам одну історію. Скільки часу забере ... ну, це, весь процес?... Хвилин двадцять — півгодини?.. Нормально.

Знаєте, я під наркозом стаю балакуча, жах. Мені як апендицит вирізали, я змучила лікарів своїми розмовами. Жартували, що більше мене ніколи оперувати не візьмуться.

Так, із чого ж почати?.. Ви знаєте, що таке дериватологія? Це наука про те, як слова творяться одне від одного. Ви точно чули слово “етимологія", але це інше. Це наука про шлях, який пройшло слово, поки стало вживатися в нинішньому звучанні і значенні. Наприклад, ви знаєте, що зонтик — це не зменшено-пестлива форма слова “зонт"? Три укольчика?.. Прямо... туди?.. А це не боляче?.. Куди ж я вже подінуся... Глибоко вдихнути?.. Ой! Ні, нічого, терпіти можна.

Так от, слово “зонтик" походить з голландської, воно там звучить як “зондек" чи якось так. Коли зонтики разом зі своєю назвою потрапили в Російську імперію, росіяни, в мові яких є давній суфікс –ик, що вказує на зменшено-пестливу форму означуваного слова, вирішили: маленький, елегантний жіночий — зонтик, а широкий, чорний, чоловічий — зонт! Оце вам етимологія і дериватологія два в одному. Ще раз глибоко вдихаю... Ой! Та ні, все гаразд.

Ви хоч щось розумієте в тому, що я кажу? Трохи? А дериватологія тут до того, що на стосі свіжовіддрукованих брошур “Українська словотвірна дериватологія" виникла проблема, яку ми зараз вирішуємо. Ще раз?.. М-м-м... Та не так боляче, як страшно...

Так от, морфологію і, зокрема, словотвірну дериватологію у нас викладав професор Мотрич. Поважний професор, 73 роки, світило науки. Його екзамену всі чекають, як страшного суду. Я прийшла до професора Мотрича в його каптьорку, щоб подискутувати перед іспитом про різницю між словотвором і дериватологією. Казали, що він заохочує подібні дискусії гарними оцінками на екзамені. Але з огляду на його поважний вік, бризкання слиною під час розмови і таке інше, дівчата не поспішали. Вони обирали полегшений варіант здачі заліків і підготовки до екзаменів — купували брошурки, які він видавав із завидною регулярністю. А у мене фінансова скрута. Тата звільнили з роботи, стипендію не платять, перебиваюся випадковими заробітками. Ну, я і пішла. Ой, знаєте, щось темнішає в очах. Здається, непритомнію. О, нашатир! Фух, оце запах! Та наче краще. Справді, давайте я буду тримати ватку і нюхати сама.

На чому я зупинилася? А, так от, він виявився дуже активним “дискутантом", рухався в мені так, що дай, Боже, кожному вісімнадцятирічному. Ну, шепотів усякі непристойності, не повірите: “ ох, ти ж моя парадигмочка" або “скажи, як ти хочеш мого афікса?" Старий дурень, коротше.

Коли кінчав, він так збуджено-конвульсійно рухався і зітхав, що я... Ой, вибачте, я щось не те кажу?.. Ні, нічого?... Ну, одне слово, я аж кінчила від його зітхань. Лежала, знесилена, на стосі пахучих підручників, відчувала, як у мені швидко в’яне досі міцний його “афікс", і гадала, чув хто-небудь у коридорі звуки, які ми тут утворювали, чи ні?.. Він ніби відгадав мої думки, каже: “Не бійся, тут стільки книжок, що в них тоне будь-який звук". Та ні, все гаразд, нашатир — чудова штука.

Відсапався і, виходячи з мене, раптом прошепотів: “Ти така гарна". Тоді простяг мені серветку і взяв іншу собі, щоб витертися. Я подумала: “Хоч би не сказав “морфемочка моя" чи ще щось таке". Але він нічого такого не сказав. Сказав: “Вибач, я знаю, що жінкам після близькості такого не кажуть, але ти — особлива. Ти нагадала мені мою першу дівчину, її звали Василина Скорбенко, ми з нею..." Ні, все нормально. Нічого не відчуваю. Тепер буде висмоктувати?.. Ой, як шумить!

Фішка в тому, що Скорбенків у всій Україні раз-два і нема. А щоб назвати дочку Василиною, треба бути щонайменше таким диваком, як мій прадід. Він хотів назвати бабусю Ліною, як її маму, яка померла під час пологів. Але родичі відмовили, сказали, що таку долю і дитині напророчить. Тоді прадід Василь, мовознавець народний, взяв основу свого імені, основу імені своєї покійної дружини — і вийшла Василина. Він хотів її записати як “Васіліна", але в ті часи чиновники в загсі були принципові, не те що зараз, хоч Анна, хоч Ванна, як скажете, так і запишуть.

Мотрич попросив цигарку, сказав, що уже років тридцять не палив, але зараз чомусь схотілося. Закурив і повів далі, каже: “Я закохався в неї на першому курсі. Ми проводили разом увесь вільний час, я навіть ходив інколи на її лекції. Вона стала моєю через півроку після знайомства. А ще через місяць почала жалітися на самопочуття. Сходила до гінеколога, виявилося, вагітна. Прийшла до мене, каже, що будемо робити. А я що? Я злякався. У мене батьки шановані люди, а вона з провінції. Кажу, нам треба вчитися далі, спитав, скільки треба грошей на аборт. Вона подивилася так на мене і мовчки пішла." Потім перевелася в гірничорудний інститут у рідному Кривому Розі, і зникла з його життя. Він досі не знає, як склалася її доля... Я — в порядку. Ну, хіба що ноги закоцюбли. А влітку теж вдягають ці мішечки на ноги?..

Про долю бабусі Василини я могла б йому розповісти ще тоді. Може, не сиділа б зараз на цьому гінекологічному кріслі. Таке враження, що на ньому ще бабусю мою оглядали. Може бути? Ні, не може, бабуся Василина народжувала мою маму в Кривому Розі. Вона затялася: буду народжувати. Мабуть, любила дуже. Прадід розсудив так: “Тебе виростив, і внука виростимо". Він трохи помилився, бо народилася внучка. А бабуся... Померла під час пологів. Як прабабуся. І як моя мама.

Розповідати все це Мотричу?.. Знесиленому, понівеченому життям професору, світилу мовознавчої науки, що оце виливає душу вісімнадцятирічній сцикусі, яка прийшла витрахати в нього гарну оцінку?.. Та ще й після того, як він дрижачим голосом додав, що, мабуть, Василина Скорбенко його прокляла, бо він ніколи не мав дітей. Тричі був одружений, мав до біса коханок, а дітей не нажив.

Звісно, я отримала на екзамені зароблене “відмінно". А згодом відчула погіршення самопочуття. Гінеколог у студентській лікарні підтвердила мої підозри.

Я завагітніла від рідного діда.

Але я не хочу помирати.

Я набралася нахабства прийти просити в нього грошей на аборт. Ні, можна було, звісно, зайняти сто гривень у друзів, зрештою, я так і зробила. Але тоді подумала: нашкодив — хай платить. Він навіть слухати не схотів, закричав, руками замахав, “який аборт", мовляв, “ми з тобою одружимося, народиш мені сина, я все життя цього чекав, зірочка моя". І давай цілувати-обнімати. А я стою бовваном, не знаю, чи сказати йому, що я насправді його внучка, чи пожаліти. Можна вставати, все?.. Дякую, а гроші вам віддавати чи медсестрі? Будь ласка, сто, все правильно? Проведете мене до палати? Дуже дякую.

Он моє ліжко, коло вікна. Добре, кладу пляшку з льодом на низ живота. Отак? Чекайте, чуєте, ніби прізвище Мотрича прозвучало, чи мені вчувається?.. Це брехунець? Зробіть, будь ласка, голосніше. “...році звання “Почесний громадянин міста", його науковий авторитет сягав далеко за межі України. Колектив факультету української філології висловлює щире співчуття родичам та близьким професора Мотрича".

Ну от, як у кіно. Дякую за співчуття. Що ж, земля йому пухом. Все-таки, рідня. Дідусь. Може, він ще і жив би, якби я йому все не розповіла.

Добре, все вже? Можна знімати холод? Ще треба полежати на животі? Нормально почуваюся. Так, усе добре. Вибачте, набалакала тут вам. І... дякую, ви врятували моє життя.