Ленін у наших мізках і тепер живіший за всіх живих

Якось у містечку Курахове Донецької області я запитав у місцевого мешканця, чи є у них вулиця імені Леніна. Таке запитання спонукала наявність там аж трьох вулиць імені російських поетів Пушкіна, Лермонтова і ще когось – зараз не пригадую. Також – вулиці Чапаєва. Але імені вождя світового пролетаріату я не зустрів. Мій співрозмовник сказав мені: «Ні, у нас нема вулиці Леніна». «Перейменували?» - запитав я. «Ні, ніколи не було», - почув у відповідь.

Я не повірив своїм вухам. Такого не могло бути, тому що такого не могло бути ніколи. Тим більше у пролетарському Донбасі відсутність пам`яті про пролетарського ідола виглядала ненауковою фантастикою. Аж раптом ми з моїм співрозмовником вийшли на велику за масштабами містечка площу, де стояв пам`ятник Володимиру Іллічу. «Ця площа називається площею Леніна», - сказав мій супутник. А я розсміявся. Не києм – так палицею. Не вулиця – так площа. Ленін і зараз живіший за всіх живих. Нагадування про нього стоять майже в усіх населених пунктах України, хіба що крім західних її регіонів. А найстрашніше те, що нагадування про нього збереглося у мізках дуже багатьох наших співгромадян.

Цей кумедний випадок пригадався мені днями, коли стало відомо, що в селі Бречківка Полтавського району Полтавської області урочисто відкрито пам`ятник вождю світового пролетаріату Володимиру Леніну. При цьому перший секретар Полтавського обкому Компартії України Олександр Масенко розповідає УНІАН, що гроші на пам`ятник здавали не тільки комуністи, а й пересічні громадяни. На постаменті міститься напис про те, що пам`ятник споруджено за ініціативою жителів села.

Ви мене хоч застрельте, а я ніколи не повірю, аби в полтавському селі, яке потерпало від жахливого комуністичного голодомору, раптом назбиралася критична маса людей, які б з власної волі захотіли відновити пам`ятник засновнику тої людожерської партії, котра сьогодні мімікрувала і перетворилася на партію червоних ліхтарів, бо знюхалася у парламенті з партією великого капіталу. Однозначно це все - ініціатива місцевих продовжувачів революційних пролетарських традицій. Саме вони прокрутилися і встановили бюст свого покійного вождя. Інше запитання: чому селяни виявили байдужість і дозволили поставити у себе на малій батьківщині згадування про того монстра з людським обличчям?

Торік у Парижі одна українська жінка, яка трохи помандрувала світом, яка має непогану гуманітарну освіту, хвалилася мені, що у її рідному Запоріжжі найдовший проспект в Європі. На моє уточнення про назву того проспекту, вона сказала, що він носить ім`я Леніна. «Так чим ви пишаєтеся? – запитав я. - Ви б іще його іменем Гітлера назвали або Сталіна». Вона накинулася на мене так, наче я образив її найсвітліші почуття. Її аргументація зводилася до того, що я не про те думаю, що думати треба про те, як підвищити добробут, а від того перейменуємо ми вулицю чи скинемо пам`ятник – від цього жити багатше ми не станемо.

4

http://caricatura.ruлипня 2004 року, увечері після того, як Віктора Ющенка висунули кандидатом в Президенти, ми в чоловічій компанії сиділи в кафе неподалік від бульвару Лесі Українки. Один колишній народний депутат антикомуністичних поглядів потирав радісно руки і казав, мовляв, тепер ми вибори виграємо і поскидаємо всіх цих кам`яних і цементних ідолів з постаментів. А я йому історію розповів чи то з фільму якогось, чи то з книжки. Під час громадянської війни у першій половині двадцятого століття в українському містечку регулярно змінювалася влада. Один хитрий мешканець запасся прапорами кожної з влад і щораз вивішував відповідний стяг. Але одного разу він помилився. І його розстріляли. У контексті нашої розмови мораль цієї історії була така: влада може звалити що завгодно, але це не значить, що відповідний злам стався у свідомості громадян, вони можуть вдати, що підтримують владу, але насправді сприймати її дії як чергову придуркувату примху можновладців. Вони клеять дурня, роблячи вигляд лояльності до влади, а самі в цей час живуть за принципом «моя хата скраю», аби тільки їх не чіпали. Отож, набагато складніше не прибрати пам`ятники, а створити такі умови життя, так вплинути на свідомість громадян, аби вони самі виявили бажання прибрати комуняцькі символи. У відповідь мене назвали червонопузим.

І там я виявився неправий, і тут проколовся. Тільки дивна річ: у колишніх радянських республіках Латвії, Литві і Естонії, які виявилися набагато успішнішими в плані реформ від України, нема пам`ятників Леніну, - хіба що, можливо, поодинокі екземпляри як нагадування про відповідну епоху. Але немає їх не тому, що влада прийшла на Олімп і, вирішивши продемонструвати свою крутизну, звалила кам`яні фігури. Там саме народ захотів цього. І став багатшим. Але розбагатів не від того, що він скульптури прибирав, а від того, що спосіб мислення в нього був не зовсім спотворений партією, яку заснував Ленін.

А в нас досі тих Ленінів по всій країні до чорта. Бо формально від совка ми відірвалися, але фактично все одно перебуваємо під його впливом. Нам навіть неможливо уявити себе без Володимира Ілліча. У містечку Шахтарськ Донецької області пам`ятник йому почав розвалюватися, адже був з такого самого жахливого матеріалу, як і колись знаменита жінка з веслом. Замість прибрати те сміття тихенько, влада взяла його у рихтування, що я бачив на власні очі, і, очевидно, реконструювала. Отож, совок буяє буйним квітом.

Але біда в тому, що і боротися з совковими символами дехто пропонує такими ж совковими методами. Одним словом – "нас партия Ленина к торжеству коммунизма ведет".