Анатолій Крим. Повернення у Театр

Анатолій Крим - не нове ім'я в сучасній драматургії. Тридцять років тому на сцені Саратовського Академічного драматичного театру відбувся дебют молодого письменника, тоді ще студента Московського Літературного інституту ім. М. Горького зі своєю першою п'єсою "Довга дорога додому". З тих пір письменник видав десять книжок прози та драматургії. Найвідомішою його комедією був "Фіктивний шлюб", який поставили майже половина театрів України. І ось - нове побачення з драматургом, побачення після довгої перерви.

- Анатолію, я знаю, що ви зникли на довгий час з літератури, зате Чернівці отримали бізнесмена.

- Коли я чую слово - "бізнесмен" - мені хочеться писати ще одну комедію. Бізнесу, в тому розумінні, яке вкладають в це слово енциклопедичні словники, в Україні немає. Є великий прошарок підприємців - від бабусі, яка торгує зернятами, до власників ресторанів, магазинів, що існують паралельно з державою, є купка так званих оліґархів, котрі заклопотано нишпорять по державних кишенях, та директори заводів-монстрів, які ще не розпродали державне майно. Єдиний біль-меш циві-лізований бізнес - це політика. Велика і мала. Велику роблять в Києві, малу - в провінції. Всі ролі розписані і "режисер" пильно стежить за тим, щоб брали "по рангу". Ось тут існують чіткі правила гри з відстрілом "дисидентів". Але ми, гадаю, не будемо говорити про цей "бізнес", краще поговоримо про театр.

- Що ж, повернімося в 1977-й рік, коли на сцені Чернівецького театру ім. О. Кобилянської відбулась твоя перша прем'єра.

- Так. І це був провал. П'єса "Наздожени свій поїзд" була написана на так звану виробничу тему, в якій я нічого не розумів. Так звана "виробнича тема" вимагала перекладу партійних гасел на сценічну мову, але це не могли зробити і більш талановиті митці, ніж я. Справа в тому, що в Росії мої п'єси йшли, а в Україні - ні. Були у нас такі наглядачі від драматургії в образі Коломійця і Зарудного вкупі з критиком на прізвище Шлапак. Ось вони і таврували молодих, як таврують биків: ти - драматург, а ти - ні. Вони відшліфували до віртуозності театральний процес, в якому щось більш талановите, ніж їхні "романтичні соплі", не мало права на сценічне втілення. Єдиний вихід - написати "правильну" п'єсу, ну, я й написав. Ходити вагітним роками теж не хотілось. Так, п'єса була слабка, але на сцені нашого театру я зустрівся з чудовими акторами - Петром Нікітіним, Ольгою Рудницькою, з талановитим режисером Володимиром Опанасенком, з яскравим сценографом Володимиром Сизовим (жаль, що театр нині не звертається до його послуг!). Взагалі на той час театр ім. О. Кобилянської залишався театром з великої літери, він був насичений духом великих майстрів, і я згадую, як в мене тремтіли коліна, коли до мене звертались Петро Міхневич або Ганна Янушевич. В такому театрі навіть адміністратори працювали віртуозно і ніяких проблем з глядачем не було.

- На жаль, сьогодні картина дещо інша.

- Так. І винити в цьому тих людей, які сьогодні працюють в театрі, не можна. В розвалі театру винні і суспільство, і час, і держава, яким театр не був потрібен, але занепад почався відтоді, коли з театру пішов останній серйозний режисер - Анатолій Литвинчук - режисер великого таланту, а, головне, чесна і порядна людина, яка вміла радіти успіхам своїх колєґ. Далі почались "інтриги мадридського двору" та смішні потуги купки бездарних людей, які чомусь вигадали, що вони геніальні режисери і неперевершені актори. Звичайно, вони пішли з театру, він їх видавив з себе, як залишок несвіжого продукту, але піднятись з колін театр вже не міг.

- І все-таки ваш "Фіктивний шлюб" пройшов на сцені нашого театру більше 600 (!) разів, по суті він живив театр більше семи років. І раптом - мовчання довжиною майже у п'ятнадцять років. Невже не писалося?

- Бувало й таке. Але я вже сказав, що на той період загубив інтерес до співпраці з нашим театром. Наприкінці вісімдесятих я написав ще одну комедію "Хабар для Клави", яку з успіхом поставили в Луцьку, Рівному, ще в деяких театрах. Після шаленого успіху "Фіктивного шлюбу" наглядачі від мистецтва, про яких я говорив, робили все, щоб нові мої п'єси викреслювались з репертуарних планів. Потім почався в країні другий "театр" і одразу ж зникли і хороші книжки, і фільми, і вистави. Разом з турецькими джинсами і китайськими куртками культура також стала "ширвжитком", її замінив голлівудський "секонд-хенд". Тому я займався іншими справами, хоча і писав. Майже готові три книги, дві з яких - проза, кілька п'єс. Що ж до театру, то останні два роки інтерес до нього почав відроджуватись, в багатьох містах театри почали відігравати певну роль в становленні і утвердженні справжньої культури, справжнього мистецтва. Але виявилось, що немає драматургії сучасної, і це може стати фатальною обставиною для українського театру. Останній цікавий драматург Ярослав Стельмах трагічно пішов з життя, частина "класиків", звичайно. Перебудувались, намагаючись бути сучасними, але їхні петлюри та мазепи дуже схожі на героїв "епохи розвинутого соціалі-зму" і з тих п'єс стирчать сірі вуха бездарності. Є невелика група літераторів, які гадають, що вони пишуть для театру, але драматургія - це особливий жанр, це не аркуш, на якому зліва пишуть хто говорить, а справа - що він говорить. Один мій знайомий режисер дуже радіє цій "драматургії". Його мучить безсоння, ніякі ліки не допомагають і він, прочитавши на ніч кілька сторінок цих "п'єс", щасливо засинає без пігулок.

- Сумна картина. Де ж ти бачиш вихід?

- З минулого треба взяти дещо позитивне. Приміром, колись держава підтримувала першими книжками авторів-початківців, театри намагались відкрити нові імена. Культура - це не нафта і не ковбаса. З неї треба не тільки зняти податки, але і відшукати можливості потужного фінансування. Інакше ми прийдемо в Европу (чи в інше місце) ситим суспільством дебілів, яким, крім букваря, ніякої літератури не треба. Я знаю, що міністерство культури готове надати театрам ґранди на постановку п'єс сучасних авторів.Я з задоволенням відмовляюсь від такого ґранду на користь молодого драматурга, хай тільки театр його відшукає. Без осмислення сучасного життя театр приречиний задихнутись від архівного пилу. Можна ритися в ар-хівах, знаходити якісь імена давно померлих літераторів і ставити гучні вистави до 100-річчя садгірського цвинтаря або втішати чергового краєзнавця, який з пилюки викопав бозна що і кукурікає на весь світ, що відкрив "забутого генія". Глядача мало це цікавить. Він навіть не буде дивитись сьогодні "Гамлета" чи "Ромео та Джульєтту" у посередньому виконанні з картонними мечами та блідою режисурою. Є досить пристойні фільми з тим же Смоктунов-ським. Театр сьогодні вимагає осмислення сучасного життя. Хто може відповісти, що коїться з нами? Чому колись найкультурніша країна, в якій черги стояли біля книжкових магазинів, яка ламала двері на прем'єрах фільмів Тарковського та Миколайчука, сьогодні повелась на дешеві детективи, третьосортні серіали, відверту сірість? Я не відводжу театру роль дзеркала, але подивитись на наше життя з глядацької зали у десятикратну лупу не завадило би.

- Тому твої п'єси про сучасність.

- Так. Вони писались досить швидко і, як на мене, надзвичайно легко. Хоча виношував я їх, напевне, не один рік. Одним словом прорвало.

- Отже, незабаром на сцені Чернівецького театру ім. О. Кобилянської прем'єра за п'єсою Анатолія Крима "Нелеґалка". Про що п'єса?

- П'єсу не можна переказати, але вона, судячи з назви, не тільки про тих сотні тисяч українців, які шукають щастя за кордоном. Вона скоріше про те, чи живемо ми і в себе вдома легально, вільно. Паралельно з Чернівецьким театром п'єсу репетирують ще багато театрів, зокрема в Одесі, Миколаєві, Севастополі, інших містах. Для мене це добрий знак, що п'єсу одразу ж почали ставити режисери іншого покоління, ніж моє. Значить, щось в ній чіпляє.

- Є ще одна п'єса, створена майже одночасно з "Нелегалкою".

- Так, це теж комедія "Жага екстріму", прем'єра якої днями відбулась в Кіровоградському театрі ім. М. Кропивницького. Репетиції її, настільки мені відомо, йдуть і в інших театрах. Сподіваюсь, що Чернівецький глядач згодом побачить і цю п'єсу.

- Отже, дві п'єси за півроку? І одразу ж з письмового столу - на сцену?

- Певно, театри, як і я, зголодніли. Я підкреслюю, що настав час для сучасності, настав час подивитись на себе збоку. Посміятись, а коли є чим, то і подумати. Але ви помилились, сказавши про дві п'єси. Є ще третя "Євангеліє від Івана", теж комедія. Цю п'єсу ніяк не наважусь віддати в театр, нехай дозріває.

- Про що вона?

- Про сучасний геноцид українського села.

- Комедія про геноцид?!

- Брехт колись сказав: "Ніщо так не вбиває, як сміх". От ваша ґазета п'ять років воювала з деякими чиновниками області. Як тільки ви починали гніватись, вони тільки тішились, як тільки ви почали глузувати з них, надрукували фейлетон, що почалось? Ото ж бо! Розумієте, воювати з системою та з тими, на кому вона тримається, з серйозним обличчям неможливо. Це все одно, що з шаблею кидатись на танкову дивізію. А від сміху може розсипатись будь що. Згадайте радянську літературу. Що забороняли? Зощенка, того ж Булгакова з його "Собачим серцем". Навіть обережного Остапа Вишню на десять років заслали туди, де Макар телят не пас. Сатира - зброя, сильніша від ракет. Тому її або знищують, або дресирують, щоб вона була такою собі на кшталт смішного пуделька. Сатиру сьогодні підміняють, так званим "гумором". Де політична карикатура? Де такий жанр, як фейлетон? Замість цього на екрани телевізорів виповзли сотні "гумористів", які в своє задоволення грають у придурків та ще й включають фонограму зі сміхом, підказуючи нам де треба сміятись. Це вони роблять правильно, бо я інколи дивлячись на них, не знаю, де мені сміятись, а де плакати.

За драмою "Жага екстриму" Анатолія Крима студією "1+1" у 2007-му році було знято фільм, орієнтований на російського глядача.