Час консенсусів? БЮТ, ПР та НУ повинні... об’єднатися

Лукавство, лукавий - здатний на різні хитрощі

або жарти, нещирість, брехню; єхидний, який має

злі та  ворожі наміри, підступний;

застаріле: грішний, нечестивий, біс, диявол.

(Тлумачний словник української мови).

Якби наші політики читали підручники з економіки, то вони знали б, що демократія, побудована на принципах так званої «диктатури більшості» як правило не приводить до економічного процвітання країни, а скоріше до переділу ресурсів. Шлях до так званої ідеальної економіки за Паретто лежить тільки через максимально консенсусні економічні та політичні рішення.

Наразі з кожним днем розвитку чергової політичної кризи в Україні стає очевидним, що сталий суспільно-політичний консенсус між політичними елітами країни може бути досягнутий тільки на базі фундаментальний засад демократії, таких як свобода слова, вільні демократичні вибори та незалежність судової системи. А також на основі беззастережного дотримання базових національних засад конституційного ладу, таких як державний суверенітет і територіальна цілісність країни.

Будь-який інший консенсус еліт буде неповним і нещирим, залишатиме нерозв’язаними фундаментальні протиріччя між владою і народом, що в свою чергу даватиме живлення для постійного невдоволення будь-якою владою з боку суспільства.

Без такого консенсусу політична стабільність та сталий розвиток суспільства в Україні не будуть досягнуті ніколи.  Головне питання – чи здатні політичні лідери обох таборів досягти такого консенсусу, та наскільки вони будуть щирими та послідовними в такому прагненні? Чи здатні політичні лідери абстрагуватись від корпоративних інтересів заради національних? Чи здатні зрештою навчитися мислити категоріями  глобальних та національних інтересів та позбавитись тягаря регіональних та вузькогрупових стереотипів?

Наразі три основні політичні сили в Україні: Партія Регіонів на чолі з Віктором Януковичем, Наша Україна на чолі з Віктором Ющенком та БЮТ на чолі з Юлією Тимошенко концентрують на собі 60-70% електоральних симпатій країни. Саме на лідерах цих трьох політичних сил лежить відповідальність за теперішню ситуацію в державі Україна та її найближче майбутнє.

Амбіціями решти політичних сил та їх лідерів не тільки можна, а й необхідно знехтувати, тому що кожна додаткова одиниця переговорного процесу зменшує і так невелику  ймовірність досягнення консенсусу в рази.

Якщо б сталося диво і лідери цих трьох політичних сил змогли дійти консенсусу щодо політичного устрою, економічної та гуманітарної політики, зовнішньополітичних пріоритетів, склали відповідну угоду та домовились про створення системи взаємного контролю та політичних противаг, а також свято дотримувались досягнутих домовленостей, можна було б стверджувати, що українська еліта чи не вперше за багато років досягла консенсусу щодо принципових засад розвитку країни.

На жаль, політична ситуація в країні дійшла тієї межі, за якою важко уявити консенсусний розвиток подій. В тому, що Ющенко зрештою наважився на розпуск парламенту, винен особисто Янукович, Мороз та їх найближчі соратники, які своїми послідовними діями на позбавлення президента будь-яких реальних  повноважень дійшли межі, за якою Ющенко як президент втрачав будь-які політичні перспективи.

Конституційна реформа разом із прийнятим Законом про Кабмін позбавила діючого президента в період його каденції чи не половини його владних повноважень. На що сподівалися очільники та ідеологи правлячої коаліції, заявляючи про плани в сумнівний щодо конституційності  спосіб зібрати в правлячій коаліції конституційну більшість в 300 голосів парламентаріїв, маючи на увазі внесені до розгляду у ВР Закони про президента та РНБО, які аж ніяк не влаштовують президентську сторону? Очевидно, що в питаннях боротьби за повноваження у коаліціантів «відмовили гальма».

Саме ці плани правлячої парламентської коаліції стали тією краплею, яка переповнила чашу терпіння президента, якою бездонною вона б не здавалась. Що стало несподіванкою як для коаліціантів, так і для багатьох пересічних громадян, - це твердість президента в рішучості провести позачергові вибори до ВР. Очевидно, що така рішучість значно звужує поле для компромісу між президентською та прем’єрськими політичними командами.

Чи готові коаліціанти не тільки відмовитись від планів створення конституційної більшості в парламенті, але й прийняти зміни до законодавства, які б дозволили позбавити парламентських мандатів перебіжчиків, внести зміни до Закону про Кабмін, які б задовольняли президента, прийняти закон про Президента в версії президентської сторони, прийняти компромісний Закон про опозицію, який би надавав тій широкі контрольні повноваження?

Наразі видається, що саме такий рівень компромісів з боку коаліції міг би дати можливість президенту скасувати свій указ про припинення повноважень ВР без втрати політичного обличчя. Інакше, якщо не може домовитись політична еліта, очевидний правовий вихід – вибори. Це є абсолютно логічним правовим виходом із тупикової політичної ситуації в усіх справді демократичних країнах світу, до яких Україна прагне себе зараховувати.

На щастя, економіка країни за часи бюрократично-олігархічного капіталізму вже добре загартувалась і навчилась ефективно працювати в умовах політичної кризи. Та, на щастя, Національний Банк України завдяки професійному керівництву команди Стельмаха зберіг свою незалежність, а банківська система стабільність. Тому Україна здатна без суттєвих катаклізмів пережити ще не одні вибори, аж поки не сформується нова політична еліта, значною мірою позбавлена очевидних професійних і моральних вад тієї, що наразі опанувала владу.

Очевидно, що перманентна політична криза в країні (а реально Україна перебуває в кризовому стана десь із кінця 80-х років минулого століття) має більш глибинні суспільно-політичні причини, ніж просто криза еліт. Як Мойсей водив 40 років євреїв по пустелі, поки ті не позбавились психології рабства, так, мабуть, Україна і українці ще довго будуть позбавлятись психології комуністичного рабства та раболіпства.

Швидкість «одужання» різних верств суспільства різних регіонів України залежить того, наскільки довго і глибоко панувала імперська комуністична ідеологія в тому чи іншому регіоні, наскільки глибоко комуністична влада викорінювала та знищувала інакомислення та внутрішню свободу в тих чи інших верствах суспільства.

Очевидно, менш зараженими комуністичним вірусом є західна та центральні регіони України, та більш освідченні, суспільно активні та незалежні верстви населення – інтелігенція, підприємці та кваліфіковані працівники. Також, звичайно, молодь.

Що здається дуже дивним, що психологія та менталітет переважної більшості діючих політиків є набагато більше совковими, ніж суспільства в цілому. Але дивним тільки на перший погляд. Справа в тому, що влада в Україні зберегла ще сталінську систему пільг, та преференцій, а за нових часів ще дає можливість потужного збагачення за рахунок пільгового доступу до державних ресурсів. Тому влада є такою привабливою для політиків-бізнесменів, особливо нової хвилі, які прагнуть стати міні-олігархами. Для існуючих акул бізнесу влада є засобом збереження та захисту власних статків, накопичених за період «дикого капіталізму».

Рівень повноважень повинен бути рівним рівню відповідальності. Українська влада на всіх рівнях має явний крен в сторону саме повноважень і пільг. Поки не буде встановлений необхідний баланс повноваження-відповідальність, влада на всіх рівнях, починаючи від дільничного міліціонера та даішника,  закінчуючи президентом, прем’єром та спікером, буде приваблювати пройдисвітів та нездар. Саме в цьому і глибинна база для існування глибоко ешелонованої системної корупції в країні.

Згідно теорії справедливості Ролза, соціальні і економічні нерівності повинні залагоджуватись таким чином, що а) можна сподіватись на їхню корисність для кожного члена суспільства й б) вони пов`язуються з відкритими для кожного члена суспільства постами та посадами. Тобто цей принцип коротко визначається виразами: «корисність для кожного» й «відкритість для всіх».

Очевидно, що суспільство буде вважати справедливими додаткові пільги чи відносно високі заробітні плати високопосадовцям та іншим чиновникам тільки в тому разі, якщо це буде корисно для всього суспільства а, отже, і для найбідніших його верств. А також в тому разі, якщо кожен член суспільства за абсолютно прозорих процедур і правил має право зайняти будь-яку посаду в суспільстві.

І взагалі поняття «пільги» з точки зору теорії справедливості не є справедливими, тому що суспільство готово надавати пільги, а отже переваги та преференції одним членам суспільства в порівняні з іншими, не як додаток до статусу або довічну винагороду за явні чи міфічні заслуги, а як винагороду за можливу користь для самого суспільства. Таким чином існування в теперішньому вигляді системи пільг в Україні не є і ніколи не буде справедливим з точки зору інтересів суспільства і має бути скасованою.

Всяка криза, в тому числі і політична, може стати початком одужання від хронічних хвороб. Багато з цих хвороб українському суспільству дісталися в спадщину від тоталітарної доби, багато нажиті за часів незалежності. Країна стомилась від лукавства та брехні політиків, суспільство прагне мати чесну та відповідальну владу, тому кожний раз іде на вибори із надією, що на цей раз щось зміниться в країні. Але кожний раз політичне лукавство перемагає чесноти.

Сучасні українські політики дуже гарно засвоїли постулат Макіавеллі, що політику зовсім не обов’язково володіти моральними чеснотами, головне вдало вдавати, що вони в нього є. Народ повірить і цьому.

Видається, що вже не вірить. Тому більшість політиків і бояться виборів.