Левченко як діагноз

З недавнього часу прізвище «Левченко» стало «именем нарицательным» в Україні. Феномен «Левченко» символізує стан сучасної України, який характеризується неспроможністю держави протистояти засиллю зрадництва власної політичної «еліти», тотальною зневагою до законів держави всіма верствами суспільства, включно державними службовцями, неспроможністю держави захищати державний суверенітет та національні інтереси.

Поняття «левченко» (власне, як і «калашников» українського виробництва) наразі ототожнюється з печерним та войовничим невіглаством, агресивним несприйняттям всього незрозумілого («все, що я не розумію, є неправильним»), хронічним і тупим хуторянством («моє болото – найкраще в світі!»).

«Левченко» - це не явище, «левченко» - це діагноз українському суспільству, яке виховує таких «громадян», які можуть відкрито висловлювати зневагу до держави, її символів та історії.

Але прізвище Левченко належить і конкретному громадянину України, який є ще й службовою особою міської ради – її секретарем. Яка доля чекає державу, службові особи якої свідомо, відкрито та без будь-яких наслідків для себе ігнорують Конституцію та діючі закони держави?

Тепер до суті питання, яке дякуючи доморощеним і іноземним політтехнологам стало наріжним каменем штучно створеного регіонального та електорального поділу України – питання про мови.

1989 року, коли приймався діючий і нині «Закон про мови в Українській РСР», мало хто думав, що незабаром на карті світу з’явиться незалежна держава Україна. Тому такий закон не міг бути прийнятим, якби він не був абсолютно толерантним до російської мови, визнаючи певні пріоритети української мови на території тодішньої Української РСР.

Згодом такі пріоритети були закріплені Конституцією незалежної України, яка надала українській мові статус єдиної державної мови на території України, при тому, що закон «Про мови в Українській РСР» діє і досі. Хоча до нього є претензії з обох сторін - українофілів та українофобів, закон є чинним, і його повинні виконувати всі громадяни України без винятку.

Російська мова згадується в цьому законі 35 раз. Жодна інша мова, крім української, не згадується в законі жодного разу.

Тепер наведемо декілька важливих цитат із закону.

«Громадянин вправі звертатися до державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ та організацій українською чи іншою мовою їх роботи, російською мовою або мовою, прийнятною для сторін.

Відмова службової особи прийняти і розглянути звернення громадянина з посиланням на незнання мови його звернення тягне за собою відповідальність за чинним законодавством».

«Службові особи державних, партійних, громадських органів, установ і організацій повинні володіти українською і російською мовами, а в разі необхідності – і іншою національною мовою в обсязі, необхідному для виконання службових обов’язків.

Незнання громадянином української або російської мови не є підставою для відмови йому у прийнятті на роботу. Після прийняття на роботу службова особа повинна оволодіти мовою роботи органу чи організації в обсязі, необхідному для виконання службових обов’язків».

« В Українській РСР (а отже, і в Україні – авт.) мовою роботи, діловодства і документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій є українська мова.

…Мовою роботи може бути і національна мова більшості населення тієї чи іншої місцевості, … [або] мова, прийнятна для більшості населення даної місцевості».

«Будь-які привілеї чи обмеження прав особи за мовною ознакою, мовна дискримінація неприпустимі.

Публічне приниження чи зневажання, … створення перешкод і обмежень у користуванні ними, проповідь ворожнечі на мовному ґрунті тягнуть за собою відповідальність, встановлену законом».

Отже, кожна неупереджена людина, що здатна до мислення, прочитавши цитовані та інші положення «Закону про мови…», зробить висновок, що базовий мовний закон в Україні не носить жодних ознак мовної дискримінації, принаймні щодо російської мови.

Очевидно, що не було ніякого правового сенсу в прийнятті нормативних актів про регіональний статус російської мови (який, до речі, не передбачений законодавством України). Тому що згідно «Закону про мови…» кожен державний, партійний, громадський орган, установа, організація чи підприємство в Україні власним рішенням може встановити мовою роботи, діловодства і документації відповідної установи поряд з українською (яка є обов’язковою) російську чи іншу національну мову в Україні.

Але чомусь жодна обласна чи міська рада, державний орган чи організація не скористалися за майже 16 років незалежності України діючою нормою чинного закону, тихо і мирно затвердивши статус російської мови на місцевому рівні.

Натомість неіснуюча проблема роздута до рівня державної та міжнаціональної, розколовши суспільство та поставивши країну на грань територіальної та мовної автономізації.

Наразі, згідно Конституції України, державна мова є таким же атрибутом та символом державності, як і державний прапор чи державний гімн. Так, в світі є країни, де існує дві чи більше державних мов. Але всюди, де політики беруть на озброєння мовне питання в якості політичного гасла, мова стає базою сепаратизації країни (приклад – канадська провінція Квебек).

Очевидно, що територіальна чи мовна автономізація України значно ослаблює її як державу та несе загрозу її територіальній цілісності. Перший приклад такого ослаблення суверенітету над частиною власної політичної території – це автономізація Криму.

Проявивши слабкість, згодившись на формалізацію автономного статусу Криму і за відсутності єдності еліти щодо принципових державотворчих питань в 1996 році, наразі Україна вже практично втратила Крим економічно. Що з огляду на присутність російської військової бази в Севастополі та агресивну роботу російської пропаганди на півострові, за 5-10 років може привести до політичної втрати Криму Україною.

Чи хтось наразі має сумнів, що Росія не збирається виводити свій флот із Севастополя в 2017 році? Якщо події будуть розвиватись в тому ж напрямку, то в 2017 році Україна змушена або погодитись на пролонгацію присутності ЧФ в Севастополі, або до втрати Криму де-юре (до того за такого розвитку подій часу де-факто Росія буде мати повний економічний та політичний контроль над Кримом).

Чому тоді СБУ так поблажливо ставиться до дій та висловлювань Вітренко, Грача та їм подібним? Чи важко прослідкувати джерела фінансування Компартії, ПСПУ та інших маргінальних проросійських сил? Чи хтось серйозно вважає, що ці сили живуть на членські внески переважно пенсіонерів, які є членами цих маргінальних партій?

Чи не вистачає мужності признати очевидне, що всі їх дії плануються та координуються спецслужбами іншої держави в рамках стратегії послаблення України як незалежної держави та перетворення її в вічного сателіта РФ.

«Кожна держава тільки тоді чогось варта, якщо вона вміє захищатись» - ці слова Володимира Леніна не можуть не знати всі, хто був чи є зв’язаний з комуністичною ідеологією. Коли ж Україна почне захищати свій суверенітет, в тому числі і від носіїв комуністичної ідеології? Ідеології, яка знищила державний суверенітет у 1918 році та несе відповідальність за геноцид українців за часи її панування на теренах радянської України.

Але в усі часи основним ворогом держави Україна були власні зрадники та колабораціоністи, яких, на жаль, немало й сьогодні.

Україна хвора на «левченків». Ця хвороба вже дуже довго є хронічною для України.

На жаль, суспільний організм України ще не вміє виробляти стійкий імунітет до антидержавних та антинаціональних вірусів всередині себе. Хоча ми вже навчились ставити діагноз хворобі за основними симптомами, такими як зрада, українофобія, лукавство, малодушність та невігластво.