20 років на сцені. Країні моїх мрій присвячується

Продираючись через байдужість, окостенілість, інертність і страх музика виносить на поверхню сильні риси української нації. Завзятість, глибина почуття, тверезість мислення і шаленість в досягненні мети, радість, веселощі народних гулянь, вільних від алкогольного похмілля і п’яних дебошів, ствердження тверезості в почуттях, ейфорія без присмаку розчарувань, світло і легкість, чистота і прозорість, сила і впевненість виховуються за умов споживання правильного «культурного» продукту.

Сьогодення нероздільне і монолітне, в ньому органічно поєднані ваші мрії, сподівання, розчарування, ваші відкриття, ваша сила і ваша слабкість, ваші самообмани і ваша щирість з собою. У вашому сьогоденні сховані сльози від гордості за поодинокі успіхи співвітчизників, шовіністичні коментарі під статтями про українську мову, розчарування після Помаранчевої революції, однаково, як і гордість за 2004-ий, тут же сховані прагнення кращого життя, зради заради «кращого» майбутнього, тут же – голос забутих предків, імпотенція кастрованої історичної совісті.

Сьогодення – це ти; твоє історичне минуле – це ти; минуле твоєї сім’ї – це ти; однаково, як і минуле роду, а тут вже – і народу, нації. Твоя історія – це ти, незалежно від кількості прочитаних книжок і прослуханих лекцій. Можна не знати історію своєї країни, але мати спокійну історичну совість, якщо ти знаєш історію своєї родини. Історія країни – це історія українців, які тут живуть, а не хронологія подій. Знаючи хронологію подій ти можеш виправдати історію своєї родини, але, не визнаючи історію своєї родини тобі не вдасться відчути біль шкільної хронології.

Час не має сили над генетикою, хронологія вшита в тебе, її прошито у твою підсвідому пам’ять, твоє коріння прорветься назовні, історія зірве греблі, штучно побудовані політиками. Але, щоб греблі зірвало, потрібен поштовх, щоб почало проростати споконвічне, потрібно підживлювати ґрунт.

Музика, продирається в засохлий мозок історично кастрованого українця, немов пагон порию, крізь давно покладений асфальт, музика порушує щільність асфальту, яким залито наш дух, асфальт починає тріскатись, в місцях відхорошується, звільнюючи забуті нами інстинкти, генетичну особистість господаря цієї землі.

Музика примушує відчувати штучність поділу людей і спільність народу, музика примушує ноги кожного українця танцювати танці, яких ніколи не вчив, музика примушує робити жести, яких ніколи не робив, музика примушує дивитись в очі людям і сміятися непереможним і радісним сміхом – сміхом сильної людини, яка міцно стоїть на своїй землі, у своєму дворі, людини, яка знає що то – бути господарем своєї долі, мати свою правду, свою волю.

І цей сміх розбиває лід, яким залито українську душу, лід з колоніальних комплексів, лід розкуркулення і колективізації, з-під нього з’являється пересічний українець, зовсім інший і безпорадний перед цим прадавнім, стихійним, своїм невпізнаним сміхом.

Виявляється, що українець і не знав, що є такий сміх, викривальний, руйнівний, і з-під зруйнованого постає нова людина, пращури якої страждали від режимів, були заслані, розкуркулені, переслідувані, переселені, людина, яка боролася за краще майбутнє, українець розділений і суперечливий, українець, який ще не знайшов себе, який робить перші кроки після паралічу, що тривав століттями, українець, який боїться глянути на себе в дзеркало, бо не знає, що він там побачить, українець, у якого з’явився шанс на життя через переділ влади між слабкими політиками.

Ось такий українець залишається, коли музика твого народу затихає, залишивши у твоєму міцному панцирі великі тріщини, коли сміх лишається позаду і втомлені ноги лягають спочити після танку твоїх предків. І цей українець страшить і лякає своєю слабкістю, цей українець потребує знову і знову музики, картини, вишиванки, перемог в кіно, перемог в ініціативах, перемог в бізнесі, перемог у футболі, згадування славного минулого.

Інакше він помре, адже він не впевнений у своєму існуванні, адже йому досі страшно подивитись на себе в дзеркало, йому досі страшно пробачити собі зроблені в минулому помилки, об’єднати внутрішні суперечки в одному позитивному і сильному рішенні, в рішенні, яке вимагає сміливості і неабиякої сили. І рішення це – сказати БУТИ своєму життю, сказати БУТИ своєму майбутньому, наказати собі БУТИ на карті світу, бути таким, як вийшло насьогодні, таким, дещо, можливо, недоладним, в дечому, можливо, покищо недорозвиненим, але БУТИ і стверджуватись саме таким, без наслідувань, іти своїм шляхом і розвивати себе, а не когось іншого за свій рахунок.

Можливо, тріщину у панцирі міг спричинити вибух в іншому, але, певно, через первинність звуку, саме музиці судилось пробуджувати націю, якої ще і не було, саме музика пробуджує країну, яка поки є лиш на політичній карті світу, країну засновану завдяки переділу влади між чиновниками, можливо, саме музика пробудить націю, яка споконвічно жила на цій території, можливо, гени цієї нації переможуть.

У разі перемоги комерційне утворення олігархів, під назвою „Україна” нарешті перетвориться на суб’єкт світової історії, якщо панцир забуття буде скинено, зникнуть бандерівці, москалі, сепаратисти, заробітчани, національні меншини, сердючки, зменшиться рівень злочинності і кількість психічно хворих у лікарнях, зникне страх перед мовою і неологізмами, знову набереться сили Церква.

Вибір за кожним , і цей вибір ми робимо щодня, щомиті, цей вибір – не просто «Говорити українською», а бути українцем, чесним, знати своїх предків, історію своєї родини.

Ця стаття присвячена музиці і людям, які вже двадцять років грають музику, що пробуджує націю. Ця стаття присвячена людям, на яких лежить велика відповідальність перед слухачем і глядачем. Вечорниці, які проводить Олег Скрипка зробили більше для формування нації, ніж всі політики разом взяті, «Країна мрій» - це фестиваль, який продовжує роботу по вихованню. І робота ця складна, адже ніхто більше нею не займатиметься, ніхто більше не мав такого успіху на цій ниві. «Країну мрій» сьогодні вдається робити лиш одній людині. Але свій внесок в її розбудову робить кожен.

На фото: вечорниці 2-го лютого фото Романа Чорномаза; Дахабраха, з сайту www.viyfrom.kiev.ua; Тарас Чубай, лідер гурту "Плач Єремії", Саша Чемеров, соліст гурту "Димна Суміш", Катя Заволока, дівчинка, завдяки якій Україну люблять в клубах по всьому світу.