Час без Надії

Сьогодні на Байковому цвинтарі – у тихому дисидентському „куточку” – поруч із братом Іваном, Василем Стусом, Юрієм Литвином, Олексою Тихим, Іваном Миколайчуком, Сергієм Набокою – ховатимуть Надію Світличну – одну з найдивовижніших українок ХХ століття.

У неї було трагічне, але водночас і прекрасне життя – молодечий шістдесятницький запал, вбивство найближчих друзів, тюрма, викрадення сина, еміграція і повернення. Багато років саме її голос був ковтком повітря для тих, хто не зміг покинути велику зону під назвою СРСР. Саме Надія Олексіївна читала на „ворожих голосах” поезії Василя Стуса, правозахисні меморандуми, листи з-за грат, вістки з комуністичного „раю”...

Вона була загальною улюбленицею. А тому називали Надійкою. Й у 60-х, на засіданнях київського Клубу творчої молоді, й дівчата-політзечки у 70-х – у мордовських концтаборах. І вже у 90-х, під час повернень на батьківщину з далека, де вона так і не взяла американського паспорта, залишившись українкою. Останньою зі Світличних – легендарної і ще належно не оціненої родини українських інтелігентів.

Вона дуже давно, тяжко і практично невиліковно хворіла. Пригадую, востаннє бачив Надію Олексіївну й встиг перекинутися парою фраз у день третього туру президентських (2004 р.) виборів. Вона спішила, хотіла встигнути вистояти чергу в суді, щоб вибороти право голосу на доленосних, як здавалося, виборах.

Пропоновані фрагменти кількагодинної розмови-інтерв’ю з Надією Олексіївною Світличною було записано в Києві в парку на Володимирській гірці разом з Василем Овсієнком, багатолітнім політв’язнем і, по суті, чільним „архіваріусом” Української Гельсінкської групи та вітчизняного дисидентства загалом.

***

...Отже, я – Надія Світлична. Народилася на Луганщині 8 листопада 1936 року в селі Половинкине Старобільського району. Нашу область перейменовували кілька разів то на Луганську, то на Ворошиловградську, то знов на Луганську.

Треба щось сказати про дитинство – я не знаю, що говорити, бо воно чомусь забулося. Була війна. Пригадуються якісь дуже окремі події. Наприклад, я пам'ятаю момент, як поранило брата. Брат мій, Іван Світличний, народився за сім років переді мною (20 вересня 1929 р. – В.К.). Між нами ще є сестра Марія, 1932 року. Я пам'ятаю день, коли поранило брата. Йому відірвало пальці на обох руках.

Батьки – селяни з діда-прадіда. Батько – Світличний Олексій Павлович (1910 – 1955), мати Меланія Іллівна, з дому Твердохліб (1910 – 1994).

Школу трохи пам'ятаю. В перший клас я не ходила, пішла одразу в другий, бо я вже батькові на фронт листи писала, за старшими навчилася писати й читати.

Закінчила в сільській школі шість класів, а потім пішла до Старобільської середньої школи №1. То була єдина українська школа в той час. До речі, зараз, за незалежної України, і ця єдина українська школа також стала російською.

1953 року вступила до Харківського університету на філологічний факультет, на українську філологію. Брат скінчив той самий факультет 1952 року, на той час він уже був у Києві, а сестра вчилася в сільськогосподарському інституті. Так що я поїхала, практично, до неї.

Довго працювала за призначенням у селищі на Донбасі, яке тепер називається Антрацит. Раніше воно було Боково-Антрацит. Шахта "Центрально-Боківська". Працювала я там спершу вчителем, через півроку призначили мене завучем, ще через рік – директором тої школи. Це була школа робітничої молоді. Працювала в дві зміни. Там вчилися шахтарі або ті діти, які з тих чи інших причин не могли вчитися в загальноосвітній середній школі – закривали клас, чи ще щось таке було. Так що в нас були учні різного віку. І робота була своєрідна. Я була вчителька української мови, а українську мову тоді вивчали за бажанням. Двійка з української мови була в нас перевідною оцінкою, тож учителювати там було нелегко. Школа була російська, і я була єдиний у районі директор школи – не член партії. Я, щоправда, була комсомолка, навіть активна комсомолка, хоч і пізно в комсомол вступила, уже в університеті. А до партії не вступала – слава Богу, вдалося обминути.

Пізніше поїхала до Києва і жила в брата від початку 1964 року. Отут почалося моє найбільше, мабуть, щастя. Шістдесяті роки для мене були дуже щасливі, бо братове оточення було надзвичайне, просто рідкісне на той час. Були такі "суботи Світличного". Він придбав собі магнітофон "Весна" (на той час це не було аж так дуже поширено). Багатьох записував – тих, кого він хотів. Приходили молоді поети, наприклад, Іван Драч, Микола Вінграновський, Ірина Жиленко, Василь Симоненко. Бориса Мамайсура записував, Ліну Костенко... Ні, брешу, Ліну Костенко – коли колядували, то ми записали п'ять віршів як плату за колядку. У всякому разі, в Івана було що послухати і було що почитати. У нього була одна з найкращих приватних бібліотек у Києві, він був не просто книголюб, а книгоман.

З художницями, теж на той час молодими, – Галиною Севрук, Людою Семикіною, Аллою Горською – ми зійшлися, звичайно, завдяки Іванові, але потім уже товаришували самі по собі. Алла Горська спочатку навіть казала, що я дуже схожа на Івана, а пізніше – що Іван схожий на мене.

Життя в Києві в той час було дуже цікаве. Клуб творчої молоді я застала ще тоді, коли приїздила в гості до Івана, а коли переїхала в 1964 році до Києва, його якраз розганяли. Ще в березні я застала останній вечір Шевченка в Жовтневому палаці. Алла Горська робила на цей вечір запрошення. Воно складалося гармонькою на п'ять частин. На кожній частинці було написано назву якогось твору або якусь цитату з Шевченка, а коли перегорталося останню сторінку, то поряд опинялися два написи: "Караюсь, мучуся, але не каюсь" і "В сім'ї вольній, новій". Ті запрошення зразу ж, навіть уже того вечора, вилучали, і пізніше під час обшуків вилучали, але в мене воно збереглося.

...Пізніше, в 1965 році, коли почалися арешти і серед арештованих опинився мій брат Іван, – тоді вже мене почали виганяти з роботи за прізвище. Так що в мене було понад тридцять записів у трудовій книжці. Найдовше я працювала в бібліотеці холодокомбінату. Це профспілкова бібліотека недалеко від бібліотеки імені Вернадського. Там я працювала чотири роки, аж поки мене арештували.

Чим я займалася в Києві, крім роботи? Очевидно, що, враховуючи такі "родинні" можливості, я багато читала самвидаву. Читала, бувало, що й редагувала, щось передруковувала, починаючи від віршів Симоненка... Редагувала "Більмо" Михайла Осадчого, Сверстюкові праці – "Іван Котляревський сміється", "На мамине свято", "Собор у риштованні". Очевидно, що я на Євгена Сверстюка дивилася знизу вгору, мені ніяково було почувати себе редактором такого масштабу критика, але він завжди був вдячний за будь-які правки. І пізніше нам було приємно: він був свідком на моєму суді, а я була свідком на його суді. Це взагалі був "луч света в темном царстве" – мої свідки. В мене на суді було два свідки: Євген Сверстюк та Іван Світличний. Хіба можна мріяти про кращих свідків? Хоча, звичайно, вони рахувалися свідками звинувачення, бо інакших тоді не було.

Були дуже цікаві вечори – це вже поза самвидавом, хоча воно іноді перепліталося. Наприклад, влаштовувались «капусники» з якогось приводу. От у 1964 році влаштували «капусник» з нагоди сімдесятиріччя Алли Горської та Івана Світличного. Їм було по 35. Алла Горська народилась 18 вересня 1929 року, а Іван Світличний народився 20 вересня 1929 року. То вони завжди святкували разом, і святкували посередині – 19-го, а не 18-го і не 20-го. А того року, коли було 70 на двох, вирішили влаштувати велике свято. Там навіть лотерею розігрували, щоб зібрати кошти на магнітофон Євгенові Концевичу, паралізованому письменнику з Житомира. Там була ціла програма: з промовами, з виступами, з оформленням. І, звичайно, всім цим керував Центральний Ювілейний Комітет, або скорочено ЦЮК. Очолював його Чорновіл, голова ЦЮКу, членами комітету були Сивокінь, Рябокляч, Білокінь і Возна. Висіли їхні портрети роботи Віктора Зарецького, стіл був застелений червоною скатертиною, була трибуна і скрізь, звичайно, були портрети голови Центрального Ювілейного Комітету. Були привітання від піонерів, від пенсіонерів, від усіх.

...А наступного року (це вже був 1965-й) ми з Аллою Горською поїхали разом з бригадою художників-монументалістів – ліпити мозаїки в Донецьку. Чотири шкільні стіни з одного боку, чотири з другого – вісім стін по 12 квадратних метрів треба було зробити за одне літо. І якраз у той час у Києві відбулися арешти. Ми були в Донецьку, коли арештували мого брата, багатьох моїх товаришів і трясли всіх підряд у Києві.

Там, у Донецьку, мене викликали на перший у моєму житті допит, у справі брата. Я інтуїтивно відчула, що кагебістам не можна вірити. Я тоді про них ще дуже мало знала, попри всі самвидави, які прочитала, попри всі розповіді, які я чула від старших каторжан. І того першого в своєму житті протоколу я не підписала. Був дуже неприємний і гучний скандал, який навіть супроводжувався такою фразою: "Мало вас перестреляли в свое время!" Це сказав начальник КГБ у Донецьку. Всяке таке було.

Але мене не арештували і не затримували, хоч я весь час очікувала. Кликали на допити. Невдовзі, через вісім місяців після арешту, брата випустили без суду – за браком доказів. Випустили його, очевидно, передусім щоб скомпрометувати – бо кого ж випускають просто так? Ясно, що продався. Але він поводився так, як і перед тим: ні перед ким не виправдовувався і нічого не міняв у поведінці. І в своєму поводженні він так само не змінився, тільки став трошки обачнішим.

На початку 1970 року в мене народився син. Ще перед тим ми з Ніною Строкатою їздили в Мордовію. Було багато різних подій, про які хотілось би згадати бо, може, й варто було, або кому й цікаво, але "нельзя объять необъятного". Та не можна обминути подію, яка була визначальна для нашого життя. Наприкінці 1970 року ми з Євгеном Сверстюком поїхали до Василькова шукати Аллу Горську, яка мала повернутися від свекра і не повернулася вчасно. І там її знайшли вбитою. Я про це зараз не буду говорити, але то було дуже велике потрясіння для багатьох з нашого кола (художниця була зарубана сокирою 28 листопада т.р. за не до кінця з’ясованих обставин – В.К.).

...Під Новий 1972 рік ще ходили колядники. Приходила колядницька ватага і до нас на Кіровоградський провулок. А потім їм ніде було ночувати, переспатися, тому всі вони прийшли до мене і полишали свої обладунки. Тобто «коза» залишила свій кожух, і все інше. На жаль, то так і лишилося, бо через два тижні після того відбулися в Києві арешти, вже фундаментальніші, ніж у 1965 році.

Поміж тим, 5 січня моєму синові сповнилося 2 роки. Прийшли привітати нас із тим святом, з другою річницею Яреми, і мій брат Іван з дружиною Льолею, і Василь Стус з дружиною (між іншим, він приніс книжечку з віршем, який написав спеціально Яремі), і Євген Сверстюк з Лілею. Було чимало людей, ледве вміщалися в хаті. Це була наша фактично остання спільна зустріч – 5 січня.

...12 січня мене не арештували, але з обшуком прийшли. Прийшли раненько, о сьомій годині ранку, коли я збиралася на роботу і ще перед тим мала занести сина до ясел. ...Сказали, що телеграма. Обшук тривав до пізньої ночі. А на другий день я поїхала до брата розказати, що сталося. Я ще не знала, що в нього теж був обшук і що його заарештовано.

18 квітня 1972 року мені влаштували імітацію арешту. Офіційно, в кабінеті слідчого оголосили, що я вже арештована, є постанова. В моїй присутності подзвонили до братової, до Льолі, і сказали, щоб вона забрала з ясел Ярему, бо я арештована. А потім прийшов начальник слідчого відділу і почав провадити зі мною свої виховні бесіди. ...Стан у мене був стресовий, я "розквасилася". Я плакала, у мене були сльози, були соплі і мені було дуже досадно на себе, було просто гидко, а не могла нічого з собою вдіяти.

Коли начальник слідчого відділу побачив, що в мене сльози через десяту губу, то він думав, що це мене легко взяти. Але насправді то навпаки – я в такій ситуації страшенно зла на себе і на те, що мене хтось такою бачить. Очевидно, що я "відгавкувалася", як могла крізь сльози. І коли він починав торгівлю, мовляв, "подумайте, ми вам можемо надати змогу, ми ж не звірі" – так, як вони уміють говорити, – то я йому крізь сльози сказала: "Кінчайте торгівлю і ведіть у камеру, якщо арештували".

Навіть коли мені сказали, що вони мене звільняють і до завтра я ще можу подумати, я не вірила. Я знала, що якщо не цей крок, то наступний крок, не цей поріг, то наступний поріг буде останній перед неволею. І слідчий – вже мій слідчий, який потім провадив ціле слідство, Сірик Олександр Миколайович – він відпроваджував мене, ще й чекав унизу, він знову ставив приклад Зіновії Тарасівни Франко, що треба розумно поводитися... Я вже трошки опанувала себе і сказала йому, хоча не дуже хотіла говорити: "Олександре Миколайовичу, вибачте, але на вас я не можу зараз дивитися інакше, як на звичайного садиста". І він тоді теж припинив розмову.

Я думала тільки, коли мене арештують: чи в тролейбусі, чи після тролейбусу, чи дадуть побачитися з сином, чи не дадуть побачитися з сином? Але вони дали побачитися з сином і ночувати вдома ще цілий місяць – з 18 квітня до 18 травня я ще ночувала вдома і ходила до них на допити так само, як і раніше, тричі на тиждень, але вже з зубною щіткою і з пастою, з піжамою. Правда, в той день, коли вони мене арештували, я була без цих атрибутів – вони таки зуміли мене обдурити. Але тоді вже в мене не було стресу, тоді вже не було ніяких сліз. Моя "насєдка", тобто сусідка по камері, ніяк не могла повірити, що я перший раз сиджу. Бо я з першого дня в камері почала робити руханку і щодня робила її цілий рік, поводилася так, як могла, розважно, не давала волі своїм емоціям. Всяке бувало, звичайно, – слідство довге.

Слідство тривало до квітня 1973 року. Шість днів ішов суд, який почався наприкінці березня. 2 квітня виголосили вирок. Суд був формально закритий. У Івана, здається, був формально відкритий, але так само ні мами, нікого не пускали. Потім маму таки пустили на виголошення мого вироку. Дали мені 4 роки суворого режиму.

У червні повезли мене в Мордовію, куди перед тим я писала дуже багато листів, у шістдесятих роках, після 1965-го, коли поарештовували дуже багато моїх приятелів. Мої приятелі були, наприклад, Богдан Горинь, Іван Русин, Панас Заливаха – це були дуже близькі мені люди. Я їм посилала все, що тільки могла: рукавиці плели, шкарпетки плели, якщо можна було, книжки посилали.

У Мордовію з українок я тоді приїхала, здається, двадцять третьою. То був табір політичних в'язнів (селище Барашево Теньгушовського р-ну, виправна установа ЖХ-385/3-3. – В.К.). Зі старших українок там були Дарка Гусяк і Марійка Пальчак (вже покійна). Катруся Зарицька (дружина одного з лідерів ОУН Михайла Сороки – В.К.) якраз перед тим звільнилася. З нашого "призову" були Стефа Шабатура, Ірина Калинець, Ніна Строката. Здається, все. А потім ще приїхали Орися Сеник і Оксана Попович – ще пізніше.

Для мене то було, звичайно, дуже велике відкриття – той табір. Приїхала після тюрми – а в тюрмі я поправилась на п'ять кілограмів. Ходила з червоним бантиком і казала своєму слідчому, що вони мусять мене випускати хоча б для агітації і пропаганди, що радянські тюрми – найкращі тюрми в світі. Я з червоним бантиком – значить я не є антирадянськи настроєна. Я навіть народилася 7 листопада. Я записана 8-го, але завжди вважала, що сьомого. Так мама казала, "на Жовтневі".

Все одно на тлі тих засмаглих каторжанок я виглядала синя, бо сонця ж не бачила більше року. А вони там уже чекали мене, вони там навіть припасли якогось меду і всякі запаси поробили. Я була остання, кого вони чекали. То влаштували мені таку пишну зустріч! Дарка Гусяк (видатна учасниця націоналістичного підпілля, довірена особа Романа Шухевича – В.К.) була коптенармусом, вона тримала всі харчі і видавала по одній чи по дві «подушечки» (цукерки), скільки належалося на день, ми їй усі довіряли. Пізніше, як мені привезли на побаченні лимон, цитрину, і я прийшла з тою посилкою, що мені вже належала, Дарка питає: "Як ви хочете розпорядитись? У нас кожен вільний розпоряджатись, як хоче". Хоча ми харчувалися разом, але посилка – це особиста справа: можете, каже, самі з'їсти, можете роздати, що хочете. Я кажу: "Хотіла б я цитрину на всіх поділити". А було тоді 26 жінок. Тільки ж як одну цитрину поділити на двадцять шість частин, щоб не було кривди нікому? Вона каже: "Ну, спробую". І вона розрізала ту цитрину на 26 рівнісіньких смужечок...

У зоні, звичайно вже було жвавіше. Я побачила вишивані фіранки на вікнах. З мішковини Орися Сеник робила фіранки і чіпляла на вікна в бараку. Всі українки ходили з вишиваними комірцями – це було чудо, це були наші національні прикмети. А «бірок» не було – ми не носили «бірки» з прізвищами. Ми не хотіли – і не носили. Тоді ще якось можна було обстояти себе трошки. Пізніше вже там прикрутили, так що «бірки» були. Уже була пошта, вже були побачення, вже була якась самодіяльність. Ірина Калинець писала вірші, писала казки, я редаґувала її або навіть щось там дописувала. Або ми перекладали на змагання: брали щось російське, якусь пісеньку, і перекладали – у кого краще вийде. А потім сварилися, у кого краще вийшло. Дуже було цікаво. Стефа Шабатура компонувала узори і компонувала книжкові закладки, але такі сюжетні, цікаві закладки. Орися Сеник вишивала майстерно – то вишивальниця була неперевершена!

Були всілякі «війни», бували всілякі акції протесту, всілякі голодівки. Щодо голодівок, то я перший раз голодувала в тюрмі. То була п'ятиденна моя перша в житті голодівка – я не знала, що воно таке, не знала, як я витримаю. А пізніше в таборі брала участь у різних недовготермінових голодівках. Але коли ми довідалися, що Василя Стуса з кровотечею забрали в лікарню і що він потребує допомоги – якось нам швидко вдалося про те довідатись, – у нас кілька жінок оголосили голодівку...

1975 рік – то якраз був Міжнародний рік жінки. Здається, вони приготували амністію для жінок з малолітніми дітьми. За тими статтями амністії ми з Іриною Калинець підходили – і вона мала малолітню дитину, і я. Нас мали амністувати. Та ми якраз напередодні того 1975 року почали серйозний протест. Ми потім довідалися, що в інших таборах також борються за статус політв'язня у різний спосіб: голодівками і всілякими засобами. Ми вважали, що це ми започаткували ту боротьбу, але на перших кроках ми не називали це ані боротьбою за статус політв'язня, ані страйк страйком не називали. Хоча, по суті, за пунктами наших вимог це й була боротьба за статус політв'язня.

...Я з сином бачилася протягом ув'язнення тричі. І Ярему перший раз я побачила через півтора року. Я знала, що він мене не впізнає, звичайно. Я була готова до цього теоретично. Але теоретично і практично – це різні речі.

Але нічого, другий раз він мене вже впізнавав – принаймні, мені здавалося, що він мене впізнає. І третій раз теж. А вже коли я звільнялася, то він уже чекав мене, він уже прийшов аж до шляху мене зустрічати з бузком, якого йому нарізала мама. Перших два місяці він не відривався від мене, просто за спідничку тримався весь час, ну, буквально не відривався. Як приїхали до Києва, то ще було цікаво – я знову збочую, але то було цікаво, – як він весь час мене розпитував, коли десь побачить ґрати, то питав: "Мамо, це тюрма?" Аж потім він якось сказав: "Тільки погані люди в тюрмі сидять".

І тепер у Києві, коли він почав мене питати про тюрму і сказав, що тільки погані люди живуть у тюрмі, я йому кажу: "Ні, ти помиляєшся, Яремку, не тільки погані люди сидять у тюрмі. І дядько Іван був у тюрмі, і Ленін був у тюрмі, і я була в тюрмі". Він проковтнув про дядька Івана, проковтнув про мене, але за Леніна вчепився: "Як? Ленін не був у тюрмі!" Для нього вже "дєдушка Ленін" був той, що не міг бути в тюрмі. Тоді я йому сказала: "Знаєш, сину, виростеш, учитимеш біоґрафію Леніна і дізнаєшся, що він був у тюрмі".