Година без Надії

СЬОГОДНІ на Байкового цвинтарі - у тихому Дисидентський "куточку" - поруч Із братом Іваном, Василем Стусом, Юрієм Литвином, Олексою Тихим, Іваном Миколайчуком, Сергієм Набоков - ховатімуть Надію Світлічну - одну з найдівовіжнішіх українок ХХ століття.

У неї Було трагічне, альо водночас и прекрасне життя - молодечій шістдесятніцькій запал, вбивство найближче друзів, тюрма, викрадення сина, еміграція и повернення. Багато років самє ее голос БУВ ковтком Повітря для тихий, хто НЕ зміг покинути велику зону под назв СРСР. Саме Надія Олексіївна читала на "Ворожки голосах" поезії Василя Стуса, правозахісні меморандуми, листи з-за грат, вісткі з комуністічного "раю" ...

Вона булу загальною улюбленицею. А тому називаєся Надійкою. Й у 60-х, на засіданнях кіївського Клубу творчої молоді, й дівчата-політзечкі у 70-х - у мордовських концтаборах. І Вже у 90-х, во время Повернення на Батьківщину з далека, де вона так и не взяла американського паспорта, залиша Українкою. Последнего Зі Світлічніх - легендарної І ще належно НЕ оціненої родини українських інтелігентів.

Вона Дуже давно, тяжко и практично невіліковно хворіла. Пригадую, Востаннє бачив Надію Олексіївну й встіг перекинутися парою фраз у день третього туру Президентський (2004 р.) Віборів. Вона спішіла, Хотіла встігнуті вістояті черго в суді, щоб вібороті право голосу на доленосною, як здавай, Вибори.

Пропоновані фрагменти кількагодінної Розмови-Інтерв'ю з Надією Олексіївною Світлічною було записати в Киеве в парку на Володімірській гірці разом з Василем Овсієнком, багатолітнім політв'язнем І, по суті, чільнім "архіваріусом" Української Гельсінкської групи та вітчізняного дисидентство загаль.

***

... Отже, я - Надія Світлична. Народилася на Луганщині 8 листопада 1936 року в селі Половинкине Старобільського району. Нашу область перейменовувалі кілька разів то на Луганську, то на Ворошіловградську, то знов на Луганську.

Треба щось Сказати про дитинство - я не знаю, что Говорити, бо воно Чомусь Забуль. Була війна. Прігадуються якісь Дуже окремі події. Наприклад, я пам'ятаю момент, як поранило брата. Брат мій, Іван Світличний, народився за сім років переді мною (20 вересня 1929 р. - В.К.). Між нами ще є сестра Марія, 1932 року. Я пам'ятаю день, коли поранило брата. Йому відірвало пальці на обох руках.

Батьки - селяни з діда-прадіда. Батько - Світличний Олексій Павлович (1910 - 1955), мати Меланія Іллівна, з дому Твердохліб (1910 - 1994).

Школу Трохи пам'ятаю. У перший клас я не ходила, Пішла Одразу в другий, бо я вже батькові на фронт листи писала, за старшими навчилася писати й читати.

Закінчила в сільській школі Шість класів, а потім Пішла до Старобільської середньої школи № 1. Те булу єдина українська школа в тій годину. До речі, зараз, за ??незалежної України, и ця єдина українська школа такоже стала Преса.

1953 року вступила до Харківського УНІВЕРСИТЕТУ на філологічній факультет, на русский філологію. Брат скінчів тієї самий факультет 1952 року, на тій годину ВІН вже БУВ у Києві, а сестра вчились в сільськогосподарському інстітуті. Так что я поїхала, практично, до неї.

Довго працювала за призначення у селіщі на Донбасі, Яке тепер назівається Антрацит. Раніше воно Було Б про ково-Антрацит. Шахта "Центрально-Б про ківська ". Працювала я там спершу вчителем, через півроку призначен мене завучем, ще через рік - директором тої школи. Це булу школа Робітничої молоді. Працювала в Дві Зміни. Там вчились шахтарі або ті діти, Які з тих чи других причин не могли Вчитися в загальноосвітній середній школі - закривається клас, чи ще щось таке Було. Так что в нас були учні різного віку. І робота булу своєрідна. Я булу вчителька української мови, а нас немає тоді Вивчай за Бажаном. Двійка з української мови булу в нас перевідною оцінкою, тож учітелюваті там Було нелегко. Школа булу російська, и я булу єдиний у РАЙОНІ директор школи - не член партії. Я, щоправда, булу комсомолка, даже активна комсомолка, хоч и Пізно в комсомол вступила, уже в університеті. А до партії не вступала - слава Богу, удалось обмінуті.

Пізніше поїхала до Києва и жила в брата від качана 1964 року. Отут Почалося моє найбільше, мабуть, щастя. Шістдесяті роки для мене були Дуже щасливі, бо братове оточення Було Надзвичайне, просто рідкісне на тій годину. Булі Такі "суботи Світлічного". ВІН Придбай Собі магнітофон "Весна" (на тій годину це Не було аж так Дуже ширше). Багатьох запісував - тихий, кого ВІН Хотів. Приходили молоді поети, Наприклад, Іван Драч, Микола Вінграновський, Ірина Жиленко, Василь Симоненко. Бориса Мамайсура запісував, Ліну Костенко ... Ні, брешу, Ліну Костенко - коли колядувалі, то ми записали п'ять віршів як плату за колядку. У всякому разі, в Івана Було что послухаті и Було что почитати. У нього булу одна з найкращих приватних бібліотек у Києві, ВІН БУВ не просто книголюб, а книгоман.

З художницею, теж на тій годину молодими, - Галиною Севрук, Людою Семікіною, Аллою Горська - ми зійшліся, звічайній, Завдяк Іванові, альо потім вже товарішувалі Самі по Собі. Алла Горська спочатку даже казала, что я Дуже схожа на Івана, а пізніше - что Іван схожий на мене.

Життя в Киеве в тій годину Було Дуже цікаве. Клуб творчої молоді я застала ще тоді, коли пріїзділа в ГОСТІ до Івана, а коли переїхала в 1964 году до Києва, его Якраз розганялі. Ще в березні я застала Останній вечір Шевченка в Жовтневому палаці. Алла Горська робіла на цею вечір запрошення. Воно Складанний гармонькою на п'ять частин. На Кожній частінці Було написано Назву якогось твору або якусь цитату з Шевченка, а коли перегорталося Останню сторінку, то поряд опіняліся два написа: "Караюсь, мучуся, альо НЕ каюсь" і "В сім'ї вольній, новій". Ті запрошення зразу ж, даже вже того вечора, вилучалось, и пізніше во время обшуків вилучалось, альо в мене воно зберіглася.

... Пізніше, в 1965 году, коли Почалися Арешт и среди арештованіх опинивсь мій брат Іван, - тоді Вже мене начали віганяті з роботи за Прізвище. Так что в мене Було прежде тридцять запісів у трудовій кніжці. Найдовший я працювала в бібліотеці холодокомбінату. Це Профспілкова бібліотека недалеко від бібліотеки имени Вернадського. Там я працювала Чотири роки, аж поки мене арештувалі.

Чім я займаюсь в Киеве, крім роботи? Очевидно, что, ВРАХОВУЮЧИ Такі "Родинні" возможности, я Багато читала самвідаву. Читала, бувало, что й редагувала, Щось передруковувала, починаючі від віршів Симоненка ... Редагувала "Більмо" Михайла Осадчого, Сверстюкові праці - "Іван Котляревський сміється", "На мамине свято", "Собор у риштованні". Очевидно, что я на Євгена Сверстюка дівілася знизу вгору, мені ніяково Було почуваті собі редактором такого масштабу критика, альо ВІН всегда БУВ вдячний за будь-які правки. І пізніше нам Було приймально: Він БУВ свідком на моєму суде, а я булу свідком на его суде. Це взагалі був "промінь світла в темному царстві" - мої свідки. В мене на суде Було два свідки: Євген Сверстюк та Іван Світличний. Хіба можна мріяті про кращих свідків? Хочай, звічайній, смороду рахувать свідкамі звінувачення, бо інакшіх тоді Не було.

Булі Дуже Цікаві вечори - Це вже поза самвідавом, хочай воно іноді перепліталося. Наприклад, влаштовувалісь "Капусника" з якогось приводу. Від у 1964 году влаштуван "Капусника" З нагоди сімдесятіріччя Аллі Горської та Івана Світлічного. Їм Було по 35. Алла Горська народилась 18 вересня 1929 року, а Іван Світличний народився 20 вересня 1929 року. Те смороду всегда святкувалі разом, и святкувалі посередіні - 19-го, а не 18-го и не 20-го. А того року, коли Було 70 на двох, вірішілі влаштуваті ровері свято. Там даже лотерею розігрувалі, щоб зібраті кошти на магнітофон Євгенові Концевичу, паралізованому ПИСЬМЕННИК з Житомира. Там булу Ціла програма: з Промова, з виступа, з оформленням. І, звічайній, всім Цім керували Центральний Ювілейний Комітет, або скорочено Цюк. Очолював его Чорновіл, голова ЦЮКу, членами комітету були Сівокінь, Рябокляч, Білокінь и Возна. Вісілі їхні портрети роботи Віктора Зарецький, стіл БУВ застелений червоною скатертина, булу трибуна и Скрізь, звічайній, були портрети голови Центрального Ювілейного Комітету. Булі привітання від піонерів, від пенсіонерів, від усіх.

... А Наступний року (Це вже БУВ 1965-й) ми з Аллою Горська Поїхали разом з бригадою художніків-монументалістів - ліпити мозаїкі в Донецке. Чотири шкільні стіні з одного боку, Чотири з іншого - Вісім стін по 12 квадратних метрів треба Було сделать за Одне літо. І Якраз у тієї годину у Києві відбуліся Арешт. Мі були в Донецке, коли арештувалі мого брата, багатьох моїх товаришів и трясли всех ПІДРЯД у Києві.

Там, у Донецьку, мене віклікалі на перший у моєму жітті допит, у деле брата. Я інтуїтівно відчула, что кагебістам НЕ можна віріті. Я тоді про них ще Дуже мало знала, ПОПР ВСІ самвідаві, Які прочитала, ПОПР ВСІ Розповіді, Які я чула від старших каторжан. І того дерти в своєму жітті протоколу я не підпісала. БУВ Дуже непріємній и гучно скандал, Який даже супроводжувався такою фразою: "Мало вас перестріляли в свій час!" Це сказавши начальник КДБ у Донецьку. Всяке таке було.

Альо Мене не арештувалі и НЕ затрімувалі, хоч я весь годину очікувала. Кликали на допиті. Невдовзі, через Вісім місяців после Арешт, брата випустили без суду - за браком доказів. Випустили его, очевидно, передусім щоб скомпрометуваті - бо кого ж випускають просто так? Ясно, что Продавам. Альо ВІН поводівся так, як и перед тім: ні перед ким НЕ віправдовувався и Нічого НЕ міняв у поведінці. І в своєму поводженні ВІН так сама не змінівся, Тільки ставши трошки обачнішім.

На качану 1970 року в мене народився син. Ще перед тим ми з Ніною Строката їзділі в Мордовію. Було Багато різніх подій, про Які хотілось бі згадаті бо, може, й Варто Було, або кому й цікаво, але "не можна осягнути неосяжного". Та не можна обмінуті подію, яка булу визначальності для нашого життя. Напрікінці 1970 року ми з Євгеном Сверстюком Поїхали до Василькова шукати Аллу Горська, яка мала вернуться від свекра и не обернулася Вчасно. І там ее нашли вбити. Я про це зараз не буду Говорити, альо то було Дуже ровері потрясіння для багатьох з нашого кола (художниця булу Зарубани Сокира 28 листопада т.р. за не до кінця з'ясованіх известить - В.К.).

... Під Новий 1972 рік ще ходили колядник і . Приходила кол я дніцька ватага и до нас на Кіровоградський провулок. А потім їм ніде Було ночуваті, переспатіся, тому ВСІ смороду Прийшли до мене и полішалі свои обладунки. Тоб "коза" залиша свой ??кожух, и все Інше. На жаль, то так и лішілося, бо через два тижні после того відбуліся в Киеве Арешт, Вже фундаментальніші, чем у 1965 году.

Поміж тім, 5 січня моєму сінові СПОВНОЙ 2 роки. Прийшли привітати нас Із тім святому, з другою річніцею Яреми, и мій брат Іван з дружиною ЛьОля, и Василь Стус з дружиною (между іншім, ВІН прініс книжечку з віршем, Який написавши спеціально Яремі), и Євген Сверстюк з Лілею. Було Чимаев людей, ледве вміщаліся в хаті. Це булу наша Фактично остання Спільна Зустріч - 5 січня.

... 12 січня Мене не арештувалі, альо з обшуком Прийшли. Прийшли раненько, про сьомій годіні ранку, коли я Збирай на роботу І ще перед тим мала занести сина до ясел. ... Сказали, что Телеграма. Обшук чати до пізньої ночі. А на другий день я поїхала до брата розказати, Що сталося. Я ще не знала, что в нього теж БУВ обшук І що его заарештовано.

18 квітня 1972 року мені влаштуван імітацію Арешт. Офіційно, в кабінеті слідчого оголосілі, что я вже арештована, є постанова. У Моїй прісутності подзвонілі до братчиків про ї, до Льолі, и сказали, щоб вона забрала з ясел Ярему, бо я арештована. А потім прийшов начальник слідчого відділу и почав провадіті Зі мною свои виховні Бесідам. ... Стан у мене БУВ стресовості, я "розквасілася". Я плакала, у мене були сльози, були соплі и мені Було Дуже прикро на собі, Було просто гидко, а не могла Нічого з собою вдіяті.

Колі начальник слідчого відділу Побачив, что в мене сльози через десяту губу, то ВІН думав, то багато мене легко взяти. Альо насправді то навпаки - я в такій сітуації страшенно зла на себе и на ті, что мене хтось такою бачіть. Очевидно, что я "відгавкувалася", як могла крізь сльози. І коли ВІН починаєм торгівлю, Мовляв, "подумайте, ми вам Можемо надаті змогу, ми ж не звірі" - так, як смороду уміють Говорити, - то я Йому крізь сльози сказала: "Кінчайте торгівлю и ведіть у камеру, ЯКЩО арештувалі".

Даже коли мені сказали, что смороду мене звільняють и до завтра я ще можу подуматі, я не віріла. Я знала, что Якщо не цею крок, то Наступний крок, що не цею поріг, то Наступний поріг буде Останній перед неволею. І Слідчий - Вже мій Слідчий, Який потім провадив ціле Слідство, Сірик Олександр Миколайович - ВІН відпроваджував мене, ще й Чека принизити, ВІН вновь ставив приклад Зіновії Тарасівні Франко, що треба розумно поводітіся ... Я вже трошки опанувала себе и сказала Йому, хочай НЕ Дуже Хотіла Говорити: "Олександре Миколайовичу, вибачте, альо на вас я не можу зараз Дивитись інакше, як на звічайній садиста". І ВІН тоді теж Припін розмова.

Я думала Тільки, коли мене арештують: чи в тролейбусі, чи после тролейбусів, чі дадуть Побачити з сином, чи не дадуть Побачити з сином? Альо смороду дали Побачити з сином и ночуваті вдома ще цілий місяць - з 18 квітня до 18 травня я ще ночувать вдома и ходила до них на допиті так само, як и раніше, Тричі на тиждень, альо уже з зубними щіткою и з пастою, з піжамою. Правда, в тій день, коли смороду мене арештувалі, я булу без ціх атрібутів - смороду таки зумілі мене обдуріті. Альо тоді Вже в мене Не було Стрес, тоді Вже Не було ніякіх сліз. Моя "насєдка", тоб Сусідка по камері, Ніяк не могла повіріті, что я перший раз сиджу. Бо я з Першого дня в камері Почала делать руханку и Щодня робіла ее цілий рік, приводу так, як могла, розважний, не давала Волі своим емоціям. Всяке бувало, звічайній, - Слідство довге.

Слідство чати до квітня 1973 року. Шість днів ішов суд, Який почався напрікінці березня. 2 квітня виголосу приговор. Суд БУВ формально закритий. У Івана, здається, БУВ формально Відкритий, альо так само ні мами, Нікого не пускали. Потім маму таки пустили на віголошення мого вироку. Дали мені 4 роки суворого режиму.

У червні повезли мене в Мордовію, Куди перед тім я писала Дуже багато листів, у шістдесятіх роках, после 1965-го, коли поарештовувалі Дуже багато моїх пріятелів. Мої приятелі були, Наприклад, Богдан Горинь, Іван Русин, Панас Заливаха - це були Дуже блізькі мені люди. Я їм посилалось все, что Тільки могла: рукавиці плели, шкарпетки плели, ЯКЩО можна Було, книжки посилалось.

У Мордовію з українок я тоді пріїхала, здається, двадцять третьою. То був табір політічніх в'язнів (селище Барашево Теньгушовського р-ну, виправна установа ЖХ-385/3-3. - В.К.). Зі старших українок там були Дарка Гусяк и Марійка Пальчак (Вже покійна). Катруся Зарицька (дружина одного з лідерів ОУН Михайла Сороки - В.К.) Якраз перед тим звільнілася. З нашого "закличу" були Стефа Шабатура, Ірина Калинець, Ніна Строката. Здається, все. А потім ще Приїхали Орися Сеник и Оксана Попович - ще пізніше.

Для мене то було, звічайній, дуже ровері Відкриття - тієї табір. Пріїхала после тюрми - а в тюрмі я поправилась на п'ять кілограмів. Ходила з червоним бантиком и казала своєму слідчому, что смороду Муся мене віпускаті хочай б для агітації и пропаганди, что радянські тюрми - найкращі тюрми в мире. Я з червоним бантиком - означати я не є антірадянські настроєна. Я даже народилася 7 листопаду. Я записана 8-го, альо всегда вважаєтся, что сьом. Так мама казала, "на Жовтневі".

Все одне на тлі тихий засмагліх каторжанок я виглядаю синячи, бо сонця ж не бачила больше року. А смороду там вже Чека мене, смороду там даже припасли якогось меду и всякі запаси поробили. Я булу остання, кого смороду чека. Те влаштуван мені таку пишнії зустріч! Дарка Гусяк (видатна учасниця націоналістічного підпілля, довірена особа Романа Шухевича - В.К.) булу коптенармусом, вона ТРИмай ВСІ харчі и відавала по одній чи по Дві "подушечки" (цукерки), Скільки належане на день, ми їй УСІ довірялі. Пізніше, як мені привезли на побаченні лимон, цитрину, и я прийшла з тою посилка, что мені Вже належала, Дарка пітає: "Як ви Хочете розпорядітісь? У нас КОЖЕН Вільний розпоряджатісь, як хоче". Хочай ми харчуваліся разом, альо посилка - це особиста справа: можете, каже, Самі з'їсти, можете роздаті, что хочеться. Я кажу: "Хотіла б я цитрину на всех поділіті". А Було тоді 26 жінок. Тільки ж як одну цитрину поділіті на двадцять Шість частин, щоб Не було Кривди Нікому? Вона каже: "Ну, спробую". І вона розрізала ту цитрину на 26 рівнісінькіх смужечок ...

У зоні, звічайній Вже Було жвавіше. Я побачим виш і вані фіранк і на Вікнах. З мішковіні Орися Сеник робіла фіранк і и чіпляла на вікна в бараку. Всі українки ходили з виш і ваними комірцямі - це Було чудо, це були Наші національні прикмети. А "бірок" Не було - ми не носили "бірки" з прізвіщамі. Ми не Хотіли - и не носили. Тоді ще якось можна Було обстояті собі трошки. Пізніше Вже там прикрутили, так что "бірки" були. Вже булу пошта, Вже були побачення, Вже булу якась самодіяльність. Ірина Калинець писала вірші, писала казки, я редаґувала ее або даже Щось там допісувала. Або ми перекладав на змагання: брали Щось Російське видання, якусь пісеньку, и перекладав - у кого краще Вийди. А потім зварити, у кого краще Вийшла. Дуже Було цікаво. Стефа Шабатура компонувалися узори и компонувалися Книжкові закладки, альо Такі сюжетні, Цікаві закладки. Орися Сеник Вишивана Майстерня - то вишивальниця булу Неперевершена!

Булі всілякі "Війни", Бували всілякі Акції протесту, всілякі голодівкі. Щодо голодівок, то я перший раз голодувала в тюрмі. Те булу П'ятиденний моя перша в жітті голодівка - я не знала, что воно таке, не знала, як я вітримає. А пізніше в таборі брала доля у різніх недовготерміновіх голодівках. Альо коли ми довідаліся, что Василя Стуса з кровотечею забрали в лікарню І що ВІН потребує ДОПОМОГИ - якось нам Швидко удалось про ті довідатісь, - у нас кілька жінок оголосілі голодівку ...

1975 рік - то Якраз БУВ Міжнародний рік жінки. Здається, смороду пріготувалі амністію для жінок з малолітнімі дітьми. За Тімі статтей амністії ми з Іриною Калинець підходілі - и вона мала малолітню дитину, и я. Нас малі амністуваті. Та ми Якраз напередодні того 1975 року начали серйозно протест. Мі потім довідаліся, что в других таборах такоже борються за статус політв'язня у різній способ: голодівкамі и всілякімі засоби. Мі вважаєтся, то багато ми започаткувалі ту боротьбу, альо на Перший Крок Ми не називаєся це Ані Боротьба за статус політв'язня, Ані страйк страйком НЕ називаєся. Хочай, по суті, за пунктами наших вимог це й булу боротьба за статус політв'язня.

... Я з сином бачілася ПРОТЯГ ув'язнення Тричі. І Ярему перший раз я побачим через Півтора року. Я знала, что ВІН Мене не впізнає, звічайній. Я булу готова до цього теоретично. Альо теоретично и практично - це Різні РЕЧІ.

Альо Нічого, другий раз ВІН мене Вже впізнавав - прінаймні, мені здавай, что ВІН мене впізнає. І Третій раз теж. А Вже коли я звільнялася, то ВІН вже Чека мене, ВІН вже прийшов аж до шляху мене зустрічаті з Бузькому, Якого Йому нарізала мама. Дерло два Місяці ВІН НЕ відрівався від мене, просто за спіднічку трімався весь годину, ну, що буквально не відрівався. Як Приїхали до Києва, то ще Було цікаво - я вновь збочую, альо то було цікаво, - як ВІН весь годину мене розпитував, коли десь побачим ґраті, то харчувалася: "Мамо, це тюрма?" Аж потім ВІН якось сказавши: "Тільки погані люди в тюрмі сидять".

І тепер у Києві, коли ВІН почав мене питати про тюрму и сказавши, что Тільки погані люди живуть у тюрмі, я Йому кажу: "Ні, ти поміляєшся, Яремко, що не Тільки погані люди сидять у тюрмі. І дядько Іван БУВ у тюрмі, и Ленін БУВ у тюрмі, и я булу в тюрмі ". ВІН проковтнув про дядька Івана, проковтнув про мене, альо за Леніна вчепівся: "Як? Ленін НЕ БУВ у тюрмі!" Для нього Вже "дєдушка Ленін" був тією, что НЕ МІГ буті в тюрмі. Тоді я Йому сказала: "Знаєш, сину, Виростеш, учітімеш біоґрафію Леніна и дізнаєшся, что ВІН БУВ у тюрмі".