Чи порятують ситуацію дострокові вибори?

Попри формування “коаліції національної єдності” та уряду Віктора Януковича, тема дострокових парламентських виборів час від часу знову оживає в повідомленнях інформаційних агентств та статтях аналітиків електронних і друкованих ЗМІ.

Видео дня

Найчастіше про дострокові вибори продовжують говорити речники БЮТ, включно із самою Юлією Володимирівною. Час від часу цю тему порушують представники “Пори” (“жовтої”, тієї, яка партія) та вельми активної, попри період відпусток, УНП Юрія Костенка.

Воно й зрозуміло: йдеться саме про ті політичні сили, які б у разі проведення таких виборів ближчим часом, як засвідчують соціологічні опитування, одержали б від них помітні вигоди: БЮТ значно збільшив би своє парламентське представництво, очистившись водночас від перекинчиків, а “Пора” та УНП потрапили б до Верховної Ради. Тих, хто проти таких виборів, теж можна зрозуміти: комуністи і соціалісти опинилися б на межі 3%-го прохідного бар‘єру, “Наша Україна” приблизно вдвічі зменшила б парламентське представництво, а Партія регіонів... Це якраз той випадок, коли від добра добра не шукають, хоча ПР світило б навіть певне збільшення фракції.

Не хочеться йти на дострокові вибори й президенту Ющенку, оскільки після їхнього завершення від би опинився у ще складнішій ситуації, ніж зараз: його власний політичний проект фактично зійшов би на пси, а формувати урядову коаліцію стало б іще важче. Бо опозиція за теперішніх настроїв суспільства не має шансів перетворитися на стабільну владну силу, теперішні коаліціянти, схоже, всі разом не здобули б необхідної більшості голосів (бо мусить “згоріти” принаймні одна з лівих партій), тоді як ліворадикальних виборців перехопила б Наталія Вітренко, блокуватися з якою на загальноукраїнському рівні не схотів би навіть Кушнарьов, не кажучи про Ахметова чи Азарова.

І що тоді? Нові вибори, які дадуть той самий результат? Чи довготривалий “тимчасовий уряд”, тільки вже не Єханурова, як це могло б статися, якби Ющенко таки розпустив парламент третього серпня, а Януковича? За всіх обставин відсутність у країні життєздатного парламенту надто багато важить в очах тих, кого прийнято звати “стратегічними партнерами” і “серйозними інвесторами”.

Отож за сьогоднішніх обставин дострокові вибори – це більмо на оці більшості політичних сил України. І не тільки України – бо ж навіть найдемократичнішій у світі європейській бюрократії дуже не хочеться, щоб на кордонах Євросоюзу виникло іще одне вогнище нестабільності. Хай уже буде не дуже симпатичний тандем Ющенко-Янукович, аніж таке вогнище, думають євробюрократи, і свій резон, на який не можна зважати, у них є.

Так само не можна не зважати і на нові інтереси недавніх борців за чесні вибори і чисті руки з урядової коаліції.

Припустимо гіпотетично, що у вересні БЮТ використає один із тих сценаріїв дострокового розпуску парламенту, про які говорили його лідери, і Віктор Ющенко змушений-таки буде призначити дострокові вибори десь на листопад. Що потрібно буде у цій ситуації Партії регіонів?

Зовсім не монопольне владне становище і не однопартійний уряд, а поєднання головних керівних важелів у своїх руках та позірної демократичності законодавчої і виконавчої влади в Україні. Бо ж надто багато сказано на адресу “регіоналів” негарного у західній пресі і, головне, в документах, які регулярно відправляють своїм уряд посли держав Заходу в Україні.

Іншими словами, треба відмивати не тільки гроші, а й репутацію. А що для цього краще, ніж участь членів Соцінтерну в урядовій коаліції, та ще й спікер-соціаліст, визнаний борець з авторитарним режимом Кучми і прихильник парламентської демократії? Бо ж у Європі куди не плюнь, а партії-члени Соцінтерну при владі або, хоч і в опозиції, але з перспективою на владу.

З іншого боку, знадобляться й екс-“помаранчеві” з “Нашої України”. От дивіться, яка у нас національна єдність, дивіться – на своїх посадах лишилися всі прихильники євроатлантичної інтеграції, і Тарасюк, і Гриценко, і навіть екс-американський громадянин Зварич. Демократія!

Загальну картину трохи псує наявність в коаліції КПУ, але краще мати в парламенті комуністів, ніж шалених прихильників Наталії Михайлівни, чи не так? Отож що робитиме у разі нових виборів ПР, враховуючи, що вона наразі контролює третину регіонів країни?

Увесь минулий досвід діяльності цієї партії дає підстави припусти, що у цих регіонах результати виборів виявляться “правильними”: своє одержать не лише “регіонали”, а й соціалісти та “нашоукраїнці”. Яким чином? А от це вже друге запитання; що ж стосується опозиціонерів, то їм у цих регіонах, як би вони не старалися, належатиме мінімум мініморум. Мовляв, народ не любить популістів та націоналістів. А заодно – і несамовиту мадам Вітренко.

А що буде у тих областях, де ПР не має контрольного пакету політичних акцій, але де цей пакет мають разом СПУ, НУ та ПР? От там, найшвидше, почнуться справжні дива, й гасло “усьо будєт Донбас!” почне втілюватися найпікантнішим чином. Адже пройти до парламенту треба буде? Треба. Зберегти стабільність треба? Треба. А чи є надійніший шлях реалізації цих цілей, аніж спробувати намалювати “справну цифру”? Звичайно, так, щоб вона не надто відрізнялася в потрібний бік від соціологічних опитувань на виході з дільниць, тих самих exit-poll‘ів, які 2004 року поставили на вуха всю Україну, але пару відсотків кожній партії у потрібний бік – і в сумі все буде О‘К.

Бо ж у ситуації, коли тобі реально загрожує політична катастрофа, чи не варто поступитися принципами і використати уславлений “адміністративний ресурс”? Тим більше, що перший і найголовніший крок у цьому напрямі вже зроблений – в ім‘я “національної єдності” та урядових портфелів залишені у минулому гасла Майдану...

А ще до внутрішнього адмінресурсу підключиться й зовнішній: у листопаді, як відомо, буває холодно, треба чимось опалювати помешкання, а тут якраз уряд домовиться з Росією про прийнятні ціни на газ бодай на ближчі кілька місяців, а ЗМІ братньої держави, які домінують у добрячій половині України, посилено вбиватимуть у голови виборців тезу: якщо не хочете, щоб уся ваша країна стала суцільним Алчевськом, голосуйте тільки за тих, хто завжди знайде спільну мову з Кремлем і “Газпромом”!

Відтак результати дострокових виборів у кінцевому підсумку майже неминуче виявляться істотно відмінними від того, що сьогодні прогнозують соціологи. Партії владної коаліції не тільки не втратять, а й загалом посилять свої позиції, причому “Наша Україна” дивовижним чином компенсує загублені на Галичині голоси помітним приростом числа своїх прихильників на Донбасі й у Криму.

А от БЮТ чомусь утратить симпатиків у багатьох регіонах. Не здобудуть місць у Верховній Раді й “Пора” та ПСПУ – аналітики з поважним виглядом розтлумачить телеглядачам, що протестні й популістські гасла вийшли з моди, у державі нині панує стабільність.

Тим часом ті, хто звинувачує БЮТ у “неукраїнсько-космополітичному” характері цього “мегаблоку”, може опинитися у Верховній Раді, щоб зайвий раз засвідчити демократичність нового режиму – дивіться, у нас є не лише опозиція до влади, а й опозиція до опозиції. А президент, котрий є гарантом дотримання Конституції, спокійно дивитиметься на всі ці події, - бо ж національна єдність понад усе, тому ті, хто не підписав відповідний Універсал, не мають морального права скаржитися на якісь порушення під час виборів.

Ось такою, виходячи з логіки політичних процесів та інтересів ряду провідних політичних гравців, може бути ситуація під час і після дострокових виборів. А там – судись, не судись, звертайся до ЄС, - усе марно, якщо тільки всередині країни не існує критична маса громадян, здатних зупинити застосування так званого “адміністративного ресурсу”. Чи готовий БЮТ у разі потреби (а така потреба неодмінно буде!) “поставити на вуха” всю Україну? Чи має він для цього надійних політичних партнерів і чи мобілізовані для цього структури громадянського суспільства? І, головне, чи готова вся Україна до ще одного раунду запеклої політичної боротьби?

Тільки маючи ствердну відповідь на всі ці запитання, можна ініціювати нові парламентські вибори. Але слово “можна” ще не означає “доцільно”. Бо ж їхнім вислідом цілком може стати патова ситуація, ще складніша за щойно минулу. І що тоді? Чи розроблена прихильниками ідеї таких виборів стратегія і тактика розв‘язання такої ситуації?

Запитань більше, аніж відповідей. І це зрозуміло. Адже дати змогу чинній ситуації “закостеніти”, усталитися означає, що наступні вибори в Україні, не має значення, парламентські, президентські чи місцеві, можуть пройти “по-донецьки” чи навіть “по-білоруськи”. Йти на негайні дострокові парламентські вибори – теж, як бачимо, не кращий вихід, бо їхні результати теж можуть бути “намальовані”.

Що ж робити? Де лежить “третій шлях” і чи існує він узагалі? А якщо він існує, то як на нього вийти, та ще й змусити грати за правилами демократії не лише НУ й СПУ, а хоча б половину “регіоналів”? Видається, над подібними проблемами варто подумати, тим більше, що зараз у політичному житті об‘єктивно виникла своєрідна літня пауза.

Хоча й ненадовго.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, заступник головного редактора журналу “Сучасність” – спеціально для "Оглядача"