Андрій Жолдак: Молодих талантів в Україні каструють

Скандальний український режисер Андрій Жолдак уже рік живе в Берліні. Як гостьовий режисер працює на сцені театру “Фольксбюне” (“Народний театр”).

Наприкінці минулого року його вистава “Ромео і Джульєтта” відкрила Берлінський театральний фестиваль. Він поставив у німецькій столиці “Медею в місті”. В Україні Жолдак – безробітний. Як каже сам, його змусили піти з посад художнього керівника (ця посада досі вакантна) і директора Харківського академічного театру української драми ім. Т. Шевченка. Розмова кореспондента “ВЗ” з Андрієм Жолдаком відбулася у Берліні, у кав’ярні біля театру “Фольксбюне”.

- Пане Андрію, як воно – бути “режисером у вигнанні”?

- Психологічно дуже складно. Нелегко і мені, і моїй дружині – актрисі Вікторії Спесивцевій. У Німеччині до мене як до режисера зі Сходу прикута посилена увага. Німці вклали у мене великі кошти і тепер чекають, що з цього буде. Наприклад, мою “Медею” гостро розкритикували. Рятує те, що я не зациклений на Німеччині – роблю постановки і в інших країнах. У травні цього року випустив прем’єру “Федра” в Москві. На неї завжди аншлаги. Зараз від’їжджаю до Люксембургу і Румунії – ставитиму “Життя з ідіотом” за Віктором Єрофеєвим. Прем’єра запланована на 15 жовтня. У Мадриді у найбільшому іспанському театрі “Еспаньйол” працюватиму над грецькою класикою – ставитиму виставу “Андромаха”.

- Як вам живеться у Берліні?

- Це місто дуже відкрите. У ньому зустрічаються Схід і Захід. Мені тут комфортно. Маю час на те, щоб читати, думати, писати сценарії...

- Сім’я живе з вами?

- Так, дружина і двоє дітей. Старший, семирічний Янек, закінчив перший клас німецької школи. Молодший, п’ятирічний Адам, ходить тут у садочок. Вдома спілкуємося українською. Діти сумують за Україною. Віка у Берліні працює також у “Фольксбюне”. Під час московської постановки була моїм асистентом.

- У чому принципова різниця між українськими і європейськими театрами?

- Театр на Заході має вплив. Впливає на політиків, бізнесменів, культурних діячів... Ви уявляєте собі, щоб у Києві, у театрі ім. І. Франка або ім. Лесі Українки поставили виставу, яку обговорюватимуть скрізь – у парламенті, громадському транспорті?.. Театр повинен активно атакувати сучасне життя, викликати дискусії. Український театр – депресивний. Він досі відповідає радянській моделі: ні про що не розповідає, існує абстрактно. Ось вам трішки національної класики, а ось – трішки європейської, світової. Такий театр – неколючий, м’який.

- І немає тенденції до поліпшення?

- Я на рік випав із процесу. Не знаю, які прем’єри були, чи з’явилися нові імена. Але судячи з того, що чую від друзів з України, все стоїть на місці. Проблема в тому, що в нашій культурі не відбулося революції, реформ. На культурологічному рівні ми спимо. Віктор Ющенко і його дружина підтримують національне мистецтво, але на модерновому вони не розуміються. Молодим людям у мистецтві в Україні зараз дуже важко. Допоки у владі не з’являться люди, які візьмуться за чистку авгієвих конюшень культури, які однаково підтримуватимуть як національне, так і сучасне, доти нічого не зміниться. При Кучмі, хоча й були і жлобство, і “попса”, усе ж проривалися нові імена. Була можливість експериментувати за державні кошти.

- Про вас почули ж саме за Кучми...

- Мені тепер дорікають, мовляв, Жолдака в люди вивів колишній губернатор Харківської області Євген Кушнарьов... Чотири роки тому я повернувся в Україну з Румунії, де мій “Отелло” отримав приз як найкраща румунська вистава. І в одному з інтерв’ю, жартуючи, сказав: “Дайте мені будь-який театр, і я покажу, як робиться театр”. Мені тут же зателефонували з приймальні Кушнарьова і сказали: “Губернатор вас викликає. Приїжджайте”. Отож очолив Харківський театр ім. Т. Шевченка. Протягом трьох років, не лізучи в політичні розбірки, створив колектив, який обїздив півсвіту – від Іспанії до Японії, отримав премію ЮНЕСКО... А коли до влади прийшли помаранчеві і побачили, що на репетиції “Ромео і Джульєтти” Жолдака на сцені державного театру пукають 60 голих акторів, мене змусили піти у відставку. Українські глядачі досі не бачили цієї вистави. У жовтні її прем’єра відбудеться у Санкт-Петербурзі. Потім її побачать в Іспанії.

- Ви написали прем’єру Юрію Єханурову і міністру культури Ігорю Ліховому відкритого листа-ультиматума. Отримали відповідь?

- Ні, влада зробила вигляд, що мене не існує. Після цього і я зробив вигляд, що мене не існує – вирішив взяти паузу відносно України. Коли запитую у Богдана Ступки з театру ім. І. Франка чи Федора Стригуна з театру ім. М. Заньковецької: “Коли ви мене покличете? Мені ж цікаво працювати на українській сцені”, - у відповідь чую: “До 2010 року усе зайнято. У 2011 році зверніться, тоді подивимося. Інші режисери стоять у черзі...”. Керівники українських театрів сидять на своїх посадах десятиріччями. Створили собі сімейні вотчини. Вони як обслуговували, так і продовжують обслуговувати владу. Ступка ходив Дідом Морозом у Палаці “Україна” перед Кучмою і Януковичем, а тепер скаче перед Ющенком... Справжній митець повинен бути в опозиції до влади.

- Коли плануєте повернутися до України?

- Я не збираюся емігрувати. Хочу повернутися. Маю амбіції очолити український театр. Створю молоду команду, яка працюватиме за новою для України схемою. Але ще не час. Не можу ж я повернутися в Україну як безробітний. Тому наразі поживу чотири-п’ять років на Заході, у відкритому суспільстві. Тут можу поїхати у будь-яку країну – Іспанію, Данію, Швецію... Відвідати будь-яку виставку. Наберуся досвіду, європейських сил. От у Олега Блохіна був період, коли для нього в Україні не знаходилося роботи. Він сім років керував якимось клубом у Греції. А прийшов його час – і взяв під свою опіку національну збірну України.

- Що ви порадили б молодим митцям, які в Україні не можуть реалізуватися?

- Їхати за кордон. А як інакше? В Україні молодих талантів каструють у потенції. Достатньо не дати п’ять років попрацювати – і молода людина, яка мала силу, агресію, провокацію, втрачає це все. Тоді й виникає запитання: “А де моя батьківщина?”. І відповідь на нього: “Моя батьківщина там, де мене розуміють”.

Довідка «ВЗ»

Андрій Жолдак, який до свого прізвища додає “Тобілевич IV”, народився у 1962 році в Києві. У 2002-2005 роках керував Харківським академічним театром української драми ім. Т. Шевченка (колишній театр Леся Курбаса “Березіль”). Єдиний український режисер, який отримав престижну театральну нагороду - премію ЮНЕСКО (2004 рік). Постановки: “Гамлет. Сни” і “Ромео і Джульєтта. Фрагмент” за Шекспіром, «Один день Івана Денисовича» за Солженіциним, «Місяць любові» за п’єсою Тургенєва «Місяць у селі» та інші.

Галина ГУЗЬО, «Високий замок»

Фото автора