Три правди нічного Майдану

Три правди нічного Майдану

„Так ти підеш на Майдан чи ні?” – перепитала юна леді невідомого абонента, притискаючи „мобілку” плечем до вуха (оскільки руки її в цей час нишпорили у власній сумочці). Перехожі, вихоплюючи це слово з багатоголосного потоку, втаємничено посміхаються: „Майдан” тепер для всіх знову – не просто площа, а щось значно більше...

Правда перша

Прямо перед Майданом Незалежності на проїжджій частині вишикувалася кавалькада мотоциклістів. Назвати їх просто „байкерами” було б значним спрощенням істини: серед машин тут і помпезні „гранд-турери” з величезними багажними боксами, і стрімкі спортивні „ямахи”, і класичні „харлеї” з неймовірно видовженими передніми кінцівками. Поруч із блискучими красенями стоїть неоковирний сіруватий мотоциклет, вражаючи підозріло знайомим екстерьєром.

Видео дня

– Так, так, це старий „Дніпро” Київського мотозаводу! – радісно підтвердив мій здогад господар. – Я тут тільки бензобак інший поставив, а все інше – „рідне”!

На байкерові класична шкіряна „косуха”, джинси, а на голові – радянська армійська каска кольору хакі. З-під якої виглядає трохи наївне обличчя лагідного дебелого парубка, який, вочевидь, хоче виглядати войовниче. Замість імені та прізвища у нього – безкомпромісна кличка: „Перевертень”. До „Дніпра” приторочено два білих прапора з червоними серцями – власне, як і до кожного мотоцикла. На моє прохання пояснити, що тут відбувається, він буденно відповідає: „Та підійдіть до Тимошенко, он вона стоїть і все розповість...”

Подумавши, що з мене кепкують, все ж іду у вказаному напрямку. Невдовзі бачу засмаглу веселу брюнетку, у якій впізнаю Євгенію Тимошенко – доньку знаменитої мами. Хоч по запилених дорогах прийнято їздити у чорному одязі, Тимошенко-молодша тримає фірмовий сімейний стиль: вона геть уся в білому.

– Це наша мирна заява: „Байкери за демократію”. Ми протестуємо проти того, що відбувається у парламенті, проти зради, обману, проти корупції... Тут приблизно два десятки машин, і нас з кожним днем стає більше. Це підтримує та надихає людей. Ми за Україну, ми хочемо її врятувати!

Біля бютівської „мотопіхоти” швидко зібрався натовп вечірніх гуляк. Маленький хлопчик смикає матусю за рукав, мовляв, ходімо далі, тут нема нічого цікавого. „Зачекай, кажу! Я хочу на Юлю подивитися... Тобто, на доцю її!”

Поруч із Тимошенко стоїть її не менш відомий британський чоловік. Шон Кар чомусь невеселий, навіть засмучений. На запитання „як вам ситуація в Україні?” відповідає коротко: „Це все жахливо, з цим не можна миритися!”

БЮТ організував одразу два наметових містечка: одне біля монументу Незалежності, інше – по цей бік Майдану, прямо на „теплицях” „Глобусу”. Скрізь розкидано агітаційні намети, під Лядськими воротами їх аж два. До спальних наметів я пройшов, просто переступивши стрічку й навіть не перед’являючи посвідчення – охорона як така відсутня. Якийсь дядько з великим чорним пакунком, з вигляду – звичайний перехожий, теж забрів сюди, постояв хвильку і, зрозумівши, що заблукав, пішов геть. Населення містечка нечисельне й переважно дуже молоде. Вертляві підлітки сновигають туди-сюди, гомонять, збираються купками, розбігаються – словом, життя вирує. Я зазирнув до намету: три акуратні спальні мішки, сміття немає. Підійшов до двох статечних чоловіків років 40. Один з них, трохи сором’язливий інтелігент в окулярах, назвався Славком:

– Я тут був й під час минулого Майдану. Правда, лише приносив харчі...

Одразу втрутився жвавий худорлявий Георгій:

– Ги-ги! А я ці харчі їв! Бо мерз тут, як собака, більше місяця!..

Містечко під монументом пістрявіє веселковою гаммою прапорів та транспарантів: „Кучма – ганьба, Ющенко – розчарування нації”. Окрім бютівських, тут ще й зелені стяги громадської акції „Говори українською!”, й синьо-жовті всеукраїнського об’єднання „Свобода”, й яскраво-рожеві полотнища якоїсь підозрілої „Пори”...

– Чому це рожеві? – ображено перепитав функціонер цієї структури Ігор Козік. – Вони не рожеві, а малинові! І називаємося ми не „Пора”, а „Громадянська пора”.

Тут таки я дізнався, що, окрім „жовтої” та „рожево-малинової”, існує ще й „чорна” „Пора”, яка ще нібито називається „Опора”. І всі вони мають якісь претензії одна до одної. Від цієї багатовекторної плутанини аж у голові запаморочилося...

Я помітив, що „монументальне” містечко охороняють краще, – принаймні, на периметрі мене зупинили. Разом зі мною зайшли кілька „місцевих” з бейджиками. Один з них, чи то від повноти почуттів, чи то від дози спиртного, смачно й голосно матюкнувся. Й одразу ж отримав від „старшого” суворе попередження.

Правда друга

„Жовта” „Пора” теж розклала на Майдані своє містечко, впритул до бютівського. Щоправда, мені одразу ж пояснили, що головні сили пористів зосереджено нагорі, біля Верховної Ради. Проста церемонія усної „акредитації”, і я всередині табору. Зауважую, що з дисципліною тут краще, ніж у сусідів. Молодь вишикувалася у лінію і уважно слухає інструктаж. Біля штабного намету помічаю „Розпорядок дня”:

07:00 – Підйом

08:00 – Сніданок

...

18:00 – Загальний збір

21:00 – Вечірнє шикування

23:00 – Режим нічної тиші.

Заходжу до кухні-їдальні. Головний кок містечка тьотя Оля (просила називати себе тільки так) пригощає мене кавою й охоче демонструє вечірнє меню: бульйон, рис та якась дивовижна страва з курятини, капусти та ще чогось.

– Це наші дівчата змайстрували! О, у нас тут такі красуні працюють! Що деяким революціонерам вже й не до революції стало...

Ніби за сценарієм, одразу ж з’являється одна з фей харчоблоку – висока струнка дівчина з фігурою моделі, теж на ім’я Оля. Почувши гучний гуркіт, вибігає з намету. Виявляється, на „нейтральну територію” під’їхала агітаційна мотоколона Тимошенко. Біля байкерів одразу скупчилися фотографи: хто оперував професійною технікою, а хто й просто клацав „мобілкою”. Оля-фея трохи розчарована – сьогодні Шон не співатиме, хоча вчора, за її словами, виводив такі рулади!

– Ви ж розумієте, тут розваг небагато. Щодня готуєш їжу, прибираєш... Хочете, я подарую вам жовту хустинку й значки?..

Очі у Олі блищать. Революція – це коли не стріляють, коли весело, коли співає Шон Кар з імпозантним хвостиком. І коли хочеться, щоб молодість тривала вічно...

Ідилію перериває агресивний хор автомобільних клаксонів. По Хрещатику та по Інститутській неквапливо рухається колона машин з прапорами Партії регіонів.

– Вони весь час їздять, – каже тьотя Оля. – Зупиняються біля нас, виходять і намагаються спровокувати бійку. Наші хлопці завжди напоготові.

Колона імені Тимошенко, немов приймаючи виклик, теж виїжджає на Інститутську. Головний козир байкерів – потужне ревіння низькообертних двигунів, з яких ще й знято глушники. На вулиці розпочинається війна нервів та звуків.

Серед юрби раптом помічаю легендарну постать баби Параски. В руках у неї величезний портрет Юлії Тимошенко, пензля невідомого майстра (баба Параска змогла пригадати лише ім’я автора). Живий талісман Помаранчевої революції виглядає відповідно: на голові помаранчева хустка з квіточками, помаранчева кофтина з нашитою емблемою БЮТ, на шиї – стрічки та хустинки „Нашої України”, „Пори”, БЮТ та ще якісь. Баба Параска – визнаний миротворець та беззаперечний авторитет; вона вечеряє в одному таборі, обідає в іншому, а спати лягти може в третьому.

– Я дуже переживала, коли були оті роздори між Віктором Ющенком та Юлею Тимошенко. І я заради того знову приїхала. Бо я не видержую... Не хочу, щоб Янукович знову мав владу! Най ті бандити сидять у тюрмах!

Баба Параска рішуче стоїть за розпуск парламенту. Їй дуже прикро, що на Майдані немає жодного власне помаранчевого прапора: „Наша Україна” від участі у протестах тихо усунулася, а для народу колір стиглого апельсина, здається, більше не є кольором надії...

– Послухай мене, Кицьо (всіх, кому баба Параска симпатизує, вона називає лагідними котячими прізвиськами)! Ти там напиши правду! Бо мене колись оббрехали, сказали, що я у когось гроші просила... Не було цього ніколи!!! Взяли мої слова й перекрутили, а я ж зовсім про інше казала!

Виконую побажання народної героїні.

Верхній табір „Пори” зайшов Верховній Раді у тил. З фронту зайти вже неможливо – там окопалися політичні опоненти. Народу ночує, на око, декілька сотень. Димлять польові кухні, працюють дизельні генератори. У парку горять всі ліхтарі, на газонах розкинуто великі намети: „Тернопіль”, „Харків”, „Біла Церква”, „Світловодськ”, „Крым”. На останьому саме так і написано, з російським „ы”.

Правда третя

Обійшовши Маріїнський палац, потрапляю у царство біло-синіх. Перше, що бачу – великий транспарант: „Запорожский регион – надежный бастион ПР!” Біля намету сидять декілька веселих молодиць та троє дядьків у плямистій уніформі. Однострій – хоч зараз воюй: на грудях вказано групу крові, на руці нашито малиновий шеврон.

– Козацьке військо Запорізьке Низове! – голосно прокоментував чолов’яга з погонами капітана, дихнувши легким перегаром. Козарлюги одразу перейшли на українську, хоч до того спілкувалися між собою російською. Назвати імена-прізвища не захотіли.

В таборі регіоналів порівняно тихо: нічого не гарчить, не гуде й не димить. Люди опівночі переважно вже сплять. Їжу, як я зрозумів, сюди привозять готову. Трохи далі від „житлової зони” нарахував більше десятка мобільних туалетів, синього ж таки кольору. Серед наметів – географічні мітки: „Харьков”, „Феодосия”, „Донецк”. Тут таки: „Житомирська область”, „Кіровоградщина”, „Сумщина”, „Полтава”. Трохи здивували „Калуш” та „Регіони Івано-Франківщини – за порядок в державі!”

Втім, дивуватися доводилося й далі. Моїм гідом по містечку став затятий молодий регіонал Дмитро Прихно. Живе у Києві, на Троєщині. Студент, 22 роки, хоча виглядає, чесно кажучи, на 16. Зі мною теж говорить українською.

– Чому я за „регіони”? Не хочу, щоб ми стали п’ятою колоною Польщі!

– Не зрозумів... До чого тут Польща?

– Якщо ми вступимо до ЄС, доведеться віддати полякам нашу землю.

– ???

– Тобто, я хотів сказати, земельні ділянки, нерухомість у Західній Україні. Туди повернуться колишні власники, поляки, бо ми повинні перед вступом ратифікувати закон про реституції. Це обов’язково для всіх членів ЄС.

Я намагався вголос пригадати, чи віддали самі поляки німцям власність на колишніх німецьких землях, чи зробили те ж саме литовці у Клайпеді – колишньому німецькому Мемелі... Так і не пригадав, залишивши Дмитра на парковій лаві у глибоких геополітичних роздумах.

Прямо перед Маріїнкою, на точці розвороту президентського кортежу, зустрів хлопців з Миколаєва. Та ж сама ввічливість й автоматичний перехід на українську – регіонали намагаються відкинути від себе злостиві штампи, що приклеїлися до них під час подій осені 2004 р.

Геннадій Гончаровський, дрібний підприємець:

– У вівторок перед Радою були сутички, але то якесь непорозуміння. Ми дуже спокійні, і „Пора”, до речі, теж поводиться коректно. Навіть в гості ходимо один до одного. Навіщо нам конфронтація? Скільки можна? Ми ж усі українці! Ось тут я зустрів члена БЮТ, й ми обмінялися сувенірами (Геннадій лізе до барсетки й дістає звідти акуратно складену листівку із сердечком). Я її збережу, як пам’ять! Я спеціально озирнувся, щоб подивитися – викинув мою, чи ні? Не викинув!!!

– А кажуть, ваші на Майдані „у пляшку лізуть”. Ті, що з прапорами їздять.

– А ви впевнені, що то наші? – гарячкувато замахали руками миколаєвці. – Ви знаєте, у нас за останні дні вкрали 5 прапорів! Може, це й роблять якісь невідомі провокатори, щоб хаос почався?.. Якщо ти симпатик ПРУ – підійди, попроси, ми дамо! А красти навіщо?

Озирнувшись, побачив ще одне гасло: „Два Віктори – одна Україна!” Хто б міг собі таке уявити у „блакитному таборі” півтора роки тому?

Замість епілогу

Перед головним входом до Ради майорить декілька прапорів СПУ. Самих соціалістів нема, – як мені пояснили, „вони не ночують”.

Тут таки притулився один-єдиний намет КПУ. Мені запропонували взяти партійну газету. Щоправда, зауважили, що це останній примірник, і подивилися на мене з надією. Я надію виправдав – погортав і залишив на столі.

Четверо комуністів ламали голови над тим, як організувати нічне чергування. Завтра буде знову день, а треба й виспатися, й підготуватися до захисту Антикризової коаліції. Втім, до альянсу з правильною назвою КПРС „червоні” ставляться скептично. „Це явище тимчасове; нам з капіталістами не по дорозі, й поступатися інтересами робітничого класу, навіть заради коаліції, ми не будемо!” – відкоментував ситуацію один з прихильників вчення Маркса-Леніна.

Православний батюшка з Тернополя напоює молодих міліціонерів чаєм. На столі у його наметі зворушливо лежать декілька буханців білого хліба.

Потім він молитиметься.

Всі хочуть миру.

Але що буде завтра, не знає ніхто.

Тарас Стрільчик